«Я чотири десятиліття живу в Росії, але ніколи у мене не виникав синдром молодшого брата»

— Цей рік ЮНЕСКО оголосило роком А. П. Чехова, — сказала віце-президент Фонду К. Станіславського Зейнаб Мухамедівна Сеїд-Заде. — Сто років тому було написано п’єсу, і вперше у МХАТі було поставлено «Вишневий сад». Століття — певний рубіж, що підбиває підсумок, і в нашій виставі ми спробували розповісти глядачам про те, яка сьогодні Росія, а, може, якою вона буде в майбутньому. На постановку було запрошено видатного режисера сучасності Еймунтаса Някрошюса. Це наш спільний міжнародний проект Фонду К. Станіславського і театру «Мено Фортас» (Литва).

Някрошюс — випускник ГІТІСу, людина, пройнята російською культурою. Добре знайомий iз методологією Костянтина Станіславського. Еймунтас — надзвичайно цікавий режисер. Ми раді, що він погодився попрацювати з російськими акторами, і в результаті цієї співпраці вийшла незвичайна вистава.

— Олексію Васильовичу, як вам працювалося з Някрошюсом?

— Чудово. У нас вийшов досить незвичайний погляд на російську класику завдяки таланту литовського режисера. Някрошюс у Литві поставив усі п’єси Чехова, а «Вишневий сад» вирішив зробити з московськими акторами. Він говорив, що довго підбирався до цього твору. У процесі спілкування з режисером ми багато чого в нього навчилися і думаю, що Някрошюс щось узяв від нас. Мені здається, ми стали дисциплінованішими на сцені. У ході народження вистави імпровізації у нас бували, але в заданих някрошюських рамках. Не секрет, що слов’яни люблять простір, а нас режисер обмежував у заданому ним колі. Це досить цікаво. Ми побували в Литві, подихали, набралися вражень. Някрошюс у нас вдихнув свою європейську культуру, свою освіченість, своє прекрасне знання всіх нюансів російської мови. Він нею володіє чудово, тільки говорить iз акцентом. Еймунтас небагатослівний, вдумливий, неймовірно точний у характеристиках, асоціаціях. Твердо знає, чого хоче від актора. Ми жили за містом. «Застільного» періоду практично не було. Фактично за один день прочитали п’єсу, поговорили про образи, які нам треба було зіграти. А потім відразу почалися репетиції. У Някрошюса селянська натура. Тому він часто пояснював на сільськогосподарських та мисливських прикладах. Так, Фірс у нього асоціювався з лосем, а Лопахін — з вовком. Та це характеристики були для внутрішнього користування, щоб ми краще розуміли персонажів, яких граємо. Його приклади такі точні, яскраві, вивірені. Режисер закликав нас, акторів, до співтворчості. Ніби заохочував імпровізацію, але дуже ненав’язливо спрямовував, досягаючи того, що сам задумав. Просив не поспішати, грати повільніше. Някрошюс звертає увагу на деталі. Від вимагав, щоб усі грали в заданому малюнку. Багато що в ролі Фірса я вигадав, зумівши переконати режисера, що це піде на користь у розкритті образу. А наші репетиції пригадую з величезною теплотою.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що Бучма і Симонов — ваші кумири. Що вам імпонує в їхній творчості?

— Це були Актори з великої літери, тільки один говорив українською, а інший по-російською. У радянські часи робили статистичне опитування по театрах СРСР. Актори самі визначали «Кращого актора країни» і ви знаєте, що з величезним відривом лідирував Амвросій Максиміліанович Бучма. Адже анкетували не лише представників слов’янської театральної школи, а й акторів із Середньої Азії, Прибалтики, Далекого Сходу. Симонов і Бучма були майстрами перевтілення. Своєю майстерністю вони перетворили акторську професію на високе мистецтво. У професії у мене кілька кумирів — Амвросій Бучма, Микола Симонов та Павло Луспекаєв. Довелося разом попрацювати тільки з Луспекаєвим. Це відбулося у телефільмі «Мертві душі», там актор геніально зіграв Ноздрьова, я зображав пристава, який приходить його арештувати. Лише епізод, зате з самим Павлом Борисовичем пощастило поспілкуватися. На зйомки стрічки я потрапив абсолютно випадково. Актор, який повинен був грати пристава, не встиг вивчити текст. Зателефонували мені й запитали: «Чи зможу через три години підготуватися?» Я встиг. Вважаю той момент щасливим у своїй акторській долі.

— Ви родом із Чернігівщини. Чи часто буваєте в тих краях?

