«Я хочу бути частиною українського кінематографа»

Найпомітнішою подією як останнього фестивалю «Молодість», так і кіносезону загалом стала довгоочікувана прем’єра українського англомовного трилера Let It Snow.

Ще на початку липня стало відомо, що найбільший у світі американський прокатник Lionsgate через свою компанію Grindstone Entertainment придбав права на цю картину. Головні ролі у фільмі виконали голівудська акторка українського походження Іванна САХНО («Леся+Рома», «Іван Сила», «Шпигун, який мене кинув», «Тихоокеанський рубіж: Повстання»), Алекс ХАФНЕР («Занурення», «Радник») та Тінатін ДАЛАКІШВІЛІ («Зірка», «Любов з акцентом», «Ебігейл»). Фільм створено у копродукції України, США й Іспанії. Режисер картини  — Станіслав КАПРАЛОВ, продюсер  — Сергій ЛАВРЕНЮК (Solar Media Entertainment), ко-продюсери  — Ян ФІШЕР, Роджер КОРБІ (FishCorb Films), Станіслав Капралов та Іванна Сахно.

Let It Snow (буквально «Хай сніжить»)  — назва популярної різдвяної пісні. Сюжет фільму розгортається серед зимових гір. Молода сноубордистка (Іванна Сахно) приїздить з нареченим (Алекс Хафнер) у Грузію, на гірськолижний курорт. Особливо їх приваблює Чорний хребет з крутими засніженими схилами, і вони відправляються туди навіть незважаючи на чутки, що там регулярно зникають чи гинуть туристи. Чутки виявляються правдою: на пару влаштовує справжнє полювання безликий, безжальний і винахідливий у цій безжальності водій на чорному снігоході.

Трилер  — жанр непростий, тим паче для кінематографій, які тільки-но спинаються на ноги. Тим не менш, Капралову вдалося, наскільки це можливо, наблизитися до професійного еталону. Let It Snow захопливий, напружений, місцями лякаючий. Окремо хочеться відзначити  роботу оператора Євгена УСАНОВА  — його зйомки гір і того, що в цих горах відбувається, мають істинно голівудський розмах і видовищність. Сахно розкривається як майстерна драматична актриса: це роль вимагала від неї максимальної фізичної та емоційної віддачі, й Іванка впоралася блискуче.

Іванна Сахно народилася у Києві 14 листопада 1997 у сім’ї кінорежисерки Галини Кувивчак-Сахно й оператора Анатолія Сахна. Старший брат Тарас — письменник-документаліст. У дитинстві мріяла про кар’єру таксистки чи фігуристки.

В Україні Іванка стала відомою після випадкової появи у першому частково україномовному комедійному серіалі «Леся+Рома» (2005-2008) та згодом у фільмі «Іван Сила» (2013).

У Голлівуді Сахно вперше заявила про себе роллю у фільмі незалежного режисера Томаса ДАННА «Дерево тіл» (2017). Того ж року вийшов ще один малобюджетний фільм за участі нашої землячки — горор «Забрати назад не можна».

Але справжнє визнання Сахно отримала в 2018, коли вийшли одразу два великобюджетні блокбастери з її участю, причому вона зіграла діаметрально протилежні характери: у фантастичному блокбастері «Тихоокеанський рубіж: Повстання» — польську офіцерку Вік, яка, пілотуючи бойового робота, б’ється з велетенськими монстрами, а в пригодницькій комедії «Шпигун, який мене кинув» — якраз свого роду монстра — найману вбивцю Надію, настільки ж ефектну, наскільки й кумедну.

При всіх успіхах у Новому Світі Іванка ніколи не втрачала зв’язку з батьківщиною. Під час Революції Гідності підтримувала протестувальників у Києві та разом з українською діаспорою Лос-Анджелеса виходила на мітинги на підтримку України. У 2019 увійшла в склад журі Міжнародної конкурсної програми Десятого одеського міжнародного кінофестивалю, а в серпні працювала в журі 49-ї «Молодості».

Після прем’єри Let It Snow Іванка відповіла на питання журналістів.

НА ВИСОТАХ

— Іванко, що було найскладнішим для вас у цій ролі?

— Звісно, найбільше навантаження було фізичне, але також і ментальне. Бо ти перебуваєш між гір, працюєш по 17-18 годин на день, мало спиш.

— Холодна вода, гори, сніг — як ви впорались?

