Всесвіт Фрипулья

Книгу було підготовлено дослідницькою групою PinchukArtCentre з нагоди майбутньої виставки «Федір Тетянич. Канон Фрипулья» під кураторством Валерія САХАРУКА. Понад три роки видання, упорядковане Тетяною ЖМУРКО та Тетяною КОЧУБІНСЬКОЮ, чекало на публікацію, яка здійснилася завдяки ініціативі Арт-фундації «Дукат» та фінансовій підтримці низки колекціонерів.

«Федір Тетянич / Фрипулья» — перше опубліковане дослідження життя та творчості цього унікального для нашого мистецтва художника. У книзі подано його детальну біографію та проаналізовано ключові теми та види його мистецьких практик — від монументалістики та перформансів до текстової спадщини.

«ВСЮДИ МІЙ ВІЧНИЙ ДІМ, ВІРНІШЕ, МОЄ НЕСКІНЧЕННЕ ТІЛО»

Про значення Фрипульї для українського мистецтва та про присвячену йому книгу я розпитав Тетяну Жмурко й Тетяну Кочубінську.

— Чим викликана необхідність появи цього видання?

Тетяна Жмурко, Тетяна Кочубінська: Воно було заплановано як супровідне і з нагоди виставки «Федір Тетянич. Канон Фрипулья», яка відбулась в рамках Дослідницької платформи PinchukArtCentre 2017 року. Електронну версію книжки було презентовано в рамках Книжкового арсеналу 2018 року, однак надруковано лише зараз за підтримки ініціативи «Музей XX—XXI». Постать Федора Тетянича потребує постійної уваги, актуалізації, дослідження, повернення і переосмислення, і це видання лишається актуальним, так само, як і його інноваційний дизайн, запропонований Альоною Соломадіною — графічною дизайнеркою, що завжди працює концептуально. Дизайн книжки Тетянича відповідає мистецькій практиці художника, — починаючи від обкладинки, в якій використано матеріали, що виражають амбівалентну природу Тетянича з його фольклорним і космічним, сміховим і серйозним, хтонічним і прогресивним і так далі, до розміщення текстів і цитат усередині.

ПЕРФОМАНС НА АНДРІЇВСЬКОМУ УЗВОЗІ

Тож книга має бути цікавою не тільки для дослідників, а й для дуже широкого кола читачів, насамперед і через свою візуальну привабливість. Також варто сказати, що до творчості Тетянича і зараз звертаються мистецтвознавці, дослідники і куратори та сприймають його роботи під різними кутами зору. Скажімо, на нещодавній міжнародній виставці «Поезія та перформанс. Східноєвропейська перспектива», що відбулась торік у Дніпрі, демонструвались архівні відеоматеріали із промовами Федора Тетянича. І тамтешня авдиторія сприймала його ідеї крізь площину еко-активізму, як такий еко-активізм 1970-х. Тобто видання є актуальним і сьогодні, а розуміння мистецької практики Тетянича розширюється. Кожну віху його діяльності можна розгорнути в окрему публікацію. І наступне видання могло б взяти за мету не просто опис певної практики, а контекстуалізацію цієї фігури у міжнародному полі. Та звісно і переклад на англійську мову.

— Тетянич у моєму тодішньому сприйнятті — дивак, що влаштовував бешкети на Андріївському та на різних концертах і спектаклях, майже маргінал. А тепер виникає питання: яке значення він має для нашого мистецтва?

Т. Ж., Т. К.: Дійсно, є така думка, що Тетянич був диваком. Він і був до певної міри такою маргіналізованою творчою особистістю. Однак його доробок не можна сприймати лише через його епатажні витівки й перформанси та конструювання костюмів із сміття, знайдених матеріалів і фольги. Безумовно, не можна заперечувати його екстравагантну поведінку: «Фрипулья був тим блазнем і скоморохом, який у повній згоді з класичною українською традицією перекидав цей світ «серйозних розумників», він був своєрідним «заумником», антиінтелектуалом, інтуїтивним автохтоном», — пише Інна Булкіна у статті до нашої книжки.

