Вишивала долю, наче по долоні...

Кара-Васильєва переконливо довела, що вишивку, створену протягом XIІ—XVIII століть, можна прирівняти до архітектурної пластики, фрескового та мозаїчного стінописів, іконопису та гравюри.

Її книга-альбом «Історія української вишивки», що побачила світ у столичному видавництві «Мистецтво», відображає всі етапи становлення цього виду мистецтва, без якого неможливо уявити культурну спадщину українського народу.

— Тетяно Валеріївно, ви народилися в Києві, в сім’ї інтелігентів: ваш батько за спеціальністю був ландшафтним архітектором, а мати — літературним редактором. У міському середовищі, де ви зростали, навряд чи захоплювалися вишиванням, яким охоче займалися з діда-прадіда по селах. Як у вас виник інтерес до народної вишивки?

— Зовсім випадково. Справді, я виховувалась у родині міських інтелігентів, де не було ні маминих рушників, ні бабусиних скринь... Після закінчення школи, коли готувалася до вступу до Художнього інституту на мистецтвознавчий факультет, влаштувалася доглядачем у Музеї декоративного мистецтва. Саме там я вперше побачила художню вишивку — на рушниках, килимах, верхньому одязі, — яка мене просто вразила своєю фантастичною красою, а ще високою майстерністю, досягнутою звичайним вишиванням кольоровими нитками на тканині. Це викликало справжній культурний шок, після якого довго не могла оговтатися. Десь підсвідомо це й визначило моє подальше спрямування — вивчати та досліджувати вишивку як вид народного мистецтва спочатку у вищому навчальному закладі, а згодом в аспірантурі при Інституті мистецтвознавства.

— «Історія української вишивки» ніби зіткана з розділів, що увібрали в себе ваші дослідження попередніх десятиліть. Ще на початку 1980-х вийшла у світ книжка «Творці дивосвіту», в якій ви наводите цікавий факт. Була така заслужена майстриня народної творчості УРСР Глікерія Цибульова, котра, як ви пишете, 1923 року вишила сорочку в подарунок Леніну. Цікаво, вождь пролетаріату бодай раз приміряв цю сорочку-вишиванку?

— У мене лишилися теплі спогади про Глікерію Кузьмівну Цибульову. Її кілька робіт представлено в «Історії української вишивки». Це була особлива жінка, яка все своє життя займалася вишивкою. Творчу кар’єру вона розпочинала ще в земських майстернях. Справді, такий факт в її біографії є, коли в країні рад хтось ініціював дарувати тодішнім вождям народні твори мистецтва. Мені невідомо, чи взагалі потрапила вишита Глікерією Цибульовою сорочка до Володимира Ульянова, але я точно знаю, що, скажімо, вишита нею сукня для Олександри Федорівни — дружини царя Миколи І — дуже сподобалась імператриці. Про це мені сама Глікерія Кузьмівна розповідала. А ще згадувала, як цариця на знак подяки подарувала їй за це дорогоцінну брошку. Щоправда, дуже скоро майстрині довелося від неї відмовитися, щоб вижити в голодний 33-й рік. Тому, резюмуючи, я б сказала, що незалежно від зміни політичних режимів талант людини завжди буде поцінований: чи вождем пролетаріату, чи царською особою.

— Коли ви у книзі-альбомі детально аналізуєте вишивку, особливо тоді, коли це стосується язичницьких часів або раннього християнства, обов’язково згадуєте в ній і орнаментальні символи. Далі йдеться про те, що наші пращури щиро вірили у здатність орнаменту, вишитого на верхньому одязі, оберігати людину від злих сил.

— Ця тема останнім часом багатьох хвилює. Я дуже обережно ставлюся до всього, що стосується якоїсь магічної сили, позареального, здатного когось від чогось захистити. Досить скептично сприймаю віщунів, тлумачів різних знаків, символів, одне слово, аматорів, які дуже впевнено трактують те, про що і гадки не мають. Мабуть, акцент потрібно зробити на іншому: людина має відчувати магію народного мистецтва, намагатися зрозуміти, що за ним стоїть. Адже після прийняття християнства протягом віків, включно до XVIII століття, руйнувалася цілісна система уявлень про древні поганські символи, характерні для політеїстичної релігії. Тому до нас не дійшли письмові підтвердження чудодійної сили того ж древа життя, різних міфічних істот, вишитих на тканині. От, скажімо, Берегиня. З легкої руки наших письменників її зробили, по-перше, богинею, по-друге, наділили властивостями оберігати людей нібито від горя і всякого іншого зла. Насправді ж в українській міфології цей персонаж наскрізно негативний. На відміну від цього образу у книжці-альбомі «Історія української вишивки» я розповідаю зовсім про іншу героїню, вишиту на рушниках, сорочках — жінку, котра тримає в руках двох голубів. Цей прадавній символ слов’ян, на противагу Берегині, випромінює лише любов і добро, він завжди сприймався у народі позитивно.

