«Я людина не системна»

У актора Володимира Симонова благородна постава, м’який тембр голосу, прекрасна органіка й здатність до перевтілення. Його знає й любить широкий глядач за багаточисельними фільмами та серіалами, — їх понад 50 у його творчому архіві, — зараз на ТБ йде фільм «Єрмолови». Починав же він у кіно з «Сибіріади» Андрія Кончаловського. А театрали цінують глибокого, розумного й дуже різнопланового актора Театру ім. Євгена Вахтангова.

У недавній гастрольній виставі цього театру в Києві, «Дядя Ваня» за п’єсою А. Чехова, він блискуче й абсолютно по-новому пред’явив нам «хрестоматійний» образ професора Серебрякова. І в складному гастрольному графіку знайшов час для розмови.

— Володимире, ви живете в кіно і театрі вже досить довге життя. Ролі, які ви граєте в театрі й у кіно, діаметрально протилежні. Якщо театр зі всією повнотою розкриває вашу акторську палітру, то кіно достатнє одноманітно (не кажу, що ви погано працюєте!), експлуатує «портретні» дані, із завидною постійністю пропонуючи вам втілити «образ сучасника». А взагалі існує він, цей «образ сучасника»?

— Не знаю, що це таке. Уявляєте — стільки людей живе, ну як «вичленити» з них сучасного героя. Можу ще прийняти, що Олег Янковський у «Польотах» був героєм свого часу, але ж і то не для всіх! Люди начебто самі творять героїв. Наприклад, більшість інтелігентних людей потрапляють у камертон із тим чи іншим персонажем. Часи змінюються, не можуть визначити героя, починають знімати антигероя. Для мене є один герой — Робін Гуд. І то зараз його намагаються препарувати, «переписати», виходить, і він вже не такий однозначно — герой. Але я не показник, взагалі живу я не за системами, а коли раптом потрапляю в яку-небудь із них, швидко вискакую.

— Ви — дорослий, великий, мужній, привабливий чоловік, займаєтеся такою надзвичайно залежною професією, вам комфортно в ній?

— На жаль, так. Інакше я б уже намагався щось змінити. У цій залежності є щось, легкий розвиток. Припустімо, я не дуже розумію режисера або п’єсу, почуваю себе в зв’язку з цим не дуже комфортно, тоді — відмовляюся. Розлучаємося друзями. Хай це ефемерна, але вже не залежність. Слава Богу, можу в цій професії вже вибирати, звідси — комфорт. Звичайно, втомлюєшся, хочеться, щоб було дві вистави на місяць, а є чотири-п’ять і більше. Втомлюєшся, але це вже «важка радість». Те ж саме й у кіно, відмовляюся багато, безсоромно, на жаль, доки не запропонували того, що я хочу.

— Вам довелося працювати з дуже цікавими сучасними театральними режисерами — Володимиром Мірзоєвим, Рімасом Тумінасом та іншими. Мене дуже зацікавило ваше вирішення образу професора Серебрякова в «Дяді Вані». Рімас стверджує, що для нього конфлікт — не камінь спотикання, головне — «почути мелодію». Як ви це розумієте та приймаєте?

— Ну як можна зрозуміти мелодію — її можна лише чути. Колись до Моцарта прийшов один критик і почав нарікати, що в його творі «занадто багато нот». Композитор відповідав, що їх не багато і не мало, рівно сім. Тут — та ж історія. Сподіваюся, що в мене, як актора, а в Рімаса, як режисера, є якийсь зв’язок, і ми чуємо один одного. Те, що ми чуємо одне одного, не обов’язково переводити в математичні формули. Він пише картину, а я ж — фарба. Це все — досить важкий імпровізаційний творчий процес. Це як кульова блискавка, яка рухається і то в нім зарядиться, то в мені. То Чехов «підкине».

— А чим для вас сучасний Антон Павлович Чехов?

— Думками про людство, про людські характери, типи. Адже тип цей, характер не удосконалюється в часі. Видозмінюється, звичайно, адже є вже мегабайти, комп’ютери, той же космос, а характер — той же! Ось уявіть собі двох космонавтів, які в далекому космосі можуть поводитися, як Тонкий і Товстий у Чехова. За цим якраз і стежать, аби вони не поводилися так, але якщо їх «відпустити», як ми «відпущені» тут усі на Землі, в якийсь момент ми поводимося рівно, як якийсь тип характеру. Розумієте, Чехов, як ці сім нот — до, ре, мі й так далі. Він зумів обійняти з усіх боків певну форму людських взаємин. Її, форму цю, можна повернути, покрутити, розглянути з усіх боків, і виявиться, що й на початку минулого століття, і сьогодні, 2010-го, людина, її єство, не змінилося. Костюми інші, музика інша, країна, а особа, мотивація вчинків — ні! Часи змінюють один одного, а Чехов, у накладанні на сучасність, працює. Є дуже багато драматургічної літератури, яка застаріла, не збігається щось за нервовими коливаннями, а тут усе гаразд. Автор, режисер, актори і глядач, усі ми говоримо однією мовою, мучимося, страждаємо, не розуміємо, куди йдемо... Чехов, як ковток води, без якої загинеш від спраги.