КОЛАЖ НА ТЕМУ БІОТЕХНОСФЕРИ

Про це також згадує і художник Юрій Зморович (художник, режисер, сценарист, перформер, музикант, друг Тетянича; помер 2021 року — прим. авт.), що художники сприймали Тетянича як якогось дурника. Однак, відзначає Зморович у нашому інтерв’ю: «Замах і амбіції — дуже серйозні. Як він розуміє свою нескінченність та космізм. Що є я? Той бік шкіри, нутрощі або ось той бік, який обіймає весь світ і весь космос, розумієте, в чому справа? Якщо ця сторона, то я і є Космос, Безкінечність. Приголомшлива думка все-таки. Це щиро та глибоко. А також у нього була надзвичайно експресивна самобутня манера вимови власних текстів. Інша річ, що це була неправильна, невиразна, якщо дивитися з академічної точки зору мова. Але, звичайно, він робив це дуже талановито та самобутньо. Як він вимовляв ось це «жа-жа-жа-жа» (Безмежжя)».

А проте за епатажними діями, екстравертною поведінкою та ексцентричним одягом криються глибокі міркування про екзистенційне буття людини, зв’язок із Всесвітом, навіть соціальні питання, які ховаються під личиною дивакуватості. Всі ці елементи разом складають його неповторну мистецьку практику, дотичну до світових художніх процесів. Його мистецтво не підлягає жорсткій категоризації. Костюми неможливо сприймати без текстів, перформанси без костюмів, колективне писання живопису з членами родини є продовженням усвідомлення життя як єдиного перформансу: «Куда мыслью не перенесусь, вершу бесконечности дело. Повсюду мой вечный дом, Вернее, мое бесконечное тело», — писав Тетянич. Тіло художника — воно ж і тіло перформера, воно ж і Нескінченність. А власне художній доробок Тетянича й уособлює синкретизм мисленнєвих процесів і творчої репрезентації.

СМАЛЬТОВА МОЗАЇКА. ФРАГМЕНТ. 1976 РІК

Наприклад, його живописний твір «Всесвіт — нескінченність» (1970-ті роки), а саме підхід до створення живопису ніби із нескінченної кількості часток, можна уподібнити до пошуків сучасної фізики. І до речі, цікаво було б почути прочитання текстів Тетянича через погляд науковців, які займаються квантовою теорією, наприклад. Його роботи, художній метод дотичні й до міжнародних художніх процесів як арте повера чи «Флюксус». Його перформативні дії близькі до образу художника-мандрівника. Можливо, ми більше звикли до того, що мистецтво нібито має бути представлено лише у матеріальних формах, і саме тому ефемерна природа практики Тетянича видавалась такою дивакуватою. Однак, мабуть, Тетянич у вітчизняному мистецькому полі і  порушував межі того, що є чи не є мистецтвом, утверджуючи ефемерну перформативну мисленнєву практику як художню. Хоча і матеріальний доробок художника дуже великий. Це і живописні твори, різноманітні об’єкти, графічні твори (численні монотипії, рисунки, авторські книжки), костюми і так далі.

— Чи знали ви його особисто? Який ваш найяскравіший спогад про нього?

Т. Ж.: Я не знала особисто Федора Тетянича, але чула багато історій від знайомих, які були свідками його перформансів на День Києва на Андріївському узвозі.

Т. К.: Я також не знала Тетянича особисто, однак бачила його. Я якраз пам’ятаю один із моїх перших Днів Києва в Академії мистецтва, коли ми так само продавали на Андріївському живопис і різні об’єкти на кшталт гриф гітари, прикручений до чайника, тобто об’єкти також у дусі Тетянича, то він проходив повз у своєму довгому костюмі, подібному до мантії, із бляшанками, що видавали різні звуки. Мій друг сказав мені, хто це, що це Тетянич, і що буцімто він так ходить з 1970-х років.   

БІОТЕХНОСФЕРА-ДЕЛЬТАПЛАН

— За яким принципом відбиралися матеріали та тексти?

