«Я щаслива, що опинилася цими днями в Києві»

Гастролі Театру ім. Євгена Вахтангова в Києвi випали на самий пік листопадової революції. Побоювання, що всі потенційні глядачі зігнорують три привезені москвичами вистави, тому що з ранку до ночі відстоюватимуть на Майданi зневажену свободу, виявилися марними. Якщо на зіграній двічі пушкінській «Піковій дамі» можна було знайти вільні місця, то показані всього по одному разу «Чайка» Антона Чехова і «Дядечків сон» Федора Достоєвського зібрали повні зали.

Та категорія публіки, яка може дозволити собі полегшити свій гаманець на кілька сотень гривень заради гастрольної московської вистави, якщо і вершить революцію, то з перервами не тільки на обід, а й на театральні вистави. Проте менше всього мені б хотілося образити наших нових українців, які проявили в дні «помаранчевої революції» зворушливу солідарність із мільйонами принижених і ображених бідністю та безправ’ям українських громадян. Це вони, наші «нові» поруч із бабусями, що віддавали останнє, роздавали жителям наметового містечка їжу та одяг. Це вони вивозили в кошиках зі своїх продуктових магазинів на вулицю йогурти та інші продукти і годували маніфестантів. Це вони вразили уяву нашого земляка Сергія Маковецького, який, як і Людмила Максакова, ходив із помаранчевою стрічкою на Майдан, немислимим раніше сюжетом: Хрещатиком повільно їде розкішний чорний автомобіль, до якого в інший час і підійти страшно, на якому написано «Гарячий чай».

Походи до театру в дні всенародного підйому не можна класифікувати як зраду справі революції тому, що в усіх трьох привезених вахтанговцями виставах думаюча частина публіки могла знайти привід для роздумів на поставлені життям актуальні запитання. «Пікова дама» в режисерській версії Петра Фоменка розказує про те, до яких катастрофічних наслідків призводить людину поєднання скаредної обережності, нездатності ризикувати з некерованою жадністю. Як відомо, саме рішучість, здатність усе поставити на карту заради досягнення мети, приводить до перемоги в будь-якій справі. Молодий режисер Павло Сафонов знайшов у «Чайці» тему, актуальність якої в нашій ситуації важко переоцінити. Він поставив виставу про те, що, перетворюючи життя на фарс, живучи в нереальному, надуманому світі, ми прирікаємо себе і своїх близьких на страждання, а часом навіть на трагічний кінець. Що, скажіть, як не повна відсутність орієнтації в реальності, привело нашу нинішню владу до катастрофи? Про те, що людину, яка перебуває в ілюзіях, у снах і маренні, можна переконати в будь-якій дурості, Володимир Іванов нагадав у «Дядечковому сні». Цю нашу схильність жити у видуманих, змодельованих кимось світах, нашу схильність обманювати та бути обдуреним, блискуче використовують політтехнологи, маніпулюючи нашою свідомістю.

Про те, що політики маніпулюють нами за допомогою телебачення, говорив на прес- конференції Сергій Маковецький, який, завдяки російським телеканалам, склав абсолютно інше враження про події на Майдані. З розмови про враження від української революції розпочалася бесіда і з Людмилою Максаковою, яка хоч і була стриманою в оцінках побаченого, однак не приховувала своєї симпатії до людей, які скинули пута страху і раболіпства перед владою, що їх обманула.

«ВИЩА НАГОРОДА В ТЕАТРІ — СХВАЛЕННЯ КОЛЕГ»

— Ще не пройшло і року, як ми приїздили до Києва з «Вишневим садом» у постановці Някрошюса. Але ці гастролі перевернули моє ставлення до себе і до своєї професії. Я побачила, що ваші люди хочуть того ж, чого хочуть всі люди на землі — справедливості. Нас поселили в готелі «Україна», вікна мого номера виходили на цю площу, де збиралися люди. Я так все це переживала, що навіть серцеві краплі пила. Яким би не був ваш вибір, у це питання ніхто з будь-яких інших країн — мені це страшно вимовляти, але дійсно, ви тепер інша країна, — так ось ніхто у ваші внутрішні питання не має права втручатися. Але як би ви це питання не вирішили, я просто щаслива, що я в ці дні тут. Існують якісь цінності, які над усе.

