Віртуально й реально

ОБСТАВИНИ ЗВИЧНІ Й НАДЗВИЧАЙНІ

Традиційно фестиваль відбувається в Києві наприкінці березня. Через обмежувальні заходи, пов’язані з карантином, організатор(к)и пішли на безпрецедентний крок: вирішили цьогоріч провести  Docudays UA онлайн, на місяць пізніше.

Решта умов не змінилася. Конкурсна програма складається з трьох секцій:

• Docu/Світ — міжнародний конкурс повно- та середньометражних картин;

• Docu/Коротко — міжнародний конкурс короткометражних робіт, тривалість яких не перевищує 30 хвилин;

• Docu/Україна — національний конкурс, тут змагаються документальні фільми різного хронометражу, створені в Україні або в копродукції з Україною.

Також фестиваль вручає спеціальний приз переможцю серед фільмів, номінованих на нагороду Rights Now! Це приз, який вручається кіну, що досліджує та аналізує сучасний світ і робить значний внесок у дискусію про людську гідність, свободу та рівність.

Призи від усіх фестивальних журі включно з підлітковим, а також Премія імені Андрія Матросова, заснована організаторами Docudays, супроводжуються матеріальним заохоченням $1000. Додатково в кожній із номінацій журі може нагородити спеціальними відзнаками (дипломами) не більше ніж два фільми.

За підсумками анкетного опитування глядачів визначається Приз глядацьких симпатій, так само з премією 1000 дол. Організації та приватні особи можуть вручати спеціальні призи за рішенням виконавчої дирекції ГО «Докудейз».

Також фестиваль пропонує й позаконкурсні добірки: Docu/Хіти (призери міжнародних кінофестивалів), Docu/Арт (стрічки про мистецтво, митців та мисткинь), Docu/Юність (добірка для дітей і підлітків) і ретроспективи знаних режисерів/ок.

КОНЦЕПЦІЯ

Щороку Фестиваль обирає головну тему. Тема ХVІІ Docudays — Teen Spirit (буквально — «підлітковий дух») — про дорослішання. Організатори пропонують «розібратись у правах дітей i як може звучати голос молодi в обговоренні суспільних питань... багато країн світу не ставлять під сумнів участь дітей у державній політиці. Свіжий приклад — екологічний рух підлітків: усі пам’ятають виступ Ґрети ТУНБЕРҐ під час Генеральної асамблеї ООН. В Україні ж ми продовжуємо лише охороняти дитинство. Тоді як мирні акції дітей у країнах Європи на захист довкілля впливають на порядок денний урядів цих країн, у нас усе зводиться винятково до заборони використання дітей у політичних акціях. Водночас наш уряд здійснює лише точкове реагування на виклики в сфері прав дитини, зумовлені збройним конфліктом».

Цьогорічна програма Docudays UA, дискусії за участі експертів і експерток орієнтовані на глибше розуміння того, як держава може забезпечити права дитини в ситуації збройного конфлікту, протидіяти насильству та експлуатації дітей, реалізувати права на освіту та розвиток дітей, які належать до дискримінованих груп, та посилити правоспроможність дітей в Україні.

ЗМАГАННЯ: СВІТ

Міжнародний конкурс Docudays UA складають програми Docu/Світ, до якої ввійшло 11 повнометражних фільмів, та Docu/Коротко — 12 коротких метрів. При цьому в першу секцію було подано 1034 заявки, в другу — 281. Важливий момент: Docu/Світ включає дві стрічки українських режисерок, які одночасно змагаються й у національному конкурсі. Це дебюти Ірини ЦІЛИК «Земля блакитна, ніби апельсин» (Україна — Литва) й Оксани КАРПОВИЧ «Не хвилюйся, двері відчиняться» (Канада).

Про фільм Цілик «День» уже писав неодноразово. Режисерка відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському місті, що постійно перебуває під обстрілами. Для Ганни ГЛАДКОЇ, яка сама ростить чотирьох дітей — Мирославу, Настю, Влада й Стасика, — війна є особливо тяжким тягарем. Розрадою й терапією стає кіно. Мирослава готується до вступу на кінофакультет і паралельно робить фільм про життя своєї сім’ї, залучаючи до процесу родичів, друзів і навіть українських військових. Аня і її діти живуть усупереч жаху, в який Красногорівка занурена вже шість років. За допомогою майстерного монтажу, атмосферних, живописно насичених зйомок Цілик створює на диво ліричний і глибокий груповий портрет сім’ї, що зберегла любов одне до одного, до мистецтва і до життя в абсолютно неможливих умовах. У січні, на найавторитетнішому фестивалі американського й світового незалежного кіна «Санденс», «Земля блакитна, ніби апельсин» отримав приз за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики.

