ВРАЖЕННЯ
Світлана ДОБРОНРАВОВА , солістка Національної опери України:
— У нашому театрі пішла тенденція на омолодження акторських складів вистав, і тому у «Фаусті» зроблено ставку на молодь. З одного боку, це добре, а з іншого, — ця опера складна для виконання і не всім солістам вона під силу. Наприклад, київські меломани зі стажем можуть пригадати, з яким потрясінням вони виходили з залу, коли партії Фауста та Маргарити виконували легендарні співаки — Анатолій Солов’яненко та Гізела Ципола. На жаль, у вокальному плані нинішні солісти серйозно програють своїм знаменитим екс-колегам. Раніше у нас постановники опери «Фауст» робили ставку на драматичний склад. Головні партії співали лірико-драматичний тенор (Солов’яненко) та лірико-драматичне сопрано (Ципола), а в новій версії пальму першості отримали лірики з легкими голосами (Фауст — Дмитро Кузьмін, Микола Шуляк, Маргарита — Лілія Гревцова, Тетяна Ганіна). Втім, будуть і інші виконавці. Так, партію Фауста підготували чотири солісти. Гадаю, що Ігор Борко, як досвідченіший актор, внесе своє «я» у цей складний образ. На роль Маргарити призначено сім солісток, а роль Мефістофеля по черзі виконуватимуть троє співаків-басів. Мені здалося, що на прем’єрі Тарас Штонда (Мефістофель) виступив не на всю міць свого потенціалу. У вокальному плані непогано виглядала Гревцова, але для того, щоб повністю розкрити трагізм ролі Маргарити, Лілі ще треба пошукати акторських фарб. Отже, над оперою ще всім артистам доведеться гарненько попрацювати…
«Фауст» у нашому театрі вийшов авангардним, а чому б Національній опері і не поекспериментувати? Театр повинен розвиватися, не стояти на місці. Головне, щоб вистави зацікавлювали публіку. Мені здається, що версія Маріо Корраді зацікавить насамперед молодь. Можна сперечатися: чи вірно зроблено розрахунок, що в цьому випадку постановка не піднімає планку, а навпаки, підлаштовується під інтереси сучасних глядачів? Ми багато років намагалися глядача підтягувати під високе мистецтво, яким є опера, а ця прем’єра спустилася до рядового слухача. Але, як кажуть, якщо гора не йде до Магомета… Я розумію тривогу дирекції. Адже нам треба розширювати свою театральну аудиторію. Меломани і тонкі поціновувачі опери — це, як правило, люди з серйозним смаком, які приходять на виставу, аби почути улюблену мелодію, фрагмент або арію і оцінити кожну ноту, виконану оркестром, хором або солістом. Багато незмінних шанувальників нашого театру були здивовані новою виставою. Ця вистава поламала стереотипи. Публіка побачила не класичного «Фауста», а справжній модерн. Незвичайна для наших підмостків сценографія та костюми, для оперної постановки не характерні. Спочатку ніби дратує: металеві конструкції, джинси та строкатість костюмів, але потім слухачі приймають умови гри постановників і досить безпосередньо реагують на те, що відбувається. Адже приголомшуюча музика Шарля Гуно залишилася без купюр. Вона не може залишити байдужим слухача. Сюжет вистави також не змінювали (якщо відкинути деяку режисерську імпровізацію, коли він поміняв місцями послідовність картин лібрето). Ви знаєте, напевно, Корраді мав рацію, коли вирішив робити не академічну постановку класики, а осучаснив виставу. Як педагог з вокалу я маю сказати, що на заняттях студенти часто дивуються, що за високі емоції вирують у класичних операх? Багато хто цей тайфун пристрастей вважає смішним, архаїчним. Адже будь-який герой будь-якої великої оперної драми — це передусім звичайна людина, яка жила у певну епоху. Так, за часів Середньовіччя або у XVIII — XIX століттях не носили джинси, але кохання, підступність, нескореність духу, пристрасть та інші людські якості є і в наші часи. У цій виставі сучасний костюм героїв допомагає глядачеві краще зрозуміти ту глибину людських пристрастей, про які писав Гете, а потім у лібрето її передали Барб’є з Карре разом з музикою Гуно, що приголомшує.
Прем’єра «Фауста» показала, що Національна опера України зважилася на експеримент і, на мою думку, це правильний крок. Хоч постановники дуже ризикували, адже всі вистави на першій сцені країни переглядаються ледве не під мікроскопом музичними критиками та меломанами. Я не можу сказати, що постановка Маріо Корраді — це шедевр, але й провалом її назвати не можна. Наприклад, коли у 2003 р. італійський режисер уперше працював з нашим колективом, то я чекала від нього сміливішого рішення. Постановка опери «Турандот» Пуччіні вийшла у Корраді досить традиційною. А ми чекали нового дихання. Адже театр давно опинився у рутині, і хотілося чогось незвичайного…
Мені одного разу пощастило побачити постановку «Ріголетто» в інтерпретації Англійської опери. У тому театрі всі вистави грають англійською мовою, наближаючи зміст до публіки, щоб вони розуміли, про що йдеться в опері. У нас у театрі зараз усі вистави виконуються мовою оригіналу, і вже другий сезон діє «рухомий рядок», який допомагає публіці орієнтуватися в тому, що відбувається на сцені. Такий суфлер для глядачів потрібен, але «рядок» все-таки надто відволікає від дії. Так от: постановку «Ріголетто» було зроблено на кшталт гангстерського бойовика «Хрещений батько», і виставу дивилися на одному диханні. Було абсолютно неважливо: у що одягнуті артисти, які декорації. Тому що оперу було поставлено дуже талановито. У трактуванні Корраді вистави «Фауст» не все вивірено по-режисерськи точно і логічно виправдано. Є вдалі і слабкі сцени, доводиться абстрагуватися, щоб не зациклюватися на запитанні «чому», але все одно мене радує, що наш театр зважився на експеримент.
