Вичавлюючи з себе раба

Нагадаємо, поетичну збірку «Знак розбитого ярма» Леоніда Горлача цьогоріч було відзначено Шевченківською премією. Нині письменник має доробок, який нараховує близько півсотні поетичних, прозових і публіцистичних книжок, до того ж його удостоєно престижних літературних премій ім. М.Островського, ім. І.Нечуя-Левицького, ім. А.Малишка, ім. Г.Сковороди, ім. В.Винниченка, ім. В.Свідзінського... До речі, одним із перших, хто високо оцінив першу поетичну збірку Горлача, був автор знаменитих романів «Прапороносці» і «Собор» Олесь Гончар, який запросив Леоніда Горлача на роботу до Спілки письменників України.

— Серед вашого рясного творчого доробку вирізняються історичні романи у віршах «Ніч у Вишгороді» та «Мазепа», за якими було створено вистави. У першому з них роль Ярослава Мудрого виконували відомі актори Микола Козленко, Костянтин Степанков та Віталій Розстальний, в другому роль Івана Мазепи — Олександр Биструшкін. Розкажіть про ваші враження від тих мистецьких проектів?

— Мені пощастило на режисера-новатора Валерія Пацунова. Він не тільки системно брався за творення саме поетичних вистав, а й пропонував несподіване сценічне втілення. Він добився, щоб спектакль йшов у древніх стінах Золотих воріт. І коли там розігрувалося дійство, коли творець архітектурної пам’ятки князь Ярослав пригортався до пощерблених століттями стін і говорив із нинішніми киянами, коли під могутню музику Євгена Станковича виступали скоморохи чи подільські ремісники, здавалося, оживало саме склепіння. Спектакль пройшов 119 разів і з аншлагами. А видатний наш сучасник Борис Олійник після перегляду назвав дійство «візитною карткою Києва». Всі три видатні актори вражали своєю грою. Недаремно відомий письменник-дисидент Микола Руденко, який повернувся з вислання до США, після однієї з вистав не стримався й виголосив у створі воріт перед своїми друзями-мучениками: «Тепер я відчув, що нарешті повернувся на Україну»! А щодо «Мазепи», то це був радіоспектакль із усіма його специфічними жанровими особливостями, талановито поставлений режисером Наталією Стрижевською.

— Чим вас зацікавила постать Івана Мазепи? Створюючи роман про видатного гетьмана, ви брали до уваги трактовку його образу у творах Джорджа Байрона, Віктора Гюго, Юліуша Словацького, Володимира Сосюри?

— Нагадаю, і досі для наших північних сусідів образ Мазепи опальний (донині там у церквах проголошують петровську анафему тому, хто стільки коштів уклав у будівництво Божих храмів по всій лівобережній Україні). До образа гетьмана Івана Мазепи я йшов багато років. Ця тема посідала одне з центральних місць у задуманому циклі епічних полотен про історію України. Хотів показати Мазепу і як державного діяча, і як смертну людину. Складний був час, коли він жив. Іван Мазепа не зраджував свій народ, і коли йому приписують зраду цареві Петру І, то хочеться спитати: а скільки разів той узурпатор із чисто азійськими звичками зраджував свого старшого союзника? Зрештою, маємо конфлікт між рятівником решток України і «прирізувачем» чужих земель методами кривавими, конфлікт між високоосвіченою людиною і синовбивцею. Звісна річ, я читав згадані твори, як і трилогію Богдана Лепкого, праці Миколи Костомарова та інших істориків, зокрема, шведа Альфреда Єнсена. Не оминув увагою і «Записки Южной Руси» Пантелеймона Куліша, інші архівні джерела.

— Ви по натурі є більше оптимістом чи песимістом у повсякденному житті? Як це впливає на творчість?

— Я людина гостро соціальна, а тому постійно знаходжуся в силовому полі українських проблем. З віком вони допікають усе гостріше, бо доводиться частіше думати про вічність. А це означає — усе тяжче сприймати крах ідеалів. Звідси й розширення амплітуди почуттів. Я народився перед початком війни. Пам’ятаю повоєнну розруху, плачі вдів, знущання різних фінагентів над беззахисним людом, повільне оживання суспільства і тим більше неоднозначні події двох останніх десятиліть. Історичний досвід України забагрений кров’ю сотень мільйонів безневинних попередників, оповитий славою кращих синів народу. Усе це болить у душі, не дозволяє жити сліпим оптимістом. Хоча я все-таки вірю в щасливе майбутнє України, за яке треба боротися і мечем, і оралом, і золотим українським словом, об’єднавшись довкола високої національної ідеї. Отже, саме такі настроєві стани і відбиваються у творчості.