«НЕ ХВИЛЮЙСЯ, ДВЕРІ ВІДЧИНЯТЬСЯ»

«Не хвилюйся, двері відчиняться» знято влітку та взимку в електричках, що курсують між Києвом та кількома провінційними містечками. Режисерка  запрошує глядачів проїхатися з робітничим класом, серед якого переважно маргіналізовані пасажири та торговці. Вона показує повсякденні турботи простих людей у постреволюційній реальності.

Оксана Карпович народилася в Києві. Випускниця культурології університету «Києво-Могилянська академія» та кіношколи університету Конкордія в Монреалі. Протягом трьох років вона працювала програмною координаторкою Docudays UA. Із 2013-го живе і працює в Монреалі (Канада). «Не хвилюйся, двері відчиняться» — її перша повнометражна робота.

Крім цього, до Docu/Світ увійшли:

• «Про звірів та людей» (Лукаш ЧАЙКА, Польща);

• «Ангели вулиці Діамант» (Петр ЛОМ, Нідерланди — Норвегія);

• «Причина» (Андрес ФІҐЕРЕДО, Венесуела);

• «Віч-на-віч» (Джон ВЕБСТЕР, Фінляндія);

• «Заморожена надія» (Пайлін ВЕДЕЛЬ, Таїланд);

• «Чорна діра» (Емманюель ҐРІМО, Арно ДЕЕ, Франція);

• «Ньютопія» (Аудун АМУНДСЕН, Норвегія);

• «Тунель» (Ніно ОРДЖОНІКІДЗЕ, Вано АРСЕНІШВІЛІ, Грузія — Німеччина);

• «Межа» (Елісон КЛЕЙМЕН, США).

До конкурсу Docu/Коротко обрано три українські фільми: «Колообіг» (спільно з Великою Британією, Олексій РАДИНСЬКИЙ), «Понеділок п’ятниці» (Іванна ПРОКОПЧУК), «зонґ» (Еліас ПАРВУЛЕСКО, Тета ЦИБУЛЬНИК, Світлана ПОТОЦЬКА).

Олексій Радинський мешкає в Києві. Його фільми показували на престижному фестивалі короткометражного кіна в Обергаузені, на фестивалях DOK Leipzig і e-flux (Нью-Йорк), у Інституті сучасних мистецтв (Лондон), а також відзначили на фестивалях Docudays UA, KISFF, «Молодість». Його постійна тема — мистецтво в дотику до актуальних політичних і соціальних проблем. Для нового фільму Радинський три роки знімав краєвиди Києва з вікна кільцевого поїзда-електрички й потім змонтував з цього матеріалу 10 надзвичайно насичених хвилин.

Киянка Іванна Прокопчук вивчала соціологію та журналістику в «Києво-Могилянській академії». Фільм «Понеділок п’ятниці» — її дипломна робота та режисерський дебют. Як режисерку її цікавлять критичний та феміністичний підходи до створення документалістики.

Співрежисер(к)и «зонґу» досліджують заказник Замглай — одну з найбільших болотних систем України. Назва Замглай, імовірно, походить від давньокурдського слова zong, що означає «болото». Феномен болота Еліас, Тета й Світлана розглядають з різних ракурсів: як виразник страху в культурі аграрних суспільств; як експлуатований ландшафт у модерно-індустріальну добу; як складну систему взаємозв’язків між сотнями видів і як поглинач і природний регулятор вуглекислого газу, що змінює склад атмосфери та перспективи життя на планеті.

Решта учасників:

• «Сцени з тимчасової домівки» (Роджер ГОРН, ПАР);

• «Клуб під назвою «Сила волі» (Ніна Карім ван ОРТ, Нідерланди);

• «Ґрейкі» (Енрік РІБЕС, Іспанія);

• «всередину • назовні» (Аліс БОККАРА-ЛЕФЕВР, Шарлот БАЛЛЕ-БАЗ, Франція);

• «Наша територія» (Матьйо ВОЛЬП, Бельгія);

• «Сім’я2» (Їфань СУНЬ, Польща);

• «19.91» (Емілія СНЄҐОСЬКА, Польща);

• «Приголомшений, я залишаюсь на сторожі» (Лукас Х. Россі дос САНТОС, Енріке АМУД, Бразилія);

• «Усі коти сірі в темряві» (Лассе ЛІНДЕР, Швейцарія).

