Війна крові з кетчупом

Недолугий сценарист, гіркий п’яниця Марті намагається знайти натхнення для нового сценарію, який, власне, і називається «Сім психопатів». Волею випадку він виявляється втягнутим в авантюру, яку затіяли його ексцентричні друзі, такі самі лузери, як і він — актор-невдаха Біллі й пенсіонер Хенс. Ці двоє займаються тим, що викрадають породистих собак, потім зв’язуються з господарями і отримують обіцяну винагороду за нібито знайденого домашнього улюбленця. Цілі, загалом, благородні: Хенс віддає гроші на лікування дружини, хворої на рак. Але одного дня вони поцуплюють зворушливого собачку, який належить місцевому гангстерському босові Чарлі — справжньому відморозкові, і все летить шкереберть.

Насправді, психопатів тут більше семи. Деякі з’являються на екрані лише як плоди уяви Марті, інші існують в реальності, треті сходять зі сторінок його сценарію в життя, — з найсерйознішими, тобто кривавими наслідками.

Режисер — 43-річний ірландець Мартін МакДана (цікавий збіг його імені з ім’ям протагоніста) — отримав «Оскара» за короткометражку «Шестизарядник» 2006 року, а прославився пронизливою драмою «Залягти на дно в Брюгге» (2008) з чудовими Коліном Фарреллом і Ральфом Файнсом в головних ролях. Акторський склад «Психопатів» — без перебільшення — зоряний. Письменника Марті знову грає Колін Фаррелл, Хенса — Крістофер Уокен, Біллі — Сем Роквелл. Вуді Харрельсон цілком органічний в ролі бандита Чарлі. На декілька хвилин з’являється наша уславлена співвітчизниця Ольга Куриленко. Нарешті — і вже одне це інтригує — є Том Уейтс: в ролі психа з білим кроликом в одній руці і страшним мачете в іншій.

З такою трупою можна зіграти що завгодно. В основі своїй ідея гарна: одивнити сюжет через прийом кіно всередині кіно, попрацювати з простором уявним (всередині голови Марті) і реальним (який має, звичайно ж, наздогнати і перегнати уявний за рівнем несамовитості). На жаль, виходить не зовсім так, як, ймовірно, планувалося.

МакДана працює по лекалах, освоєних ще в «Брюгге», — намагається поєднувати чорний і місцями цинічний гумор з непідробністю переживань, комічні ситуації — з реальною смертю і стражданнями. Але те, що йому завдяки інтуїтивному ентузіазму дебютанта вдалося 4 роки тому, зараз чомусь не працює. Раптом став украй і не кращим чином помітний вплив Тарантіно: у скорострільних діалогах, у жартах, у феєрверках насильства, у великій кількості дивакуватих персонажів; проте те, що вражало ще в середині 2000-х, зараз виглядає вимученим. Постмодерністський кетчуп погано поєднується із справжньою кров’ю. Розуміючи це, МакДана перемикає регістри в другій половині, змушуючи героїв вдаватися до рефлексій, проте через це фільм відчутно втрачає в енергії, фінал виглядає зовсім зім’ятим.

Допомога приходить з іншого боку. Своє уміння працювати з акторами МакДана показав ще в «Залягти на дно в Брюгге». Власне, на акторах «Психопати» і тримаються. Навіть якщо історія здається затягнутою і надмірно сентиментальною, якщо «тарантиноїдні» гостроти не спрацьовують, все одно цікаво дивитися на те, що виробляють в кадрі ці досвідчені лицедії: і Фаррелл з його героєм, що еволюціонує від роздовбайства до стоїчної мужності, і дивно неврівноважений Біллі-Рокуелл, й інфантильний Чарлі-Харрельсон, і просто заворожливий Уокен, і, звичайно, смішний, небезпечний і зворушливий (все водночас) Том Уейтс. Вся ця братія вкладається у фільм як може — і рятує його.