— З чим ви принципово не можете погодитися, коли аналізуєте нинішній духовний стан українського суспільства?

— Сучасна Україна — держава несправджених надій! Нині культура перетворилася на сферу обслуговування того чи іншого державного лідера. Відсутня стратегічна модель виховання духовності на народних традиціях. Життя — не шоу з рясними висипами бездарних «зірок», це передусім добування хліба й до хліба. А як можна миритися з насильством російськомовної преси, літератури? Нині поставили жирний хрест на недавньому радянському минулому. Так, були тоді несправедливо репресовані письменники, була неусипна цензура. Але ж тоді відповідні органи влади регулювали пропорції книжок та газет у мовному відношенні і частка їх складала добрих 70% українських! Де це все зараз у незалежній українській державі, де система пропаганди книжки, де тисячі книгарень у містах і селах? Нема! Все полишене на самоплив, скрізь панує ненаситний Молох. Демократія теж має бути регульованою — не методами репресій, а системою переконань, яка б коренилася і в освіті, і в державному фінансуванні культури. Так що сучасність бачиться мені тугим колючим вузлом проблем, які потребують невідкладного розв’язання, коли ми хочемо будувати не полігон для викачування грошей, а справжню духовну державу.

На превеликий жаль, вторинність нашої культури насаджувалася так активно й довго, що ми й самі не помітили, як змирилися з цим. А ще до того якщо згадати різні заборонні укази імперських часів, розбіжне заохочення російськомовних освітян та діячів культури радянських часів, різні методи московського фільтрування. Скажімо, раніше українські книжки перекладалися на мови світу тільки після затвердження в Москві. А плазування перед «панською» мовою — а відтак і культурою — почалося ще тоді, коли остаточно впала гетьманська козацька Україна, й розпочалося масове переселення великоросів на завойовані наші землі. Тож як можна боротися з тим, що з віками в’їлося в свідомість мільйонів і передається, як прокляття, з покоління в покоління? Тільки рішучою силою влади, котра свято оберігає національну духовність... Та будемо сподіватися, що державний курс колись поміняється.

У мене є вірш «Вибір»:

І гетьмани, й царі, і королі,

й султани

в народів показних ходили

в чолових.

Бували серед них мислителі,

тирани

і світ народи ті упізнавав по них.

Вростали у часи історії зигзаги,

стиралися сліди народів та імен.

Лишалися по них хіба легенди й саги

та шелести сумні повержених

знамен.

Всім дарував Господь, не знавши

й тіні блату,

і право на любов, і рівності права.

Але одні, як меч, тримали пильно

 варту,

а інших, яко тлін, вкривала снів

трава.

Та вірю я, що в нас судьба тверда

й висока,

що нас у нас ніхто в ясир не забере:

народ, який обрав Поета

за пророка, ніколи не помре.

— У збірці віршів і поем «Знак розбитого ярма» неодноразово звучить заклик до сучасного покоління українців «убити в собі раба», якомога швидше порвати невидимі пута колоніального минулого. Але, здається, вас сьогодні може почути лише пів-України, а інша половина залишиться байдужою, оскільки русифікована і денаціоналізована...

— Найстрашніше рабство внутрішнє, добровільне. Воно виросло в українців під деформуючим тиском колоністів, поступово зламало гордий козацький дух, бажання скинути ярмо страху й вторинності. А почалося воно у давні часи. Згадаймо візит поважної старшинської делегації в Петербург до цариці. Зайшли колишні відважні вояки в палац, побачили володарку на троні — та й бух перед нею на коліна. Вона з презирством каже їм підвестися, а вони дружним хором: «Не встанемо, матінко»! Отак і донині повелося. А щодо того, що половина сучасної України не почує мій заклик сьогодні — що ж, і цього поки що досить. Змогли ж триста спартанців протистояти незліченній армії персів, коли перемогли в собі рабів.