ЗМАГАННЯ: УКРАЇНА

До національного конкурсу Docu/Україна увійшло п’ять стрічок. Крім «Земля блакитна, ніби апельсин» і «Не хвилюйся, двері відчиняться», участь також беруть «Будинок» (режисерки Тетяна КОНОНЕНКО, Матильда МЕСТЕР, Німеччина — Україна), «Зарваниця» (Роман ХІМЕЙ, Ярема МАЛАЩУК) і War Note (Роман ЛЮБИЙ).

Кононенко й Местер — це воістину інтернаціональний дует. Тетяна народилася 1980 року в Кіровограді, живе й працює між Берліном і Тбілісі. Вона вивчала медіа та комунікації в Берліні та кінорежисуру в Німецькій академії кіно й телебачення (dffb). Працює з відео та фотографією в проєктах, пов’язаних із питаннями пам’яті й історії. Прем’єра її першого документального фільму «Вхід заборонено» відбулася на 13 фестивалі документального кіно в Їглаві у 2009. «Будинок» — дипломна робота Тетяни для Німецької академії кіно й телебачення. Ту ж dffb закінчила режисерка й операторка Матильда Местер, яка нині живе в Копенгагені й працює в сфері мистецького, експериментального та документального кіно.

«ЗЕМЛЯ БЛАКИТНА, НІБИ АПЕЛЬСИН»

Тетяна й Матильда своїм об’єктом зробили легендарний харківський Держпром — Будинок державної промисловості. Ця споруда, збудована в 1925 — 1928, була взірцем конструктивістської архітектури й ідей комуністичної утопії, а нині здається майже забутою. Фільм «Будинок» балансує між класичною документалістикою спостереження та експериментальним кіном. У ньому майже немає діалогів — це радше поема рухомих зображень. Використовуючи різні матеріали, зокрема й архівні кадри 1920-х, режисерки рефлексують над тим, як минуле й сучасність, рух і час пов’язані зі статичністю архітектури.

Ярема Малащук і Роман Хімей з 2013 працюють разом на межі візуального мистецтва та кіна як художники, режисери й оператори. В своїй творчості вони досліджують образ натовпу як окремого персонажа в історії та культурі. Вони здобули спеціальну нагороду від PinchukArtCentre 2018 року, Гран-прі в конкурсі «Молоді українські художники» (МУХі-2019), нагороду за найкращий короткометражний документальний фільм на фестивалі німого кіна в Мексиці, нагороду за найкращий продакшен на Фестивалі фешн-фільмів у Києві (FFFK). Як оператори вони співпрацювали з голландським дуетом Metahaven («Рідне місто», 2018) і режисером Філіпом СОТНИЧЕНКОМ («Син», 2015; «Технічна перерва», 2017). У новій роботі вони знову беруться за дослідження мотивів і поведінки певної спільноти. Цього разу це прочани — тисячі християн Західної України, що вирушають у пішу ходу до урочища Зарваниця. Поміж молитвами паломники діляться новинами, хваляться нажитим добром, фотографують каплиці, дають інтерв’ю і навіть бачать чудеса.

Роман Любий закінчив КНУТКіТ ім.І.Карпенка-Карого. Входить до творчого об’єднання «Вавилон’13», працює з кіном, театром і музикою. Його перший повний метр — про війну, але в незвичній формі. Як матеріал використовувались особисті відеозаписи з телефонів, камкодерів, фотоапаратів та гоупро українських солдатів. Підсумком стає доволі химерна реальність, геть несхожа на наше рутинне повсякдення.

ПОЗА КОНКУРСОМ: ПАМ’ЯТЬ

Фільми цьогорічної програми Docu/Арт у той чи той спосіб порушують питання передання пам’яті від батьків дітям, від старшого покоління молодшому.

• Герой «Нашої машини часу» (реж. Ян СУНЬ, С.Лео ЧАН, Китай)  — китайський митець-сюрреаліст Малеонн (Ма ЛЯН), один із найвпливовіших сучасних художників Китаю, дізнається, що його батько, відомий режисер Пекінської опери, страждає на хворобу Альцгеймера. Між ними завжди були складні стосунки, але Малеонн усвідомлює невідворотне і запрошує тата до співпраці в своєму новому мистецькому проєкті. Розмірковуючи над проблемами старіння й пам’яті, художник починає працювати над автобіографічним перформансом під назвою «Татова машина часу» з залученням химерних механічних ляльок людського розміру і фантастичного стімпанкового апарату. Ця співпраця спонукає батька й сина переосмислити любов один до одного і власну смертність.