Т. Ж., Т. К.:  Попри те, що книжку видано з нагоди виставки «Федір Тетянич. Канон Фрипулья», її завданням було надати більш широкий погляд на феномен Фрипулья, виходячи за рамки тем, піднятих у виставці. Хоча власне куратор виставки Валерій Сахарук зазначає, що у виставці — через тексти — поданий весь Тетянич: «Насправді, там весь художник, весь Тетянич. Для нього, я впевнений у цьому, текст виявився фундаментальним, глибшим медіа, у якому він зумів відобразити свою філософію, свій погляд на творчість, людину і себе. Звичайно, хепенінги Тетянича теж є частиною «Фрипулья», його філософії, але вони не торкаються глибин. Тому головне на виставці — тексти», — прокоментував Валерій в інтерв’ю, що вийшло в онлайн-виданні KORYDOR одразу після відкриття виставки. Тому важливим і логічним нам видалось запросити спеціаліста, котрий зміг би осмислити саме цю текстову спадщину, та для кого візуальне мистецтво не є незрозумілою цариною. І ми запросили літературознавицю Інну Булкіну, яка закінчила знаменитий Тартуський університет під керівництвом Юрія Лотмана. На жаль, Інна передчасно пішла з життя 2021 року і не побачила книжку у надрукованому вигляді.

Оскільки це перша книга, присвячена художнику, ми хотіли дати аналіз основних складових творчості Тетянича і прослідкувати певний шлях — від збирання і упорядкування матеріалів (стаття Тетяни Жмурко «Детальна біографія Федора Тетянича»), осмислення і аналізу (наша спільна стаття «Крізь гуркіт катаклізмів космічних. Про мистецьку практику Федора Тетянича» і стаття Інни Булкіної «Всотай Фрипулья дух... Про текстову спадщину Федора Тетянича») і до музеєфікації та контекстуалізації шляхом курторської виставкової роботи (стаття Валерія Сахарука «Білий куб. Час настав. Кураторський погляд на виставку «Федір Тетянич. Канон Фрипулья»»).

Слід також зазначити важливий внесок родини. Детальну біографію Тетянича ми створювали у тісній комунікації з сім’єю художника, особливо з його дружиною Ганною Тетянич, здійснювали поїздки до села Княжичі, де Тетянич народився, і, безумовно, спирались на документи.

Взагалі книжка складається з двох великих частин — саме аналітичних текстів, про які ми щойно розповіли, та архівної частини — так званий «Фрагмент архіву», упорядкований Валерієм Сахаруком ще в рамках його науково-дослідницької роботи Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України та переосмислений для видання. Власне і видання можна сприймати як певний фрагмент, адже доробок Федора Тетянича — насправді безмежний, і це видання є першою спробою надати цьому доробку форму та систематизувати цю багатогранну, майже всебічну художню практику.

— Вочевидь, книга запускає процес меморіалізації та музеєфікації спадку Тетянича. Що ще робитиметься в цьому напрямі?

Т. Ж.: У вересні цього року Національний художній музей України разом із арт-фундацією «Дукат» планує масштабний проєкт, присвячений Федору Тетяничу. Проєкт буде включати виставку у Національному художньому музеї України, серію інтервенцій у міському просторі, наприклад, як встановлення копії металевої  «Біотехносфери», створеної Тетяничем у 1980-х рр. як елемент оформлення залізничного депо у місті Попасна Луганської області, на подвір’ї музею. Крім того, ми плануємо створення документальної стрічки, присвяченої творчості Тетянича та подальшу презентацію виставки у мистецькій резиденції Європейської організації з ядерних досліджень (CERN).

Загалом, ситуація зі спадком Тетянича досить складна, значна частина  робіт надзвичайно тендітні, крихкі, створені зі знайдених або відходних матеріалів. Їхня реставрація вимагає особливої обережності, а зберігання — виняткових умов.

Т. К.: Я думаю, щоб послідовно та систематично займатись дослідженням творчості Федора Тетянича, необхідно створити якийсь Фонд, чи «Маєток художника», як це зробила галерея Naked Room зі спадком Олега ГОЛОСІЯ. Такий фонд міг би систематично займатись збиранням, упорядкуванням, аналізом, оцифруванням спадщини Федора Тетянича, і першим таким кроком на багато років уперед — це створення catalogue raisonne, тобто вичерпного переліку усіх відомих творів художника. Каталог-резоне Тетянича — це буде дуже кропітка, складна, вкрай важлива і, безсумнівно, багаторічна робота.