— Людмило Василівно, збираючись у цю поїздку, у вас, напевно, виникали певні побоювання?

— Ми думали, що в цій ситуації ми не дуже потрібні. Але, побачивши, як глядачі сприймали «Пікову даму», я подумала: «Боже мій, адже я не даремно прожила своє життя». Це вражає, коли людям у такий важкий для них час потрібні Пушкін, Гоголь, Шекспір… Мистецтво для того й існує, щоб наводити мости, а не розводити їх. Я щаслива, що на вистави прийшли глядачі й отримали якийсь заряд людського тепла та людського єднання. Ми вас дуже любимо і дякуємо за те, що ви до нас так ставитеся.

— Сьогодні Театр імені Вахтангова не має свого головного режисера, у вас ставлять різні режисери, які кожен iз яких по-своєму розуміє, що таке школа Вахтангова. Наскільки стилістика Петра Фоменка близька вахтанговцям?

— Можливо, у моїх товаришів інша думка, але особисто я вважаю, що Фоменко — той режисер, стилістика якого найбільш відповідає нашому уявленню про те, що є вахтанговське. Його манера, його почерк співпав із лінією так званого нафантазованого реалізму. Це все над побутом, все фантазія. Адже Вахтангов під час революції жив фантазіями, тому поставив чудову казку «Принцеса Турандот». І Петро Наумович також пише якщо не казки, то якісь свої твори на тему. Я дуже жалкую, що він більше не ставить у нас. У Фоменка дуже яскравий почерк, який був нам усім близький. Ще до «Пікової дами» він поставив у нас «Без вини винні» Островського, виставу, яка отримала багато нагород. Але вищою нагородою, яка існує в театральному світі, є схвалення колег. Це гамбурзький рахунок, актори, як ви знаєте, народ дуже суворий, вимогливий і навіть злоязикий, я б сказала.

— А як ви ставитеся до шукань молодих режисерів- новаторів?

— Зараз новація режисерська схиляється на бік лома і перевороту п’єси з ніг на голову. Я не говорю, що не потрібні експерименти, в мистецтві можна все, якщо це талановито. Але сьогодні існує напрям, який все перевертає. У поставленій Ніною Чусовою в «Современнике» «Грозі» Островського Катерина курить, ще щось там таке робить, герої голі у якомусь курнику злягаються… Такі прийоми подібні до удару сокирою по голові. Тебе б’ють, два, три рази, а на десятий удар ти тупієш. З приводу «Грози» я закинула, сказавши, що це не гроза, а загроза російському театру. Я не кажу, що Чусова не талановита людина, я кажу, що вона дуже агресивна. Є у нас ще Кирило Серебряников, який також любить завдавати ударів по глядачу. Тому класика в руках таких режисерів тріщить, як вишневий сад під сокирою. Одначе вона настільки стійка, що в дурнях залишається режисер. Зараз у нас з’явилася ціла серія по-новаторському поставлених «Останніх жертв» і ти думаєш: так хто ж жертва в цій ситуації? Жертвою нерозуміння того, про що писав великий Олександр Островський, зрештою виявляється режисер. І глядач, або, принаймні, та його частина, яка не приймає такого роду експериментів. Ми тому і любимо нашого Сафонова, що він постарався внести нове і все- таки не рубав по Чехову сокирою. Йому вдалося витримати необхідну грань, сказати й своє слово і в той же час зберегти те, що закладено Чеховим у п’єсі.

«МИ ПОВИННІ ВИВЧИТИ СВОЮ ІСТОРІЮ І ЗРОЗУМІТИ, КОЛИ Ж НАМ БУЛО ДОБРЕ»

— Еймунтас Някрошюс також не дуже церемонитиметься з класиками, чому, в такому випадку, ви погодилися репетирувати Раневську його версії «Вишневого саду»?

