ВОЛЯ ДО КУЛЬТУРИ
Зараз, коли всі багато говорять про зміни у системі функціонування культури, не зайвим буде нагадати собі, що для будь-якого тоталітарного режиму культура та мистецтво є одним iз найбільш активних інструментів по формуванню масової свідомоcті. Це особливо стосується тих тоталітарних систем, які вилучають із суспільного життя релігійний аспект, ігнорують церкву як один із основних чинників людськості. За таких умов мистецтво використовується з єдиною метою — нав’язувати суспільству певні стереотипи, певні схеми поведінки, аби у зманкуртовану свідомість поселити новий міф. Мусимо час від часу нагадувати ці, усім начебто й відомі істини, аби адекватно оцінювати ту ситуацію, у якій ми всі знаходимося. Адже ми і досі живемо в країні з якимось особливим соціокультурним і ментальним досвідом.
То ж перехід до нової форми державності мав супроводжуватися творенням якісно нового типу культури. Це завдання покладалося на тих учасників процесів, що відбуваються на території культури, які, передбачаючи зміну суспільних цінностей, випереджали час і віддавали свою духовну силу, свій хист наближенню цих змін. На цих людей покладалася чітко окреслена функція: формувати нову національну демократичну ідеологію. Не варто зараз давати оцінку тим чи іншим діячам, що трудяться на полі культури, як не варто робити перелік наших хибних кроків — критики вистачає і без нас. Більш плідними нам видаються пошуки шляхів, якими мусимо іти далі. А це, власне, нині робити не просто. Сьогодні у нас склалася дивна ситуація, у якій непросто зорієнтуватись навіть небайдужій до гуманітарних проблем людині. На одній культурній території співіснують як старі чинники, так і нові, що нагадує засаджену недбайливим господарем грядку. Оця «грядка», на якій можна знайти потрібні нам рослини, у нас засмічена бур’янами.
Для того, аби вдовольнити цілком природне бажання навести лад у своєму домі і виростити щось красиве і корисне на своїй «грядці», нам необхідно встановити діалог між двома могутніми ресурсами, джерелами енергії, які живлять культуру. Спочатку буду говорити про матеріальний ресурс, до якого безпосереднє відношення мають, перш за все, державні структури. Патерналістська функція держави має виявлятися у тому, що засоби виробництва тих же творів сценічного мистецтва, повинні по-батьківські, а значить розумно і з любов’ю розподілятися між різними митцями. Але жоден iз режисерів, якщо він не працює в державному театрі, у нас не має можливості отримати своє приміщення і змушений шукати якісь підвали, або ж виходити зі своїм дійством на вулицю. Між тим саме на державній території, що нібито усім нам належить, існують люди, яким делеговано право розподіляти ці матеріальні цінності. Окрім них, на цій території є ще директори театрів та інших мистецьких установ, котрі відчувають необхідність у змінах і почасти дозволяють собі ризиковані кроки, запрошуючи під свій дах діячів нового сучасного мистецтва. Попри це, у нас тепер з’являються особи, що завдяки своєму фінансовому успіху потенційно можуть стати меценатами.
Незважаючи на всю різницю, яка існує між цими трьома джерелами матеріальних ресурсів, необхідних для повноцінного функціонування культури, у них є одна загальна, органічна для них вада. Вона полягає у крайньому естетичному суб’єктивізмі, котрий випливає з хибного розуміння природи мистецтва. Саме ця вада суб’єктивізму і заважає нам нині транслювати у наше суспільство духовні, загальнолюдські цінності, підміняючи їх скороминучими, поверховими, суто розважальними жанрами. Тож перед цією групою людей, яка нині найближче стоїть до матеріальних цінностей, повстає завдання осягнути поглядом усю територію культури. Не відважившись на цей крок, не виховавши в собі волю до культури, вони і собі, і суспільству готують долю каліки, досвід спілкування із світом у якого вкрай обмежений через уражені хворобою органи почуттів.