«Я ВІДЧУВ, ЩО КІНЕЦЬ СВІТУ Я ЗНИЩИВ, А ТУТ СВІТ — ЦІЛИЙ»

Мені особисто випало знати Фрипулью. В 1990—2000-і без нього неможливо було уявити весну в Києві. Щойно все починало зеленіти й квітнути, де-небудь на строкатому Андріївському узвозі з’являвся він — у неймовірному вбранні, з довгим шлейфом, деренчанням порожніх бляшанок і криками «Фрипулья! Фрипулья!» Іноді він споруджував — прямо посеред узвозу — дивакуваті «зорельоти» з підручних скелець і кавалочків дерева. Без нього не обходилася жодна більш-менш цікава культурна акція в місті — чи то виставка, концерт, вистава чи навіть науковий семінар. Фрипулья з’являється там, убраний у своїй неймовірній манері, і часто виглядав при цьому ще більш авангардово, ніж зірка вечора.

До думки про те, щоб його проінтерв’ювати, я йшов довго. Бо як? Адже Фріпулья — це стихія, частина міської природи, щось на зразок травневого цвітіння каштанів, а не людина із плоті й крові.

Проте — він існував і в модусі суто людському, носив ім’я Федір, жив у заміському будинку, перетвореному на музей польового мистецтва, а зблизька страшенно скидався на довгобородого чаклуна з дитячих казок. Ну і говорив, звичайно, такі речі — куди там якимось заклинанням.

Ось частина тої розмови.

— Федоре, як ви стали Фрипульєю?

— У Художньому інституті я відчув нудьгу від тієї творчості, якою займався. Нецікавими стали етюди, реалістичні шкіци. Чогось нового заманулося. Авангардна інформація мене насичувала, абстракції, кубісти, сюрреалісти, Сальвадор Далі траплявся. Одного разу мені приснився сон, і я відчув необхідність намалювати картину «Страшний суд». А до того часу я займався формалістичними творами, і мене весь час відловлювали в Художньому інституті всілякі доглядачі, у мене були догани і стягнення. Я відчув, що ця картина мені принесе великі прикрощі, і я, підкоряючись внутрішньому намірові, почав її шматувати. Рвати, ламати, вона була на жорсткому картоні. Я її поламав у такій несамовитості, і потім розгорнув якийсь папір, щоб висипати сміття. І в цю хвилину сталося осяяння: я побачив, що це мапа прапорів усіх країн. Я відчув, що кінець світу я знищив, а тут світ — цілий, і все це разом — витвір мистецтва, що це знак. І я почав дивитися на всі предмети, що стоять навколо мене, і зрозумів, що це все — картина. Картина, яка щось значить, про щось говорить. Я підійшов до вікна, дивлюся на розташування будинків — все, мені відкрилися загадкові значення, я почав думати, вивчати все це. З цього я вийшов на інсталяції, перформанси. Далі. Наприклад, із самого початку всім подобалося малярство таке гладеньке, знаєте, таке без мазків. А я почав домішувати туди пісок, потім різні предмети. Потім все більше й більше, аж до того, що навіть людей у фарбу обмащував, до полотна приклеював. А потім мені спала на думку ідея, і я взяв і до полотна приклеїв земну кулю. Всю! Приклеїв земну кулю, розумієте? Ну як я це технічно зробив, — уже інша розмова, але ось відтоді земна куля, весь Всесвіт — все це приклеєне до мого полотна. Й після цього далі в мене почалися філософські до-слідження — вірші почав писати, зрозумів, що я — планета Земля, Сонце — мій орган. Без Сонця, як без серця, я не можу жити, якщо воно згасне, то я теж помру. Я в цьому плані відчуваю, що й планети різні, і Всесвіт — в них я вічно житиму...

— І що ж було далі?

— Далі я прийшов до такої системи: монументальне мистецтво об’єднав із архітектурою. У результаті вийшла Біотехносфера. Це сферична конструкція, схожа на супутник планети Земля, пристосована для будь-яких умов, і в ній живе людина, яка при будь-яких аваріях залишається живою. І, одночасно, — це модуль міста майбутнього, житловий осередок. Вони між собою сполучені, такі собі житла-роботи, і через Інтернет створюють на планеті Земля єдиний живий організм. При цьому кожна сфера рухається тією орбітою, яка для цього організму потрібна, аж до виходу на інші планети, інші орбіти. Таким чином, від горизонталі я переходжу до вертикалі, проектую міста майбутнього.

— А як ви вирішуєте проблему відходів?