«МЕДОВА ЗЕМЛЯ»

• Картина «Вінтопія» (Міра Берт-ВІНТОНІК, Канада) має зав’язку в події майже буденній: знайдена коробка з касетами. Міра, донька відомого режисера-документаліста Пітера Вінтоніка, розуміє, що це його останній фільм і намагається завершити його. «Вінтопія» — це погляд на загадковий доробок очима Міри, яка намагається розшифрувати залишену батьком карту.

• «Чисте мистецтво» Максима ШВЕДА (Польща — Білорусь) теж певним чином про пам’ять, але про пам’ять стін. Малярки жеку Зіна й Інна старанно зафарбовують на стінах Мінська написи й графіті, залишаючи після себе різнокольорові прямокутники. Художник-абстракціоніст Захар КУДІН виходить на міський пленер, а об’єктом цього пленеру й стають оці дивні прямокутники й квадрати. Заінтриговані перехожі, намагаючись інтерпретувати творчість Захара, висловлюють свою думку не лише про мистецтво. Роздратовані правоохоронці намагаються йому зашкодити. Байдужі чиновники влаштовують безглузді офіціозні святкування. Спостерігаючи за трьома такими несхожими персонажами, режисер дає доволі цікаву картину життя в сучасній Білорусі.

ОСОБЛИВІ СМАКОЛИКИ: «ЗОБРАЖЕННЯ ВІДСУТНЄ»

Програма «Вибачте. Зображення відсутнє» укомплектована фільмами-подорожами й фільмами-есеями.

• Так, «Спогади від подорожі в Литву» легендарного американського режисера Йонаса МЕКАСА (1971 — 1972) — це елегійний фільм-щоденник про подорож режисера до рідного литовського селища Семенішкяй. Фільм складається з трьох епізодів. Перша частина розгортається в Нью-Йорку, за емігрантських часів Мекаса, після того як він покинув батьківщину. Друга частина описує його першу подорож додому. А остання була знята під час його перебування у Відні невдовзі після того.

• Мекасу присвячений новий фільм Джема КОЕНА «Саморобний (для Мекаса)» (2019, українська прем’єра), якраз і виконаний у жанрі кіноесея. «Я часто думаю про Гаваї» (Елфі МІКЕШ, Німеччина 1978) — фільм-портрет 16-річної Кармен. Вона мешкає з матір’ю та братом на околицях Берліна. Її батько, пуерториканський солдат, покинув родину, і все, що залишилося на згадку про нього,      — кілька екзотичних листівок та колекція платівок із записами карибської та гавайської музики. Кармен задумливо розповідає про своє буденне життя та мрії. Вона наносить яскравий макіяж та вбирається в барвисті сукні, щоб розіграти свої фантазії перед камерою. Елфі Мікеш зі співчуттям показує цю підліткову «маленьку втечу» від обмежень та рутини.

• «Без сонця» культового французького документаліста Кріса МАРКЕРА (1983) — знову фільм-подорож, але цього разу в часі й на обидва полюси виживання — між злиденною Гвінея-Бісау й надсучасною Японією. Жінка читає нотатки оператора, що об’їхав увесь світ. У низці листів він розмірковує про місця, які відвідав — Японію, Гвінею-Бісау, Ісландію, Сан-Франциско — та про «Запаморочення» Гічкока.

• Томас ГАЙЗЕ у відзначеній багатьма призами мистецькій розвідці «Батьківщина — це простір у часі» (Німеччина — Австрія, 2019) збирає докупи уламки біографій родини, розділеної наприкінці ХІХ і протягом ХХ століття. Це історії людей, які випадково знайшли одне одного, лише, щоб втратити. Тепер починають зникати їхні нащадки — діти і внуки. Це фільм про висловлювання і мовчання, перше кохання і втрачене щастя. Колаж із зображень, звуків, листів, щоденників, нотаток, голосів, фрагментів часу і простору.

• У добірці короткометражних есеїв теж не бракує відомих імен. Перший фільм програми — «Лінь» (1986) відомої кіноекспериментаторки, бельгійки Шанталь АКЕРМАН — жартівлива замальовка про лінь, яка перешкоджає зйомкам фільму.

• Французька режисерка Люсія Маргарита БАУЕР за основу сюжету фільму «Мамо мамо мамо» (2019) взяла напівлегальне перевезення тіла своєї померлої бабусі Бабет з Південної Німеччини через Париж у французьку могилу її чоловіка. Разом з ним Люсія Маргарита вирушає на пошуки свого коріння. Листи, фотографії, предмети всіх видів, записи, зроблені її прадідом і прабабусею, а також кадри Super-8, зроблені самою бабусею, режисерка вплітає у фільму про зв’язки між трагедією та комедією, фарсом і смертю.