— Я була готова до того, що буде нелегко і це те, до речі, що мене також зацікавило в цьому проєкті — окрім усього іншого. Я давно хотіла зробити щось такого типу — щоб мене штовхало емоційно, фізично й психологічно. Коли я пригадую зйомки, то відчуваю дуже велику вдячність команді, вони дійсно теплі люди. Ми повинні були одне за одними дивитися й допомагати, бо нас мало і ми в горах. Траплялися різні моменти: в асистентки по акторах постійно була кровотеча, вона непритомніла, я одного разу прямо в кадрі так само знепритомніла — бо дуже високо, треба довго йти через сніг по пояс, через крижані річки й сонце пече. Інколи я настільки виснажувалась, що не було взагалі сил нічого робити. Ми дуже мало спали. Знов-таки, велика висота. Інколи воно відчувалося як один дуже довгий день тривалістю в 4 місяці, при тому що зйомочних днів було всього лише 25. Але це прекрасно тим, що дає можливість вивчати себе й людей в такій ситуації, ви стаєте родиною, певно, на все життя.

— У вас була дублерка?

— Був дублер, чоловік, адже ми знімали в горах, де взагалі небезпечно знаходитись, не кажучи вже про катання на сноуборді.  Звісно, я мала пару уроків сноубордінга, аби потім під час монтажу сумістити катання дублера по горі й моє стояння на дошці. Я дуже вдячна своєму дублерові, він неймовірний, дуже допоміг.

— Зараз, коли фільм готовий — про що він, на вашу думку?

— Про людські стосунки, про те, на що людина спроможна в екстремальних ситуаціях. Його послання кожний для себе знайде сам. Ми дійсно вклали дуже багато зусиль.

— Але головний його мотив — помста. Помста — це дуже страшно?

— Так. Це страшно й небезпечно. Це не вибір мого життя, але я розумію, що за помстою завжди стоїть причина.

— Які  загалом у вас стосунки з жанром трилеру, горору?

— Горори мені важко дивитися, бо в мене тендітна нервова система. Але створювати такі фільми іноді цікаво, бо можна подивитись, як ти здатна розвинутись і випробувати себе.

ГОЛІВУД

— Чим відрізняється робота з українськими й голівудськими режисерами?

— Кожний режисер — індивідуальність, тому досвід різний на різних проєктах. На цьому проєкті ми були поруч 25 днів поспіль і мали можливість побудувати героїню та структурно продумати всю її історію. Мені цікаво працювати і з американськими, і з європейськими, і з українськими авторами. Найважливіше, аби в режисера було своє бачення й спроможність працювати з акторами.

— Добре, трохи уточню. Багато доводиться чути, що Голівуд — це фабрика з жорсткими умовами. Великі гроші, велика відповідальність, великі вимоги. Це міф чи ні?

— Я би не сказала, що це міф. В студійному кіні дійсно великий масштаб, там усе дуже серйозно поставлено. В незалежному кіні інакше. Набагато менші бюджети і є можливість вибирати різні шляхи. А студійні фільми — так, серйозний бізнес і ти інколи можеш почуватися наче продукт у машині.

— В Голівуді пробитися важко? Потрібні зв’язки?

— Я починала з нуля. Коли приїжджаєш у іншу країну, то нікому не цікаво, хто ти, звідки ти чи хто твої батьки. Тобі треба робити все самостійно. В моєму випадку все, що я мала — агенти й менеджери, яких я зустріла через кастинг-директорів. Надалі все, що мені треба було робити — розвивати себе, вчити англійську й робити хороші кастинги. Це найголовніше. Ходити на соціальні вечірки, аби зустріти режисерів і продюсерів — мені здається, що це нікуди не приведе. Повторюю, найголовніший фактор — це кастинг, прослуховування. Показувати свою роботу. На вечірки я й так не ходжу, бо саморозвиток, пізнання себе й своїх можливостей займає досить багато часу.

— Це правда, що ваші менеджери певний час забороняли вам спілкуватись українською?

— Це не було аж так негативно. Мені просто порадили не спілкуватись українською, поки я активно вивчаю англійську, аби уникнути акценту. Кастинги, робота — нескінченний процес, і, сподіваюся, що він триватиме й далі. Зараз пандемія, Голівуд стоїть, ніхто не знімає — але коли записую новий кастинг, то завжди намагаюся аналізувати, що змінилось у мені порівняно з кастингами дворічної давнини, над чим ще можна попрацювати.

— Відомо, що українські, та, ширше, слов’янські акторки й акторки є заручниками свого походження: як правило, їм доводиться грати бандитів та інших неприємних людей. Ось у «Шпигуні, який мене кинув», ви зіграли кілерку...

— Вона була не російською кілеркою, а хорватською — для мене це важливо. Але слов’янською, так. Звісно, це поширений момент для акторів з нашої частини Європи. Бо коли існує акцент і якийсь образ, то у кастингах легко знайти когось з нашої країни. Потрапляєш у певну систему, граєш одні й ті самі ролі. Тому це залежить від того, знов-таки, який ти шлях обираєш і чи є в тебе мужність іноді відмовлятись від хороших ролей, які не є частиною траєкторії твого руху. Ці ролі можуть  бути цікавими, але ми з вами дійсно можемо погодитись, що в Голівуді репрезентація українців не є достатньо сильною, тому що їх репрезентують через образи кілерів або мафіозі. Частиною мого професійного життя є намагання міняти те, як дивляться на Україну з боку Америки та світу. Хочу приносити автентичні українські історії в світове кіно.