— Зараз уже рідко. Батьки померли. Вони поховані під Москвою, недалеко від мого будинку. На Чернігівському кладовищі покоїться мій брат. В Україні залишилися лише двоюрідні брати та сестри. Вони живуть у Дніпропетровській області. Родичі частіше приїжджають до мене, ніж я до них. Проте я ніколи не забував, звідки родом, де розуму навчився. Я був хрещений під час війни, тоді Сталін дозволив відроджуватися вірі. Мій хрещений — рідний брат Павла Григоровича Тичини, відомого українського поета. Так що зв’язок iз православ’ям проходить у мене через Україну.

— У Москві живе багато українців. Ви спілкуєтеся з земляками?

— Спілкуюся. Буваю в Українському центрі на Арбаті. Беру участь у концертах. Наприклад, брав участь у ювілейному вечорі, присвяченому нашому Кобзареві Тарасу Шевченку. У Москві навіть жартують, що тут кожен другий — українець або вихідець з України. Я чотири десятиліття живу в Росії, але ніколи у мене не виникало відчуття вторинності і синдрому молодшого брата.

— Олексій Васильович, довгі роки ви є «вільним художником», не зв’язаним роботою в штаті певного театру. Чи є бажання співпрацювати з київськими колективами?

— Та я вже років так 15 ніде в штаті не служу — я вільна людина. Я родом iз України і знаю місцеву психологію. Навіть якщо в якомусь театрі виникне думка запросити мене, то через деякий час режисер або директор вип’ють по чарці і скажуть: «А навіщо він нам потрібен? Шо у нас своїх акторів нема? Білети куплять треба, готель йому заказуй. Хай свої грають»... Спочатку я переживав, що додому не кличуть, а тепер вважаю, що це навіть добре. З упокоренням приймаю все, що випадає на мою долю. Після закінчення Харківського театрального інституту я три роки працював в Україні. Спочатку в Запоріжжі, потім у Жданові (нинішній Маріуполь). Потім випадково дізнався, що театр Ленсовєта оголосив акторський конкурс. Тоді він гастролював у Севастополі. Поїхав до Криму, показався худраді, і мене прийняли в штат. У цьому колективі пропрацював 14 років. А потім став москвичем. П’ять років виступав на сцені МХАТу, потім працював у Васильєва в «Школі сучасної п’єси», а останні роки сам собі голова. Вибираю ті вистави і фільми, в яких мені цікаво грати.

— Деякі історики вважають, що Григорій Распутін, образ якого ви так яскраво зіграли у фільмі Елема Климова «Агонія», насправді був зовсім іншою людиною. Ваше ставлення до Распутіна?

— Я вважаю Распутіна нещасним юродивим. Распутін був багатоликий. Я грав не диявола, хоч деякі його сучасники так його називали. На Русі юродивих вважали святими. Адже вони робили все проти правил. Якщо нормальний чоловiк ніколи до незнайомої жінки не підійде, то юродивий може зробити бозна що. Він провокує, наражається на неприємності. Наприклад, під час Посту виходить на площу біля храму і демонстративно починає їсти шматок сала. Православні такого святотатства не можуть витерпіти і б’ють юродивого. Він як жертва, а ті, хто його б’є, беруть на себе гріх. У фільмі «Агонія» Распутіна також б’ють, і він є жертвою, а не породженням зла, сатани тощо. Роль мені далася нелегко. Коли в «Агонії» грав, у мене перший інфаркт стався. Думав: усе, кінець мені в 34 роки. А потім потихеньку оговтався. Другий інфаркт наздогнав у шістдесят. Це сталося під час зйомок «Сибірського цирульника». Міхалков знімав сцену Масляни, навішали на мене важкий реквізит — кілограм так на 40 і Нікіта Сергійович сказав танцювати навприсядки. Сердечко й не витримало. До лікарні потрапив, трохи підлікувався і знову почав зніматися. Моя хвороба на графіку фільму не відобразилась...

— Для телебачення ви записали повість «Тарас Бульба», а чи скоро з’явиться театральний проект?

