Віра Річ: між Шекспіром і Шевченком

24 квітня 1936 року у Лондоні народилася Віра Річ, одна з найвизначніших перекладачок української літератури англійською мовою. Усе своє життя вона фактично виконувала функцію Української академії наук у Великій Британії. Цього року перекладачці виповнилося б 80.

«Одна ворожка мені сказала, що я проживу до 2018 року. Тож іще встигну доробити усі важливі справи…». Ці слова британська перекладачка української літератури Віра Річ (Vera Rich) повторювала досить часто. Та Бог має, певно, свій Годинник, який розходиться з годинниками ворожок. І хотілося б, аби віщунки не помилялися, та де ж у ХХІ сторіччі знайти справжню Кассандру?

15 квітня 2011 року, п’ять років тому, останнє земне бажання перекладачки здійснилося. «Перепоховання» стало можливим за підтримки Ігоря Ліхового, Миколи Жулинського, Любові Голоти. Автору цих рядків відповідно до волі самої Віри Річ випала місія перевезти прах в Україну іще в грудні 2010 року. Перекладачку поховано на «Козацькому цвинтарі» в Каневі, як вона сама і хотіла.

Віра любила Лондон, знала кожен закапелок, кожну вуличку. Під час одного мого липневого перебування в Лондоні вона повела мене до Церкви, в якій моляться за журналістів, що стали жертвами терору і фізичних тортур… Вона мріяла побувати в Стретфорді-на-Ейвоні — за життя вона так ніколи й не побувала в рідному містечку Шекспіра. Вона болюче сприймала мої «диверсійні» дискусії про те, що, можливо, автор великих англійських творів — не той Шекспір, як ми вважаємо, не син рукавичника… Віра відповідала, що цього не може бути! Шекспір, цей виходець із англійської глибинки, зміг створити такий естетичний макрокосмос саме тому, що належав до простолюду. Звичайні люди мали знати лексику не лише простонародну, а й високу, назви, які використовують при дворі. Тож не варто дивуватися, чому тезаурус Шекспіра настільки великий. Кожне поняття для людини з його кола має не одну, а мінімум дві назви. Віра радила мені піти в «Глобус» у Лондоні, але купувати квиток лише для стояння біля сцени, бо ж саме там були щирі глядачі Шекспіра в оригінальному «Глобусі».

Свого часу Віра Річ працювала в славетному науковому журналі «Nature». Часом вона розповідала оповідки про важливі секретні завдання, пов’язані з видобуванням інформації. Віра була справжнім «спецом» у цьому, вміла користуватися і своїм розумом, і вродою. Вона розповідала історії про романтично-детективні зустрічі з відомими політиками ХХ сторіччя, в яких для журналу мала вивідати секретну інформацію щодо ядерної політики, збройних протистоянь.

Віра Річ була секретарем Англо-Українського Товариства в Лондоні. Протягом усього життя, починаючи з 1961 року, перекладала твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Зерова, П. Филиповича, П. Тичини, В. Стуса, В. Симоненка, Л. Костенко та інших українських письменників. Авторка багатьох статей про українську літературу в англомовних журналах. До самої смерті в 2009 р. працювала над перекладами української літератури.

Перекладачка в радянський час опинялася в епіцентрі партійно-ідеологічного змовництва, в якому була лише одна мета: дистанціювати українську від західного світу, робити все, аби Україна «мовчала» як країна культури, самобутньої історії й традицій. Збірка «Song out of Darkness» в Україні «стала початком довготривалих на­падок на Віру Річ. її опублікувало видавництво The Mitre Press („mitre” — мітра — єпископський головний убір). І хоча воно не було жодним чином пов'язане з церквою, радянська влада одразу ж потрактувала цю подію як диверсію католиків. „Докладніше знайомство із змістом збірки скоро викликає почуття розчарування, — читаємо у рецензії Джона Віра „Шевченко в англійському тумані”. — Починаючи від заголовка, крізь вступи і передмови і аж до кінцевих приміток, — все прошито чорною ниткою: умисним намаганням використати ім'я і твори Шевченка для антирадянської пропаганди в дусі „холодної війни” й підтримати погляди збанкрутілих українських буржуазних націоналістів”» [Косів Г. Віра Річ. Творчий портрет перекладача. — Львів : «Піраміда», 2011.— с. 16].

У 1997 році Національна спілка письменників України нагородила Віру Річ найвищою перекладацькою нагородою — премією імені  Івана Франка. Премію було вручено за вагомий внесок у популяризацію української літератури та культури в англомовному світі. Восени 2005 року В. Річ удостоїли почесного звання члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка. 2006 року її було нагороджено орденом Княгині Ольги.

Саме в Україні 24 квітня 2006 року Віра Річ відсвяткувала своє сімдесятиріччя.

Віра Річ ніколи не прагнула перекладати щось комерційно успішне, хоча і не буду приховувати, що останнім часом перекладачка найвищих зразків української та білоруської літератур (а це були її рідні «мови», все життя вона присвятила перекладам із цих двох культур) існувала не межі виживання. І жодна українська інституція не допомогла. Так, кілька років тому Президент України Віктор Ющенко нагородив Віру Річ орденом Княгині Ольги, але в самій Україні й досі зроблено досить мало для популяризації творчості цієї жінки.

