«Я повертаю ваш портрет...»

Приклад деякою мірою вельми показовий. Сьогодні багатим людям, щоб якось виділитися, мало просто смітити грошима. Ще зовсім недавно предметами гордості й відзнаки сучасних крезів були лише дорогі машини і величина особистих апартаментів, вщерть заповнених аби чим, але останнім часом до цих традиційних «відзнак» додаються і твори мистецтва. Причому зроблені, що називається, на спецзамовлення. (Антикваріат, звичайно, також у фаворі, але в ньому вбачають, радше, просто надійний спосіб вкладання коштів.)

Так от, найспритніші нові українці досить швидко зметикували, що гарантований ексклюзив від якого-небудь іменитого західного метра коштує в сотні разів більше, аніж роботи — доволі часто цілком презентабельні — вітчизняних майстрів. Чому ж не оточити себе красою?

До того ж у момент замовлення можна відчути себе не тільки меценатом, який облагодіяв митця, але й, чорт забирай, знавцем красних мистецтв. Адже чимало клієнтів вважають за краще самим виступати в ролі ідеолога і художнього керівника, занудно-скрупульозно влазячи у всі деталі процесу створення роботи. Звісно ж, професіоналу враховувати мінливість смаків і настроїв примхливих клієнтів навряд чи припадає до душі, але робота за наймом вимагає смиренності: претендентів на неї вистачає. Іноді доводиться переробляти роботу кілька разів. Що ж замовляють наші бізнесмени найчастіше? На першому місці — портрети членів сім'ї. Далі — різноманітні скульптурні роботи для інтер'єру квартири чи екстер'єру особняка. Трохи рідше, але стабільно потрібні розписи внутрішніх покоїв. Іноді домашній затишок не мислиться без вітражів і мозаїк. Рідше, однак регулярно, особливо гонористі клієнти бажають увічнити своїх домочадців або самих себе у бронзі чи мармурі (погруддя, статуя). Відомо кілька випадків портретування улюблених домашніх тварин (частіше за все померлих — за фотографією).

Наводячи деякі приклади естетичних забаганок нових українців, ми дякуємо тим майстрам, які наважилися розповісти про свої поневіряння, пов'язані зі стосунками з клієнтами.

Почнемо з відомого своєю «тотальною крутістю» будинку по вулиці Микільсько-Ботанічній. Господар однієї з двоповерхових квартир з дитинства відчував хворобливу пристрасть до античного мистецтва. І от після декількох десятків років йому заманулося мати у своїй вітальні статую Венери Мілоської в натуральний розмір. Для створення копії знайшов маститого скульптора. Зі спеціально виписаного для цієї мети карарського мармуру майстер за два місяці витесав потрібну фігуру. Настав момент здачі об'єкта. Маестро знімає драпіровку і задоволено дивиться на замовника — статуя вийшла не гірше, аніж у самого Агессандра. Реакція клієнта, щоправда, збентежила: «А руки де?! Я ж плачу не за кам'яний обрубок!» (цитата дослівна). Даремно митець довго й тактовно пояснював клієнту, що копія тим і цінна, що точно слідує історичній, давно усталеній версії оригіналу, що ніхто у світі не знає, як саме були зроблені Венерині руки і що він не має права спотворювати великий витвір. Замовник залишився невблаганним. Йому потрібна здорова діва, а не каліка. Тоді скульптор запропонував виліпити замість Афродіти Мілоської — Кнідську. Бачачи, що майстра не переконує навіть високий гонорар, меценат, охоловши, погодився на другий варіант. Зараз копія шедевра великого Праксителя стоїть там, де й передбачалося — в отворі поміж вікон.

Інший кумедний приклад особливого бачення мистецтва продемонстрував президент однієї будівельної компанії. Він задумав у своєму заміському особняку спорудити огорожу зі 192 балясин (за числом сходинок Потьомкінських сходів). Причому не просто стандартних, а як на фасаді Катерининського палацу в Пушкіні. Кілька місяців у скульптурних майстернях по вулиці Дашавській не змовкав стукіт молотків. Це київські ремісники точили замовлення. А тим часом прямо біля дому ще один майстер різьбив двох гранітних сфінксів — на зразок тих, що стоять на набережних Неви в Петербурзі. За задумом замовника, вони мали охороняти вхід до його будинку.

Опишемо ще один вартий уваги випадок, пов'язаний з декоруванням особняка-палацу в районі Окружної дороги. Його власник вирішив, що особливого шику інтер'єру додадуть вітражі, і замовив молодому живописцеві чотири композиції у вікна центрального залу другого поверху. Художник старався що було сил: використав олово й листову мідь, вітражне скло виписав із Чехії. На новосіллі, після бучної гулянки, господар повів гостей дивитися вітражну кімнату. А діло було опівночі — на вулиці темно. Вітражі, природно, «не читалися», у зв'язку з чим клієнт- невіглас уранці влаштував виконавцеві формений скандал. Доводи ж майстра, що вітражі краще дивитися вдень, лише за ясної погоди, — не подіяли. Розрахувавшись з горопахою- митцем тільки за погодинну роботу, клієнт повернув йому його витвір.