«ЛІСИ, З ЯКИХ ЗРОБЛЕНІ МРІІ»

За чотири роки після приходу до влади Фіделя Кастро Аньєс ВАРДА, яку  називали «бабусею французької нової хвилі», вирушила на Кубу, привезла звідти 1800 фотографій й зробила з них фільм «Салют, кубинці» (1963), присвячений кубинській революції — цікава форма, потрібний фільм для тих, хто хоче краще розібратися в феномені «нової хвилі».

• Американський режисер Пітер ТОМПСОН (1944 — 2013) обійдений увагою незаслужено. Він зняв лише шість фільмів, але його місце в історії світового кіна беззаперечне. Джонатан РОЗЕНБАУМ, кіножурналіст та близький друг Томпсона, писав після його смерті: «Навряд чи буде перебільшенням назвати Пітера Томпсона найкращим чиказьким режисером, про якого ви ніколи не чули. Кожен із його шести фільмів висвітлює різні аспекти життя Томпсона: як класичного гітариста, який навчався разом із Андресом Сеговія в Сієні, як студента факультету порівняльної літератури в Каліфорнійському університеті, як фотожурналіста воєнно-морського флоту, який викладав фотографію в Колумбійському коледжі Чикаго, і навіть як двоюрідного брата родоначальника спецефектів Дугласа Трамбалла. Всі шість фільмів — це бентежні роздуми про історію та героїчні зусилля з досліджень і пошуків, присвячені як формі життя в цілому, так і його швидкоплинним досвідам».

• В «Універсальному громадянину» Томпсона (1986), на відміну від Варди, кадр не є ні документом, ні свідком — невдала спроба зняти фільм про невідомого господаря готелю, контрабандиста в джунглях Гватемали, колишнього в’язня концентраційного табору Дахау призводить до відкриття істинного предмета фільму.

• І, нарешті, «Я вітаю тебе, Сараєво» живої легенди, великого Жана-Люка Ґодара (1993) — найкоротший фільм програми. Це робота про Сараєво, про боснійську війну, про різанину в Сребрениці. До того ж ідеться про війну як про справжню природу людства — трагічну правду, яка присутня серед нас. Один кадр, одна музична композиція, один голос за кадром, 135 секунд.

ПОЧЕСНА ГОСТЯ

Одна з особливих програм Docudays UA — ретроспектива Клер СІМОН. Видатна французька режисерка мала вперше завітати до Києва, але наразі була присутня віртуально, а  також як членкиня фестивального журі судитиме стрічки міжнародного конкурсу Docu/Світ.

Без фахової кіноосвіти, однак з вишколом з етнології та антропології, Сімон прийшла в кіно як незалежна авторка, яка в своїх документальних роботах часто відповідальна за весь процес, поєднуючи в собі ролі режисерки, операторки й монтажерки. Її документальний підхід пов’язують з «прямим кіном», у основі якого лежить ідея: вхопити реальність можна чесніше, якщо опиняєшся з нею сам на сам.

• Фільм «Шкільні перерви» (1992) Сімон починає з цитати «Етики» Спінози: «Безсилля людини керувати та стримувати свої почуття я називаю рабством».  Ми бачимо шкільне подвір’я, на якому граються діти 4 — 6 років, і потрапляємо в світ їхньої уяви  з власними законами логіки та вигаданими правилами.

• Стрічка «Перші самотності» слідує за приватними та відвертими розмовами старшокласників, які ставлять життю багато питань. Юність — це час, коли більшість речей проживаєш уперше, а також уперше замислюєшся над тим, що визначає твою поведінку, що впливає на тебе — якими є стосунки твоїх батьків, якими є твої стосунки з родич(к)ами, друзями, коханими. Самотність, яка супроводжує це буття з іншими, заскочує зненацька.

• Так само на діалогах побудований фільм «Ліси, з яких зроблені мрії», проте з героями говорить уже сама Клер. Ми дізнаємося історії завсідників, жителів, працівників та працівниць Венсенського лісу в Парижі — «віднайденого раю», життя якого змінюється залежно від пори року.

• Крім цих трьох картин, у межах Ретроспективи буде показано 10-серійний фільм «Село», який розгортається навколо команди кінофестивалю у французькому селі Люсса, де тісно переплітаються виноробство та документалістика.

Усі фільми всіх програм можна буде безоплатно переглянути на сайті docuspace.org з 24 квітня по 10 травня включно.