Коли ми бачилися з перекладачкою в Києві у 2006 році, коли їздили до Музею Г. Кочура в Ірпені, то вже тоді у неї на обличчі закарбувалось хворобливе виснаження від раку. Віра не приховувала цієї біди й дивувалася, що люди в Україні бояться говорити про цю проблему, ховаючи від інших своє горе.

Віра Річ ніколи ні в кого нічого не просила, напевно, через вроджений аристократизм. І водночас це давало їй право залишатися вільною. Справді, навіть у найтяжчі хвилини хвороби, коли тіло кричало болем, свідомість цієї людини ні на мить не казала собі: я хвора, я втомилась, я хочу спокою. Усе життя вона працювала й не любила порожніх псевдоінтелектуальних балачок. Вважала, що коли людина позбавлена комплексів, коли вона поводиться природно — то це найбільше щастя. Ніколи не забуду, як повністю зруйнувала горизонт моїх ілюзій Віра, коли ми поверталися разом із однієї лондонської імпрези. Я тоді делікатно висловив своє захоплення, а Віра відповіла: «Не треба  мати широту думку і кругозору, як у коняки». Для Віри інтелектуалізм на теоретичному рівні був порожнім базіканням (вона обожнювала твори свого вчителя Толкіна, але не любила Вірджинії Вулф). Віра ніколи не схилялася перед авторитетом чужої думки. Часом вона навіть поводилася занадто свавільно на наукових раутах, показуючи в такий спосіб, що вся ця апологія говоріння — порожнє базікання, яке нічого не варте. Вона не любила витрачати часу на дрібниці, а тому й не було в неї жодних амбіцій: працювала, як Бог дасть. Була вдячна за людську доброту, але не довго тримала в собі образи. Вона казала, що всі йдуть до тієї самої вершини, тільки в кожного свій шлях.

«Чому Шевченко? Чому таку талановиту англійку, яка б могла досягти успіху та й кращого зарібку в іншій формі занять, цікавить Україна? — з недовірою продовжують запитувати Віру Річ... українці. Бо лише українці, — за словами самої перекладачки, — які без сумніву є надто скромними щодо свого національного поета, продовжують запитувати. [...] Це було в Хайфі, — продовжує Віра Річ, — старший офіцер органів безпеки проводив зі мною процедуру формального інтерв'ю. У ході розмови виявилося, що я трохи знаю українську мову. Але чому, — запитав він, — чому ви вивчили українську? Для того, щоб перекласти Шевченка, — відповіла я. На тому інтерв'ю і завершилось» (Косів Г. Віра Річ. Творчий портрет перекладача. — Львів : «Піраміда», 2011.— с. 17).

Віра Річ у соціальному плані була справжньою аутсайдеркою. Багато-хто з англійських друзів знав про бідування Віри, а тому із розумінням сприймали всі її дивацтва. Така вже була Віра, несамовита, шалена, людська. А якою має бути справжня людина?

Перекладачка жила разом із вісімнадцятирічним другом — котом Піно (після смерті Віри він також незабаром помер), який щовечора чемно чекав на появу свої хазяйки. Зв'язок Піно з Вірою був також містичним. Це якась така спорідненість душ, якої сьогодні не побачиш серед людей.

Мабуть, як ніхто інший Віра могла б підготувати унікальний підручник із журналістських розслідувань. Вона завжди була на боці пригноблених, терпіти не могли недемократичності (хоча сама часом грішила доброю авторитарністю). Свого часу російський патріарх Олексій ІІ, виступаючи в Лондоні, назвав Віру Річ дияволом, бо ж вона дозволила сказати, що політика Росії щодо України та Білорусі була агресивно-жорстокою, колонізаційною. Віра не була така, як переважна більшість британців. Вона виділялася з натовпу. Перехожі навіть обходили її, як якесь маленьке чудо, як людину з іншої епохи.

Вона жила, посміхаючись на людях, натомість удома кричала від болю, який виринав із серця, принаймні в останні роки, коли Віра мусила пройти через хіміотерапію внаслідок раку грудей. Але вона не здавалась, не казала собі, що я слабка. Гордовито йшла вперед. «Хто вам сказав, що я слабка?» — було одним із її улюблених висловлювань. Вона прожила багате життя, та часто це життя було життям усупереч…

Тепер Віра здобула остаточну свободу. Хоча для неї праця була можливістю звільнитися від тягаря буденної екзистенції. Дивна річ: людина втрачає тіло, але лишається Дух.

Влітку 2010 року, коли я разом із колегою повертався до України, Віра довго стояла, поки ми остаточно владнаємо всі справи з посадкою на літак у Ґетвіку. А далі, помахавши рукою, ця маленька літня жінка з волошковими очима потихеньку пішла собі, розчиняючись у шаленому вирі натовпу. З-поміж сотні людей іде маленька літня жінка, яка ходила шляхами Гігантів…