А буває, що митець, витративши здоров'я і час, взагалі залишається ні з чим. Одна сім'я підприємців, перш ніж в'їхати в куплену ними 7-кімнатну квартиру на вулиці Пушкінській, захотіла пожвавити інтер'єр розписами на стелі. Такими, щоб гармоніювали з уже купленими шпалерами (зауважте, не навпаки). Розписи мали втілювати дні тижня — для кожної кімнати — свій. Як набір жіночих трусиків «нєдєлька»... За солідну оплату фантазію скоробагатьків погодився втілити випускник Академії мистецтв.

Три місяці він виписував на стелях сюжети й образи. Розв'язка виявилася жорстокою. Сім'я бізнесменів несподівано виїхала на ПМП за кордон, продавши квартиру з готовими розписами і не тільки не заплативши художнику ані шеляга, а й навіть не попередивши його про це. Новий власник смаки попередніх господарів не поділяв і наказав зробити в квартирі підвісні стелі, залишивши на спомин про титанічну працю митця лише «Неділю»...

Щоправда, трапляються й більш оптимістичні розв'язки. Один неодружений бізнесмен загорівся думкою прикрасити свою ванну кімнату сюжетами з «Кама-Сутри». Його ідеї втілювала молода і талановита художниця Вікторія С. У процесі роботи виявилася спорідненість душ живописця і замовника. У результаті, клієнт прямо з ванної повів дівчину під вінець. Тепер вона вже на правах господині розписує спальню в дусі арабських мініатюр «Тисячі й однієї ночі».

Абсолютно окрема тема — виготовлення портретів на замовлення. Тут діють свої неписані правила. Цікаво, що портрети глав сімей у частці загального числа замовлених картин займають вельми скромне місце. Першу позицію, звичайно ж, міцно втримують портрети коханих жінок (дружин, рідше — коханок). На другому місці — і це цілком логічно — діти. Які умови обов'язкові при написанні «парадних зображень»? По-перше — абсолютна портретна схожість, по-друге — вміння тактовно згладжувати недоліки зовнішності, по-третє — дуже тонка, лесувальна манера, «щоб як живі були». Решта — на розсуд автора, хоча, якщо серйозно — останньому при жорстких вимогах замовника творчо вже просто неможливо розвернутися.

Найприголомшуючий дитячий портрет був написаний живописцем Володимиром Гуновським: на ньому чадо мільйонера-замовника сиділо на коні, точно як на відомому портреті Бальтазаре Карлоса (принца Іспанії) пензля Веласкеса. Художник зізнався, що непосидючий семирічний хлопчик у загальному підсумку позував йому п'ять хвилин, а кінь був з пластмаси, щоправда, натурального розміру. Заплатили за портрет три тисячі доларів.

Відомий меценат Юрій Манійчук свого часу замовив свої портрети декільком уславленим метрам українського мистецтва. Але ані Олександр Лопухов, ані Віктор Пузирьков — реалісти-класики — бажаної для клієнта схожості так і не досягли. Щоправда, Манійчук, на відміну від «нових українців», з чуток, навіть не будучи задоволений виконанням, у розрахунках з майстрами залишається бездоганно пунктуальним.

Популярний у арт-колах художник Дмитро Кавсан випробував на своїй шкурі непередбачуваність характерів сильних світу цього. Якось йому замовили парний диптих — портрети подружжя іноземних дипломатів. Прийшовши по замовлення (картини писалися з фото), дружина сановника вирішила, що портрети недостатньо гарні й заплатила майстрові лише половину ціни. Той, однак, був не в тім'я битий і віддав їй... тільки один портрет. Хоч як сварилася і погрожувала йому клієнтка, а довелося їй доплатити залишок грошей за другу картину.

Хвилює нових українців також імідж їхніх фірм і підприємств. Особливо багато замовлень останнім часом надходить від власників ресторанів і кафе. Найнеймовірніший випадок трапився кілька років тому, коли розпис великого кафе в приміщенні планетарію був незабаром після закінчення роботи несподівано забракований. Виявляється, забобонний господар привів на освячення кафе якихось екстрасенсів, а ті раптом «виявили», що від розписів іде згубна диявольська енергія. А от у ресторані «Каравела», що на Березняках у Києві, маємо приклад однієї з найвдаліших монументальних робіт останніх років. Гігантський плафон центрального залу розписано в стилі пригодницьких романів і разом зі скульптурними статуями в залі додає інтер'єру романтичного і таємничого вигляду.