Всупереч порожнечі

Sundance Film Festival заснований у Парк-Сіті (штат Юта, США) 1978 року актором і режисером, лауреатом «Оскара» Робертом РЕДФОРДОМ (нар. 1936 р.) і названий так на честь персонажа, якого Редфорд зіграв у культовому вестерні «Буч Кессіді і Санденс Кід» (Butch Cassidy and the Sundance Kid, 1969).

«Санденс» зорієнтований на незалежне й неігрове кіно. Цьогоріч вперше за всю історію фестивалю в його конкурсі взяв участь український фільм — «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини ЦІЛИК. Інтерв’ю з нею («Я взагалі не почуваюся дорослою», https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ya-vzagali-ne-pochuvayusya-dorosloyu ) «День» опублікував 23 січня ц. р.

У суботу стало відомо, що наша картина здобула приз за найкращу режисуру в Конкурсі світової документалістики «Санденсу».

Ірина народилася 1982 року в Києві. 2004-го закінчила Національний університет театру, кінематографа і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Працювала в рекламі. Зняла короткометражні ігрові картини «Вдосвіта» (2008), «Помин» (2012), «Дім» (2016), короткометражки «Тайра» і «Малиш» для документального кіноальманаху «Невидимий батальйон» (2017). Є авторкою поетичних збірок, прози, книжок для дітей. Окремі твори перекладені більш ніж десятьма мовами й були представлені на міжнародних літературних фестивалях і на Віденському (2017), Лейпцизькому (2017) і Франкфуртському (2016) книжкових ярмарках.

«Земля блакитна, ніби апельсин» — повнометражний дебют Ірини. Назва фільму є цитатою з вірша французького поета-сюрреаліста Поля Елюара:

Земля блакитна,

ніби апельсин

Відтепер омана

неможлива слова не брешуть

Вони не дозволяють

більше співати...

Сюрреалізм — це суміщення несумісного, це речі не на своїх місцях. Що, власне, й коїться під час війни. Режисерка відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському містечку, яке постійно перебуває під обстрілами. На Анні ГЛАДКІЙ, яка сама ростить чотирьох дітей — Мирославу-«Миру», Настю, Владю і Стасика, — війна лежить особливо тяжким тягарем. Розрадою і терапією стає кіно. Мирослава готується до вступу на кінофакультет Національного університету імені Карпенка-Карого й паралельно робить фільм про життя своєї сім’ї, залучаючи до процесу родичів, сусідів ба навіть українських військових. Власне, фільм і починається зі зйомок — одне за одним діти, а потім сама Анна сідають перед камерою для перших дублів на тлі чорної тканини, натягненої на стіну. Віддалені звуки обстрілу цьому не заважають. Наймолодший, Владя, взагалі нічого не може сказати, навіть плаче від розгубленості. Старші збираються з думками, Мирослава командує: «Починаємо». Але починає сама реальність: клацання кіношної «хлопавки» в руках у Владі спричиняє через різкий монтажний стик справжній вибух. Паніка. Темрява. Дзвін у вухах. Розбито сусідній будинок. Земля блакитна, ніби апельсин...

Аня та її діти живуть усупереч жаху й абсурду, в які Красногорівка занурена вже шість років. «Війна — це порожнеча», — каже Мирослава. Проте в її домі сміються, фільмують, музикують, граються з котами й черепахою, котра з’являється в найнесподіваніших місцях.

А ще ховаються всією родиною в підвалі — не від обстрілу, а заради зйомок-реконструкції того, як пережили обстріл. Відданість Мири кіну — це того штибу пристрасть, що рухає гори, або, в даному разі, танки: невгамовна постановниця задіює для відтворення спогаду про те, як колись дійсно шукали ліки для застудженої дитини, броньовану громадину з екіпажем; це лише одна з двох появ людей у формі — і водночас чи не найзворушливіший момент фільму.

Місто з його простріленими стінами саме по собі красномовна декорація; але Анна з дочкою (вони обидві повноцінні співавторки) постійно сперечаються: чи дати загальну панораму руйнувань, чи просто показати людей, котрі йдуть серед руїн. Фільм про зйомки фільму — прийом не новий; проте Ірина вибудовує на ньому прецікавий візуальний сюжет. Обидві зйомки не розгортаються паралельно, інколи дотикаються — як в епізоді з вибухом через «хлопавку» чи з танком: дві кінореальності стають інколи нерозрізненними, і ці точки злиття породжують додаткову структурну напруженість, яка пронизує «Землю...». Щось на кшталт оптичного лабіринту: фільми відбиваються один в одному; війна відбивається у фільмах; усе відбивається на сітківках свідків — заручниць війни. Саме тому Цілик відвертає об’єктив від екрана з матеріалом Мирослави після титру «2014» і зосереджується винятково на очах глядачок (чоловіків у місті нема). І цих поглядів цілком досить, аби зрозуміти все і про Красногорівку, і про людей у ній.

Отак, за допомогою продуманої драматургії, майстерного монтажу та живописно насиченої операторської роботи Цілик створює інтимний і на диво глибокий портрет сім’ї, в якій збереглася любов одне до одного, до мистецтва й до життя в абсолютно неможливих умовах.

Ірина на моє прохання прокоментувала свої враження від нагородження:

— Напередодні ми були в гостях в одного програмера «Санденсу» (людина, відповідальна за складання фестивальних програм. — Д. Д.), який дуже любить нас і наш фільм. І от він кілька разів за вечір повторив, що призи — це bullshit (дурня, нісенітниця. — Д. Д.), що все відносно тощо. Я була впевнена, що він щось знає і готує нас таким чином до можливих розчарувань. Тому налаштувалася певним чином і прийшла з легкою душею, нічого не чекаючи від церемонії. Але чомусь, коли почали оголошувати нашу номінацію, у мене серце просто покотилося донизу ще до того, як я почула власне ім’я. Здається, це перша серйозна нагорода в моєму житті. Олег СЕНЦОВ, з яким ми там познайомились, сказав: «Ти так швидко побігла! Ну, хто так робить? Я не встиг нічого зняти, як слід». Можливо, я не дуже впевнено говорила на сцені, але рада, що в такому стані змогла сказати головне: це дуже важливий приз для мене, для наших героїв, для моєї команди і, сподіваюся, для України. Війна й досі триває, моя країна розбалансована, і тому я рада, що наш фільм зміг зайвий раз сказати: «Make love and art, not war», — займайтесь коханням та мистецтвом, а не війною.

Європейська прем’єра «Земля блакитна, ніби апельсин» відбудеться в лютому на ювілейному 70 Берлінському кінофестивалі в конкурсній програмі Generation 14 plus.