«Віталік» на шляхах історії

Шокуючий, брудний, сміливий, вульгарний, трешевий, відчайдушний, яскравий, малопрофесійний, хаотичний, нахабний, авангардний, непристойний... Яких тільки епітетів не начувся «Дикий театр» за час свого існування, що налічує трохи більше року.

Сам  колектив у численних анонсах до проектів щоразу чесно попереджає: його вистави «можуть травмувати й обурювати, не рекомендовані до перегляду людям з хиткою психікою».  Але у цього «дикого» персонажа — мовби у чеховського героя — під оболонкою епатажної зовнішності є «тонка, ніжна душа».

Натяк на неї можна розгледіти і у «пригрітому» під його віртуальним дахом «Вієві 2.0», і у геть незвичному форматі «вистави-променаду у зоопарку»(!), і в так само ексклюзивній драматичній постановці на сцені цирку — «Афродізіаку» (театр не просто, а сказати б, виклично мандрує по різних, часто геть не пристосованих для цього локаціях, щоразу окремо обігруючи та рекламуючи це)... Та найкраще його душа розкривається у сповідально-автобіографічній виставі «Віталік» за документальною п’єсою Віталія Ченського «Улісс», написаній спеціально для «Дикого театру».

Власне, навіть не так: складеній автором на прохання директорки та головної натхненниці колективу Ярослави Кравченко із власних постів на «Фейсбуці», фрагментів обговорень та своїх пізніших, уже геть «художніх» коментарів до них. Цей, за авторським визначенням, «моноепос» охоплює — пунктиром, а не прямою лінією — події 2004—2016 років, але — ретроспективно: пости датовані 2015—2016 рр. Це важливо — адже реальний час завжди є повноправним персонажем драми такого штибу — документальної .

...Основна авторська метафора — ототожнення ліричного героя (власне, самого себе, але «відстороненого» і відрефлектованого) з Уліссом-Одіссеєм, а власного життєвого шляху — із довжелезною мандрівкою останнього у пошуках Батьківщини. П’єса складається з 15 «пісень», тобто тематично та хронологічно відокремлених епізодів. Авторську іронію щодо цієї аналогії театр лише помножує: сценічний витвір фігурує на афіші не як «Улісс», а як «Віталік», до того ж обрання саме такої назви було «протестоване» у форматі Facebook — дискусії на сторінці театру.

Життєва подорож сучасного Одіссея складається з переїзду з Маріуполя до Києва, вештання найманими квартирами, романів — тривалих і не дуже, сексуальних фантазій, постійних дослухань до власного здоров’я, журналістської роботи — і, по дотичній, вітчизняного соціально-політичного контексту останніх років. При цьому Віталік не є ані патріотом, ані «антипатріотом», ані активістом, ані свідомим громадянином, ані, тим більше, героєм...

Тож Віталік — класична «маленька людина», яка потрапляє у вир історії, сама не бажаючи цього, ба, навіть, «знижуючи» сенс цієї історії через суцільну іронію і пручаючись до останнього: «Єдиний спосіб дії, доступний мені, полягав у тому, аби не дивитися. Мені здавалося, що коли я не дивитимуся на це, нічого поганого не станеться». Та герой усе ж подивився в очі своїй Горгоні (хоча вона — з іншої оповіді) — розстрілові та похорону Небесної Сотні                — і зрозумів: «Наставали часи мучеників та героїв. Але це були якісь інші герої, з чужого міфу, і моєму Уліссові місця серед них не було...»,  — зазначає автор п’єси.

...Геть чужий досвід. Людина іншого світогляду, інших переконань (якщо вони в нього взагалі є), інших інтересів, іншого покоління, нарешті, іншої, ніж твоя, статі... — Але чому ж так зачіпає, так розбурхує його історія — навіть на папері?! І ловиш себе на бажанні зустрітися з героєм наодинці, поговорити, спробувати переконати — чом же ти, дурнику, шукаєш Батьківщину десь, коли вона тут, осьдечки?! Але розумієш          — марно, все марно...

Вистава ж посилює ці відчуття на декілька порядків.

...Видимість діалогу, яка у моноп’єсі Ченського досягається залученням коментів та перепощуванням інших дописувачів, «перекодована» режисером Максимом Голенком згідно із законами сцени.

Тож на кону маємо дві іпостасі героя — цинічно-брутальну (Андрій Кронглевський — неголений, у «сімейних» трусах та майці-«алкоголічці» із зображенням олімпійського Мішки) та жіночно-тендітну (Олексій Доричевський, який переважну частину сценічного часу проводить у весільній сукні, грає тут і не трансвестита, і не жінку, а пародію на жіноче як таке — вразливість, істеричність, примхливість, що їх герой намагається «задушити» у самому собі). Доричевський виступає також від імені інших персонажів, тож потік індивідуальних рефлексій набуває ігрового втілення, переростає у спілкування, подеколи вельми конфліктне.

Обрамлене це спілкування монохромною — з окремими кольоровими плямами — анімацією на «заднику» (відеохудожник — Олена Овраменко).

Чорно-білий стиль зберігається і в одязі героїв — так, у фіналі персонаж О. Доричевського перевдягається у таку саму майку із Мішкою, тільки — у «негативному» відображенні.

Домінантою ж сценічного простору стають білі двері (художник — Олеся Головач, дизайн — Олена Нікуліна) — за ними ховаються, з-за них визирають, у них стукають, під ними засинають, їх намагаються виламати у момент душевного сум’яття... Усі бажаючі можуть продовжити культурно-історичний асоціативний ряд, породжений цими дверима, до нескінченності.

Жанр вистави можна визначити як бурлеск, котрий, як відомо, передбачає «низький стиль щодо найпіднесенішого, або ж пишномовство на найнижчу тему». Але доходячи до теми Небесної Сотні та війни, цей бурлеск якось «розчиняється» у тканині сценічного дійства. Максим Голенко — майстер таких емоційних «зрізок» (згадаймо фінал його «Вія 2.0», коли всі персонажі-фріки перетворюються на білих птахів і відриваються від грішної землі). У нашому випадку фінал теж знаковий: герой хоч і не знайшов Батьківщину, але у «пісні п’ятнадцятій, останній» дверей уже немає, і двоєдиний персонаж гребе веслами, перетворивши на човен «підручні матеріали»... Він — живий, тож мандрівка — триває.

У «залишку» все виходить хоча й бешкетно, і «відв’язно», й часом на межі фолу, але не всупереч правилам і нормативам. Сказати б, навіть «академічно». Є автор, є ліричний герой — водночас і його alter ego, і об’єкт відстороненого іронічного дослідження. Є грамотний режисер, який переводить монолог у режим діалогу, тим самим «драматизуючи» його. Є актори, котрі «влазять у шкіру зображуваної особи» (бо в інших виставах вони геть інакші). Є глядач, який впізнає реалії власного життя, добре знайомі географію та дати, та ідентифікує героя — якщо і не з собою самим, то з тими, хто їде поряд у маршрутці, сидить у кав’ярні, лишає коментарі у соцмережі...Аж нудно від такої правильності.

Хоча вистава — яка завгодно, лише не нудна. Чесний, щирий текст. Вправний режисер. Харизматичні виконавці. Адекватний, доброзичливий глядач. — Все це і є театр. Бодай і «Дикий».

Наступний показ вистави «Віталік» відбудеться 23 вересня у  «Довженко-Центрі» на «Сцені 6».