— Але погодьтеся, вишивання як заняття допомагало іноді виживати тій же Ірині Сеник, про яку ви згадуєте у передмові до видання.

— Вишивка для багатолітнього в’язня сумління, якою була Ірині Сеник — українська поетеса, діяч руху опору, колишня зв’язкова ОУН, — уособлювала незримий духовний зв’язок між цією мужньою жінкою й її Батьківщиною — Україною. До речі, про Ірину Сеник я вперше дізналась не вдома, а за кордоном, у США, під час відрядження, коли спілкувалася з представниками української діаспори. Їй належить вірш, в якому вона, як ніхто інший, передала свою закоханість в українську вишивку. Там є такі сумні рядки:

Ці нитки, ці голки,
Незаручені пальці в наперстках.
Все життя у шитві,
І шиття — як життя.

Доживаючи свій вік у Бориславі, вона мені багато розповідала, як ховала вишивку від наглядачів мордовських таборів, немов власну душу від злих очей. Вважаю, що Ірину Сеник з повним правом можна назвати Великою українкою, а її вишивки сприймаю не лише як мистецькі твори, а також як вияв нескореності людського духу.

— У 1970—1990-х рр. вам вдалось організувати і провести виставки українського народного мистецтва в Буенос-Айресі, Софії, Варшаві, Луанді, Афінах, а також на запрошення Українського музею в Нью-Йорку прочитати лекції з українського мистецтва. Які спогади від спілкування з тамтешніми жителями, котрі, мабуть, уперше в житті побачили українську вишивку?

— У всіх цих містах відбувалися виставки декоративного мистецтва, на яких українська народна вишивка завжди викликала інтерес у відвідувачів. І вона сприймалася ними не як якась екзотика, а як високохудожні твори мистецтва. Дві країни — США й Аргентина, в яких мешкає численна українська громада, завжди виявляли інтерес до будь-якої творчості, якою славляться у всьому світі наші народні майстри. Те ж саме стосується й Канади. Пригадую, у Нью-Йорку познайомилася з етнографом Мері Келлі — стовідсотковою американкою, яка професійно вивчає міфологію різних народів, відображену у витворах мистецтва. Вона так захопилась українською народною вишивкою, що спеціально відвідала Україну й об’їздила практично всі регіони, де збереглись осередки художніх промислів. Свої враження від побаченого вона втілила у фотовиставці, яку дуже тепло сприйняли як в Україні, так і в неї на батьківщині. Мабуть, саме так і має відбуватися популяризація вітчизняного декоративно-прикладного мистецтва на чужих теренах.

— Ви були куратором мистецького проекту «Відроджені шедеври», про який кількома абзацами загадується на сторінках «Історії української вишивки». Розкажіть, будь ласка, яка була мета проекту і хто в ньому брав участь.

— Арт-проект «Відроджені шедеври» мав відродити втрачені шедеври — вишиті декоративні панно, які ще в 1910—1915 роках створили такі народні майстри, як Ганна Собачко-Шостак, Євмен Пшеченко, Василь Довгошия, Параска Власенко, вже згадувана Глікерія Цибульова, за ескізами всесвітньо відомих художників-супрематистів — Казимира Малевича, Олександри Екстер, Євгенії Прибильської, Ольги Розанової, Любові Попової. Цьому проекту передувала пошукова та наукова робота в музеях України, Росії, вивчались архівні матеріали та приватні колекції, в яких збереглися до наших днів ось ці безцінні ескізи на папері художників-авангардистів. Для авторів проекту — для мене, і в першу чергу, Георгія Коваленка — доктора мистецтвознавства з Російської академії мистецтв, художниці з вишивки — Валентини Костюкової, яка втілює ці ескізи у вишивці, дуже важливо було показати, як відбувалася співпраця між талановитими майстрами народного мистецтва й відомими в усьому світі професійними художниками, відкрити для широких кіл громадськості призабуті імена митців, а також розповісти, як зароджувалася національна модель українського мистецтва на початку ХХ століття.

ДОВІДКА «Дня»

Тетяна Валеріївна Кара-Васильєва — доктор мистецтвознавства, член-кореспондент Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, провідний фахівець у галузі народного та образотворчого мистецтва України. Вона є автором понад 400 статей із питань теорії та практики народного мистецтва, більше двох десятків наукових, науково-популярних книжок і монографій, зокрема «Українська вишивка», «Літургійне шитво України XVII—XVIII стст. Іконографія, типологія, стилістика», «Українська сорочка (Таємниці чарівної нитки)», «Декоративне мистецтво України ХХ століття. У пошуках «великого стилю» та ін.

Книга-альбом «Історія української вишивки» Тетяни Кара-Васильєвої відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка 2012 року за напрямом «Літературознавство і мистецтвознавство». Наклад — тисяча примірників.