— Гоголівський «Тарас Бульба» — улюблений мій твір. Я мріяв доторкнутися до нього не лише як читач, а й як актор. Тому, коли телевізійники запропонували зробити запис повісті, то з радістю погодився. Шкода, що Україна не зацікавилася тим записом. Адже повість «Тарас Бульба» входить до шкільної програми. Сучасні діти більше віддають перевагу комп’ютеру і читати не дуже люблять. А тут подивився, і в бібліотеку йти не треба. Я записав повість для ТБ, прочитавши її вiд першої і до останньої букви з усякими художніми додатками. Вони ніскільки не суперечать Гоголю. Це 22 серії 15 хвилин кожна. Фільм зроблений як допомога для шкіл, коледжів, ліцеїв. У цьому циклі брали участь відомі актори. Наприклад, Михайло Ульянов читав «Мертві душі», Алла Демидова — твори Буніна, а мені запропонували прочитати «Тараса Бульбу». Щасливий, що доторкнувся до цієї великої повісті Миколи Васильовича Гоголя. На творчих вечорах я обов’язково читаю уривки з «Тараса Бульби». Незабаром мої театральні фантазії втіляться на сцені. У Києві є компанія «Бенюк-Хостікоєв», організована двома провідними акторами Театру ім . І . Франка. Я бачив їхню антрепризну виставу «Моя професія синьйор з вищого світу». Вони блискуче там грають італійську драматургію Дж. Скарначчі і Р. Тарабузі. Наступний проект, який збираються ставити Богдан Бенюк та Анатолій Хостікоєв — гоголівський «Тарас Бульба». Мені запропонували грати в цій виставі, і я з великою радістю погодився. Вважаю найбільшим гріхом перед всесвітньою культурою, коли хоча б раз на три—п’ять років не ставлять гоголівського «Тараса Бульбу». В ньому дух українського народу, його сила.

Можливо, для когось я «запроданець», а по-моєму, я понад 30 років знаходжуся на навчанні в російської культури. Вчуся, вчуся, вчуся! Я представник традицій курбасівської театральної школи. Думаю, що за ці роки я дечого навчився не лише у великих російських майстрів, але й у знаменитого литовського режисера Някрошюса і зумію принести щось цінне в постановку «Тараса Бульби». Дасть Бог, і наші задумки скоро здійсняться. (Репетиції будуть проходити в Москві, постановку здійснить відомий російський режисер — його ім’я поки не розголошується. Гастролювати актори збираються не тільки в Росії та Україні, але й зарубіжними країнами. — Т. П. ).

До речі, я записав 24-серійний цикл «Російських народних казок». Тепер хочу почитати для дітей українські, білоруські та болгарські казки. Я виріс на Чернігівщині. Там змішана російсько-білорусько-українська мова. Болгарську також трохи знаю, якщо знадобиться, то підучу.

— Олексію Васильовичу, акторська професія вимагає віддачі не тільки душевних, але й фізичних сил. Як ви відновлюєтеся?

— Кращий рецепт — піти в басейн і гарненько поплавати. Але після «Вишневого саду», який іде майже шість годин і закінчується опівночі, це не виходить — усі басейни вже закриті. Тому випиваю 150 г коньяку і лягаю спати. Гарний сон — кращі ліки від усіх колізій. У молодості боротьбою та боксом трохи займався, а потім перейшов на зарядку з гантелями.

ДОВІДКА «Дня»

Олексій Васильович Петренко народився 26 березня 1938 року. Закінчивши у 1961 році Харківський театральний інститут, він працював у театрах Запоріжжя та Жданова, в 1964 році його запросили до Ленінградського театру імені Ленсовєта, а в 1978 році актор вийшов на московську сцену, працював у трупі МХАТу. Потім робив цікаві проекти в «Школі сучасної п’єси». Останні 15 років, за словами актора, «сам собі хазяїн» і в штаті жодного театру не значиться. Така свобода дає можливість самому вибирати, де і що грати на сцені і в кіно.

Олексій Петренко почав зніматися у 1966 році, вперше з’явившись на екрані у фільмі «День сонця і дощу» в ролі фарцовщика. Потім зіграв Освальда в екранізації Козинцева шекспірівського «Короля Ліра» (1971). Для нього не важливо, головна роль чи епізод. Петренко вміє концентрувати свої драматичні можливості в тих героях, яких грає.

До безперечних професійних успіхів актора можна віднести ролі Петра I в «Сказi про те, як цар Петро арапа женив», льотчика-капітана в «Двадцяти днях без війни», судді у фільмі «Граки», старця Григорія Распутіна в «Агонії». Глядачам актор запам’ятався в картинах: «Спогади про Шерлока Холмса», «Чорна Рада», «В серпні 44-го» тощо.

Створення складних драматичних образів актор вдало поєднує з комедійними ролями: варто відзначити такі його роботи, як екранізація «Одруження» й короткометражний фільм «Давидов і Голіаф». Серед помітних акторських робіт можна також назвати Сталіна в «Бенкетах Валтасара» та Кнурова в «Жорстокому романсі», генерала Іволгіна в телеекранізації «Ідіота», а в «Сибірському цирульнику» Нікіти Міхалкова Олексій Петренко зіграв генерала Радлова, начальника юнкерського училища. За цю роботу актор отримав Державну премію РФ.