— Вони повинні знищуватися зі створенням із них творів мистецтва. При цьому бажано, щоб люди починали зі своїх помешкань. Вони ці струмочки сміття перетворюють на витвори мистецтва і всілякі винаходи. Кажуть же — хочеш винаходити — йди на звалище. Якщо цього не робити, людство загине у відходах. Так у мене виник новий вид мистецтва. Я його називаю «форматизм», від слова «формат», а не «форма». Система дуже цікава, але наразі я її не можу опублікувати, бо її не запатентовано. А якщо далі рухатися — через Інтернет знімаються на відео всі існуючі великогабаритні відходи. І потім, якщо десь на планеті Земля треба щось будувати, готові речі підбираються, з них зводяться будинки, що завгодно, їх не треба переплавляти, лише складувати на певний час. Це колосальна економічна система, я все це на собі перевіряю, бо жодного папірця не викидаю. Мене можна внести до Книги рекордів Гіннесса — за тим показником, скільки людина відходів може зробити за своє життя. Ну, ось так, стисло.

— А що таке Фрипулья?

— Це свого роду код, який не розкривається. У ньому закладено певну програму. Є там знаки Фрипулья, у кожного свій розмір, колір, подібне. Крім того, знаки Зодіаку на небі вночі з’являються, а Фрипулья — знаки світла, дня, нескінченності, яка у вигляді нас оживає, відчуває себе.

— Яке місце у вашому Всесвіті посідає Україна?

— Україна в цьому плані — попереду. До речі, якщо скласти мапу України, то перетин буде десь у районі Моринців. Тобто хатина Шевченка — центр України. Я вважаю, що там має бути географічна столиця країни... Є взагалі поняття геополітики. У ній Україна також посідає ключове місце. Я не з патріотичних позицій говорю. Було ж сказано — хто володіє Україною, володіє світом. Є таке поняття — і на нашій вулиці буде свято. Ось і на нашому меридіані буде свято. Ну так ми за наш меридіан!.. (Цокаємося).

— Федоре, ви взагалі людина якої доби?

— По-перше, я не людина! Я чоло нескінченності!

— Тобто ви — позачасова категорія?

— Час... Як кажуть, години — вони і є сам час. Ось такий митець, як Малевич — він писав картину, потім відчув у один момент, що сама картина, її форма — чотирикутна, і це зафіксував у «Чорному квадраті». І ось у той час не могли зрозуміти, що він пропонує світові. Проте він цей «Чорний квадрат» відніс до Третьяковки, йому дали три карбованці, а зараз цей твір коштує мільйони. Зараз мене тут мистецтвознавці представляють, але мені, чесно кажучи, смішно, що вони пишуть і говорять.

— Ви часто кажете про нескінченність. А що це таке?

— Це я. Тільки через «я» людина може усвідомити все. Ні, ну ви подивіться: ця сфера розпадається на окремі секції. Окрема секція може бути самохідним стільцем, може бути на колесах, як у гоночному автомобілі мчати. Потім вони сполучені такими людинодротами. Людина мчить цим мінімальним обсягом-тунелем, чи в космосі, чи під водою, чи в місті. Якщо я пишу зараз картини, вони в мене в цій структурі, якщо я ставлю театр, він у цій структурі. У театрів декорації ретро, давні, минуле сторіччя. Мене це не цікавить. Я підходжу до будь-якого смітника, всі речі в мене вмить перетворюються на ці сфери, смітник зникає, з’являється витвір мистецтва.

— А яке місце природи у вашому місті майбутнього?

— Природу я сприймаю як чисте полотно. Планета Земля, сам грунт, для мене як полотно, в якому будь-яка пам’ятка, будь— яка споруда — це сміття. І навпаки — будь-яке сміття — це пам’ятник. Ось вийшов, недопалок кинув — поставив пам’ятник своєму ставленню. І в певний момент мені хотілося увічнити на планеті Земля якусь будівлю. І мені явилося таке, як Міленіум у Лондоні. Там створили гігантську споруду, купол, а потім мені спало на думку — та навіщо цей купол створювати, якщо на планеті Земля цей купол уже створено — саме небо. Це воно і є куполом. І чим більше ми запаковуємося, одягаємо все на себе, тим далі віддаляємося від природи, від нашої первісності, і втрачаємо, ту ж витривалість, втрачаємо здоров’я, починаються ці хвороби, ліки всілякі й починається цей, може, навіть невідворотний процес... Ось я бачу — потяги везуть землю кудись. Далі, очевидно, ракети везтимуть землю на інші планети. І тут Земля робиться незрозумілою такою, як фарба, цінністю. Ось моє ставлення до природи.