— Я до цього з Някрошюсом не працювала, і коли він запропонував своє рішення останньої п’єси Чехова, то воно мені здалося дуже глибоким і злободенним. Я не знаю, як у вас у Києві, але у нас у Москві, що не будівля, то вишневий сад. Нам Лужков обіцяв, що нічого не буде переорієнтовано, я запам’ятала його слова: де була булочна, буде булочна, де був кінотеатр, там буде кінотеатр. Тепер же, де була булочна — там шоп-арт, де молочна — там Картьє, де гастроном — там «Мерседес» або «Шевроле», і так далі. Практично, все перерите, перемите. І навіть той кінотеатр, до якого ми з Ширвіндтом багато років тому ходили дивитися кіно, також зараз буде на щось перероблено. Тому мені здається, що Някрошюс дуже вчасно цю тему підняв. Тому що вишневий сад — це простір нашої душі. І його рубають сокирами. Някрошюс зробив твір не на тему сім’ї, він поставив виставу про переділ світу, коли плюють на особисті людські цінності, оскільки головне — гроші, коли кожен намагається побільше вхопити. У Японії міста вгору зростають, тому що там землі немає. А у нас виїжджай за межі Москви і на полях, які тягнуться до Ленінграда, зводь хоч п’ятсот міст. Що ж ти руйнуєш все навколо? Весь Арбат перетворив Бог знає на що. Тому «Вишневий сад» потрапив у тему, вистава Някрошюса близька до того, що зараз відбувається. Ми у відчаї, але що б ми не кричали, скільки б ми не волали, наші голоси влада сприймає як хрюкання. Російські люди не повинні звертатися до іншого досвіду, а лише до свого. Коли нам говорять, сьогодні в Америці так, в Англії так, а в Китаї так, то ми повинні розуміти, що кожна з цих держав прийшла до своїх благ абсолютно різними шляхами. І ми не можемо себе ні з ким порівнювати. Ми можемо порівнювати себе тільки з тим, якими ми були, наприклад, у часи Київської Русі. Ми повинні вивчити свою історію і зрозуміти, коли ж нам було добре.

— Чим ви пояснюєте, що сьогодні театрами в Москві керують актори? Невже в Росії криза режисури?

— Сьогодні керувати театром — дуже невдячна справа, оскільки адміністрування прямо пов’язане з нашою реальністю. Насамперед треба добувати гроші. Навіщо хорошому режисеру цим займатися? Якщо він професіонал, то він запитаний і може ставити в будь-яких театрах. Йому не треба думати, як і де знайти спонсора, де взяти гроші і так далі. До того ж зараз у нас готується дикий указ, щоб узагалі позбавити театри дотації. Ми зібрали з’їзд, намагалися якось цьому чинити опір, разом з Ігорем Квашою ходили до Білого Дому. Але, на жаль, не завжди ми своїми душевними поривами забезпечуємо бажаний результат. Я не знаю, чому держава ухвалила таке рішення, але якщо так далі піде, репертуарні театри почнуть закриватися. Така політика у сфері культури закінчиться тим, що у нас не залишиться жодної культурної людини. Влада себе прирікає на те, що в один ранок до неї хтось постукає, відкриють завіску, а там буде дикун із кісткою, який цією кісткою їх усіх і вб’є. Не можна будувати державу на інших цінностях, ніж цінності культурні. Я нічого нового не кажу, це Пушкін сказав: освіта, освіта, освіта. Якщо ви не хочете вчити людей, якщо ви не хочете їх освічувати, ви отримаєте, зрештою, дикунів, які вас же і з’їдять.

— Мені про цю загрозливу для театру ситуацію розповідав Костянтин Райкін, він говорив, що хоче звернутися за допомогою до президента.

— І чого він домігся? Він своїми криками довiв, що до міністра культури важче достукатися, ніж до Усами бен Ладена, отримав те, що у нього зараз перевірки працюють. «Сатирикон» будує нову будівлю, і тепер там шукають усілякі порушення. Я дуже любила Ролана Бикова, який сказав, що завдання будь-якого артиста, художника — захищати світові культурні цінності в новій обстановці.