Нині ми спостерігаємо, як по мірі накопичення матеріальних цінностей тими суб’єктами, вони все більше і більше намагаються підмінити функцію держави в їх, цих цінностей, розподілі. Це стосується і сфери мистецтва, яке тепер часто твориться не із внутрішньої потреби митця, а під замовлення. Я мрію про той період, коли олігархи не лише будуть вкладати матеріальні ресурси у створення конкретних творів мистецтва, які увічнили б їхнi імена, а й відчують необхідність у підтримці певного мистецького середовища, у фінансуванні творчих груп та асоціацій, які своєю ефективною працею принесуть їм більш довговічну славу. Варто зазирнути в недалеке минуле, аби пересвідчитися у плідності такого підходу до культури, коли меценат підтримує не одного митця, а певне явище мистецтва, групу художників, що завдяки своєму талантові стають помітними фігурами на мистецькій карті світу. Візьмемо того ж таки Дягілєва з його «Русскими сезонами», який підтримував і композиторів, і балетмейстерів, і художників, і сценографів. В результаті було створено цілу мистецьку школу, практична і теоретична спадщина якої не залишає нас байдужими і донині.
Тепер хотілося б поговорити про інший полюс того джерела, яким живиться культура. Назву його арт- ресурсом. Провокаційна поведінка матеріального ресурсу по відношенню до останнього зараз чітко виявляється у тому, що ми втрачаємо яскраві мистецькі особистості. І досі у нас продовжується активний від’їзд за межі держави режисерів, художників, композиторів, співаків, музикантів. Наші юні артисти завдяки вкладенню матеріального ресурсу іноземного походження, набувають тої міжнародної ваги, того авторитету, який дозволяє їм повертатися сюди визнаними майстрами. Живучи за принципом «нема пророка у своїй вітчизні», наш рідний меценат так чи інакше почне на них працювати, втративши при цьому славу першовідкривача таланту, через що в його репутації недорахуємось багатьох важливих для міжнародного престижу якостей. Однак попри цю недбалість по відношенню до своїх талантів, арт-ресурс в Україні і досі ще не відчерпнутий. Це відбувається завдяки саморегуляції мистецького організму, якому властива репродуктивна функція. Тому заклики до відродження культури та мистецтва, які часто зустрічаємо в пресі, виглядають недоречними. Вони здатні відроджуватись самі. Від нас же вимагається здатність розпізнати нові форми. Отож арт-ресурс сьогодні створює такий інститут, як артистичне продюсерство, що в умовах іншої держави виникнув би в середовищі не просто фінансово забезпечених, а й естетично освічених людей. У нас же ці арт-продюсери формуються з яскравих, активних діячів арт-середовища, через те, що матеріальний ресурс все ще віддалений від процесів творення культури. І для того, аби його наблизити і розпочати з ним активний діалог, оці яскраві особистості змушені брати на себе, можливо, і не властиві їм функції. Між тим, саме за ними досвід, за ними середовище, і, що найголовніше, передчуття тих процесів, які будуть розвиватися і змінювати обличчя культури в майбутньому. І нині ці арт-продюсери починають набувати виразний міжнародний авторитет. Вони відчувають, що за кордоном культура шукає можливості розширити свої території, завдяки чому настає час для активізації мистецького діалогу Україна—Світ. Вони пропонують на експорт ті мистецькі твори, які там знаходять більший успіх, аніж твори, офіційно запропоновані нашою державою. Захід починає розуміти, що є дві України: офіційна, чисто декоративна і жива, творчо цікава.
У цій ситуації можна було б дорікати представникам отого матеріального ресурсу за відсутність естетичного смаку і належного досвіду, за незнання історії мистецтва; можна було б кпинити їх за нестримне бажання відпочивати у казино та вар’єте, через які вони не знають дороги до філармонії і театру. Але особисто я цього робити не хочу, оскільки з цих дорікань не народиться плідний діалог. Успіх нас чекає лише в тому випадку, коли матеріальний ресурс об’єднається з арт-ресурсом, використавши досвід арт-продюсерства. Матеріальний ресурс повинен структуруватися навколо тих явищ, які представляють арт- продюсери, що у свою чергу не буде просувати речі прохідні і недовговічні. Саме завдяки арт-продюсеру наш матеріальний ресурс може стати причетним до глобального процесу обміну між культурами, процесу структурування системи Світ—Україна—Світ. Я більш ніж впевнений, що нині відомі діячі світового мистецтва повинні познайомитися з Україною і транслювати у світі позитивну реакцію на неї, руйнуючи імідж недемократичної, корумпованої держави.