— Тож доводилося відмовлятися від стереотипних ролей?

— Так, звісно. Було би недоречно казати про конкретні проєкти, бо це вже минуле. Але відмови є. Так варто чинити, навіть якщо страшно. Бо тоді робиш те, що має значення для твого серця. Живеш правдиво. Були ситуації, коли я хотіла працювати з цим режисером і з цією командою, і роль цікава, але з деякими моментами в героїні і в сценарії не погоджувалася. І я дзвонила сценаристам і продюсерам, пояснювала, чому це не повинно бути частиною історії. І я вдячна цим людям, тому що вони до мене прислухались і змінювали сценарій.

— «Тихоокеанський рубіж», «Шпигун, який мене кинув» — це бойовики, екшен-фільми з великою кількістю трюків, двобоїв. Ви спеціально готувалися для них?

— Фізична підготовка — частина роботи. Тому продюсери виділяють час перед початком зйомок, щоб упевнитись, що актори спроможні впоратись із навантаженнями. У «Тихоокеанському рубежі» були 2 місяці перед тим, як ми почали знімати. Важкі костюми, дещо небезпечні машини, в яких ми знімали цих роботів — менеджмент хотів упевнитись, що все пройде добре. А в «Шпигуні» я приїхала за місяць до початку зйомок, займалась боксом і гімнастикою. Це дуже захоплива частина підготовки до кіна — міняти себе й знаходити образ героїні, як внутрішній, так і фізичний.

— Ваші фізичні кондиції перевіряли заздалегідь?

— Ні. Питали, чи є досвід у спорті, а він в мене є, як і в більшості людей. Єдине — окремі тести проводитимуть, якщо фільм побудований на бойових мистецтвах. Тоді треба бути професіоналом.

— А що вам допомагає бути професіоналкою?

— Перше за все — фокус. Аналіз себе, світу довкола. Треба бути відкритим, аби навчатись, брати досвід людей не тільки в кінематографі, а й будь-кого, хто тебе надихає.

Друге — можливість відстоювати свою думку.

І третє — праця. Велика праця над собою. По суті, це все — одне: праця над собою. Це фокус, віра в себе й повага до людей, з якими працюєш.

— В кіноіндустрії є такий серйозний негативний фактор, як гарасмент (англ. harassment, домагання — поведінка, яка заподіює незручність або шкоду, що порушує недоторканність приватного життя особи — ДД), зневажливе ставлення до жінок. Вам доводилося стикатися з цим?

— Мені здається, гарасмент — це проблема не тільки в США, а й у всьому світі, й у нашій країні теж. Просто в Америці про це більше почали говорити. Я не є представницею Голівуду, але це важлива тема. Уже 4 роки вона в активному обговоренні. Я рада, що в мене не було такого досвіду, що випало працювати з людьми, які мають повагу одне до одного на майданчику.

УКРАЇНА

— І «Тихоокеанський рубіж», і «Шпигун, який мене кинув», і, в певному сенсі, Let It Snow — казки. Скажіть, а яку казку ви найбільше любили в дитинстві?

— Моя улюблена казка була «Золотий павучок», видана «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ». Мені дуже подобалося поєднання ілюстрацій та самої казки. Ідеальний мікс, який спонукає тебе почуватися магічно і взагалі вірити в магію життя. Їхні книжки — одні з найтепліших спогадів дитинства.

— Які ваші теперішні враження від Києва?

— Це вперше за кілька років, коли в мене є можливість провести тут 2 тижні. І це чарівно. Поселилася в центрі, ходжу цими вулицями, намагаюся звикнути до міста, в якому народилася. Скучила, звісно, за варениками. Мені пощастило, що я живу в Нью-Йорку, і там є прекрасний український район, а в ньому гарні ресторани, і я там усім цим смакую. Але їсти борщ і вареники в Києві — особливе задоволення.

— Маєте ностальгію за містом?

— Завжди. Торік приїхала до Одеси та закохалася в неї. В їхню кухню, в людей і в котів. Ностальгія є, і кожний приїзд вона робить дуже цінним.

— У вас є час дивитися сучасне українське кіно?