— Актор за своєю природою — істота тонкошкіра. Вище ви згадали публіку, а сьогодні вона, вигодувана поп-культурою й прагненням до гламуру, сильно змінилася. Чи важко вести з нею діалог?

— Потрібно поводитися так, як начебто вони всі розуміють, ловлять кожну фразу, інакше не можна. «Піддавки» з глядачем, річ згубна. Лише — «над», хай підтягуються. Лише це дорога до того, що прийшовши з театру, один із них, можливо, том Чехова відкриє. Це більш продуктивно, ніж робити виставу під глядача, я такий театр не приймаю, нецікавий він мені ні як акторові, ні як глядачеві. Це — дно. Краще вибудовувати висоту, адже їй немає меж...

— Ви — романтик від професії, нове покоління артистів сильно відрізняється від вас. Вони, не позбавлені таланту, ставляться до професії раціональніше. Чи не важко співіснувати в одному просторі сцени, екрану?

— Я весь час із ними спілкуюся, не лише по роботі, мені з ними легко й цікаво. Хоча, звичайно, вони інші, але це тим більше цікаво.

— Вам викладати сам Бог велів?

— Це мені дуже цікаво, але я не викладаю — чинник часу. Для цього якась пауза має бути, а я надто багато віддаю театру й кіно. Паралельно не виходить. Може, пізніше.

— Ви — плоть від плоті Театру Вахтангова, що стоїть на порозі ювілею, коли можуть зіткнутися думки різних поколінь артистів у баченні шляху розвитку цього театру. Яким є для вас цей шлях і ваше місце в майбутньому в театрі?

— Я пов’язую цей розвиток із Рімасом Тумінасом. Завдяки йому відкрилися нові грані нашого театру, і він примножує ці грані. Справжні театрали вважають, що з появою такого режисера в нашому театрі, «з’явилася яскрава крапка на карті театральної Москви». Інтерес до театру Вахтангова помітно виріс, паралельно з якістю, яку сьогодні наш театр демонструє.

— Чи існує сьогодні традиція знаменитих вахтанговських капусників, які з таким захопленням описані в різних мемуарах?

— На жаль, ні. Колектив досить довго був «роздроблений». Але зараз, думаю, настав час «збирати каміння», все до цього йде. Як виглядатиме, не берусь прогнозувати, але дуже хотілося б відродження певної «студійності».

— А що сьогодні у вашому «творчому портфелі»?

— Був один проект, але ми якось не дуже зрозуміли один одного з режисером, я віддав перевагу паузі. Не думаю, що затягнеться вона надовго.

— Насправді, пауза для артиста — гріх. Так швидко час летить.

— Напевно, але я легко до цього ставлюся.

— І легко переходите у вікові ролі?

— Навіть не знаю: або їх немає, або я їх не відчуваю.

— Що для вас існує окрім театру, кіно?

— За часом практично нічого не існує, я постійно зайнятий. Ну, а якщо вдається — діти лише, та книги.

— Яким книгам віддаєте перевагу?

— Дивним. Люблю філософію, про космос книги, про Індію, люблю читати про невивчене ще й незрозуміле. Що таке піраміди, електростанція, антена, чому, коли люди входять туди, їх потім переслідує відчуття страху?.. Хочеться більше дізнатись.

— Повертаючись до дітей, в акторських сім’ях бувають дві крайнощі. Батьки намагаються втілити, інколи агресивно, в дітях свої нездійснені надії, ведучи їх твердою рукою в театр, у мистецтво. Або «отруєні» кулісами з дитинства, виявляють демократизм небаченої щедрості — йди, куди хочеш, роби, що хочеш. Що у вас?

— Точно — друге. У мене різновікові діти. Дочка вже зовсім доросла; син, якому 21 рік; і маленький, у першому класі. Правда, коли вони зустрічаються, то поводяться так, ніби однолітки. Не люблю про це говорити, але вони — мій головний сенс.

— А які у вас обов’язки, крім того, що діти знають — папа відомий, успішний, у голові повно турбот?

— Встати зранку, кашу зварити, в школу відвезти, уроки зробити разом, на виставу ходити зі мною... Мама у нас дуже зайнята, у неї робота, вона не може, ось і копошуся, як можу. Зауважте, із задоволенням. Дочка — дизайнер, старший син закінчує Щукінське цього року, отже, продовження є теж...

— Володимире, колись у моді було поняття — «інтелектуальний артист», потім косяком пішли «секс-символи», який можна підібрати до артиста епітет сьогодні?

— Добре було б, щоб були порядні. Погодьтеся, це жахливо, коли актора вимірюють на секс. Сутність професії не в приналежності до «великого сексу», ну чим відрізняється це від «все на продаж»?! Розумію, що так було завжди, але інколи хвороба набуває клінічної форми, тоді в основі стає та сама порядність, про яку я говорив вище.

— А чого ви побажали б собі, актору Симонову й людині Симонову?

— Актору — роботи, людині — здоров’я. Своїм дітям, близьким і собі.