— Звісно, намагаюся слідкувати. Мені подобаються деякі українські режисери. Дуже б хотіла попрацювати з Валентином ВАСЯНОВИЧЕМ. Мені здається, що він чудова людина з правильним поглядом на життя. Зі стрічок — торік мені сподобався «Додому». «Мої думки тихі» дуже хочу подивитись, з нетерпінням чекаю, коли він вийде в Інтернеті.  Але проблема в тому, шо коли в Америці важко знайти українські незалежні фільми, бо немає лінків і неможливо купити онлайн. 

— Ви позначені в Let It Snow як співпродюсерка. Що значить цей досвід для вас?

— Це моя перша робота в такій якості. Мій партнер Ян Фішер зі сторони Америки зробив неймовірну роботу, я досі в нього багато чому вчуся. Хочу мати можливість продюсувати для того, щоб розповідати автентичні, справжні українські історії, щоб мати можливість знімати в Україні. Це достатньо довгий шлях, і я розумію, що бути тут кінематографістом — не найпростіша справа, це я бачу по своїх батьках. Знаю, скільки перешкод треба пройти. Але хочу вкласти свій час і частину долі в українське кіно.

— А можна ваші плани трохи конкретизувати?

— Доля акторки, кінематографістки займає все в житті, тому плани — це те, про що я думаю майже щодня. Не впевнена, що варто про це детально розповідати, важливіше своїм рухом по життю і своїми досягненнями показувати те, що ти зробила. Звичайно, я хочу розповідати свої історії та працювати з режисерами, близькими до мого серця і мого світогляду.

— Які ваші враження від «Молодості»?

— Я дуже рада бути в журі «Молодості». Я народилась у Києві і ще дуже маленькою, коли мені було 5-6 років, росла у стінах Будинка кіна, в тому числі під час фестивалю. Поважаю організаторів «Молодості» за те, що стараються робити цей фестиваль дійсно професійним. Дуже цікаві фільми, пара картин — взагалі найкращі з того, що я бачила цьогоріч. І як я вже казала — хочу бути частиною українського кінематографа, хочу розуміти його розвиток. Саме тому я щаслива бути тут. До речі, моя мама Галина Сахно отримала приз за короткий метр на 25 ювілейній «Молодості» в 1995.

— Чи є у вас роль мрії?

— Я б так не сказала, бо якщо фокусуєшся на одній специфічній ролі, вона може в тебе забрати можливість бути відкритою до інших персонажів. Скажу так: мене цікавить зараз незалежний кінематограф, більше ніж студійний. І мені цікаво зробити комедію, бо вона є одним з найскладніших жанрів.

НЬЮ-ЙОРК, НЬЮ-ЙОРК

— Ми багато говорили про роботу, але як ви відпочиваєте?

— Ну, зараз пандемія, карантин — достатньо часу, аби відпочити. А якщо я знаходжуся іншому в місті або в іншій країні, — проводжу час, гуляючи вулицями, пізнаючи місцеву культуру. Це моє найулюбленіше зайняття.  В Нью-Йорку люблю проводити час на самоті — одна з моїх найулюбленіших активностей. Тому в карантин мені не було нудно. Але в мене є чудові друзі в Нью-Йорку, саме там я знайшла настільки близьких мені людей. Якщо раніше вважала себе інтроверткою в приватному житті, то зараз люблю збиратись з друзям і переглядати улюблені стрічки. Знаходити нових режисерів і нові історії. Просто проводити час разом з людьми.

— Нью-Йорк чимось нагадує Київ?

— Дійсно, це перше місто, в якому я живу і яке мені найбільше нагадує Київ. Не архітектура, але дерева й квіти абсолютно ідентичні до наших країв. І в самому центрі Мангетена — район Ukranian Village, Українське село — багато людей його любить. Там є вулиця Тараса Шевченка, українські церкви, кафе, Українській дім. Українці Нью-Йорка дуже віддані своїй культурі та історії, розмовляють дуже гарною українською, проводять багато заходів. Тому в Нью-Йорку почуваюся трошки ближче до Києва.

— Яке ваше улюблене місце там?

— «Веселка» — ресторанчик в Ukranian Village, причому так само улюблений в багатьох акторів і кінематографістів. Він працює цілодобово, і буває так, що ми з друзями дивимось кіно до другої ночі, а потім виходимо поїсти вареників.  Це дуже приємно. В мене не дуже багато українських друзів там, але всі мої американці українську кухню обожнюють.

— Наостанок питання умовного способу: чим би ви займатись, якщо б не пішли акторським шляхом?

— В іншому Всесвіті я була би художницею, бо в Києві вивчала скульптуру й графічний дизайн у Київській дитячій академії мистецтв на художньому факультеті. А втім, якби в мене була ідея окрім акторства щось робити, то я би й робила щось інше. Адже акторство займає стільки енергії, часу й життя, що дійсно повинне бути абсолютною пристрастю. Тому я вдячна долі,  що зі мною відбулося те, що я люблю.