«Я – ТОНЯ!»

20 вересня у національний прокат вийшов повнометражний дебютний фільм режисера Тоні Ноябрьової «Герой мого часу». Стрічка, на яку всі, хто стежить за новинками українського кіно, чекали, про яку багато говорили ще до її появи на екранах кінотеатрів. З різних причин.

По-перше, тому що кілька років тому (коли лише розпочинала кінокар’єру) Тоня Ноябрьова буквально «розштовхала плечима» досвідченіших конкурентів — її перша короткометражна робота «День Незалежності» стала лауреатом Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» і здобула спеціальний диплом на Одеському МКФ. Друга стрічка «Все буде добре» закріпила успіх — спецприз журі «Молодості».

По-друге, деякі щасливці, що вже переглянули фільм  «Герой мого часу» в Одесі (він брав участь у Національній конкурсній програмі і здобув приз за найкращу режисуру), зробили йому блискучий піар у пресі та соціальних мережах. І сама Тоня, з властивим їй гумором і винахідливістю, регулярно підкидала дрівець у вогонь «Фейсбуку» перед стартом стрічки у прокаті.

«Герой мого часу» розпочинається прологом «Щодня до столиці в пошуках щастя приїжджає 284 000 осіб». Жорик (актор Євген Бушмакін) — один із них. Хоча, звичайно, усі кумедні, наївні, простакуваті, гламурні, скандальні персонажі фільму — герої часу Тоні Ноябрьової. Цю стрічку марно переказувати, тому що вона майже документальна (режисер любить працювати з непрофесійними акторами), у ній не відбувається нічого особливого. Жорик просто приходить на ринок, де працює, свариться з жеківським начальником через сміття в під’їзді, влаштовується охоронцем до арт-центру, п’є пиво з товаришем, закохується у дівчину з «іншого світу тощо. За його життям спостерігає камера, неспішно, навіть дещо старомодно — після кліпового калейдоскопу, який нам наполегливо «продають» сьогодні як єдину вірну сучасну кіномову. Тоня Ноябрьова любить своїх героїв, уважна до найдрібніших деталей у кадрі і за кадром — «Герой мого часу» нагадав мені старе грузинське чи французьке кіно, і, як пізніше з’ясувалося, я виявилася недалеко від істини. У фіналі стрічки Жорик піднімає черговий рекламний флаєр, де за покупку побутової техніки ще й пропонують лотерейний розіграш, перекидається кількома фразами з другом на іншу тему, знову дивиться на рекламу і каже: «Може, щось і виграю...» Стає трохи смішно і дуже сумно.

Перед початком прокату фільму ми поговорили з Тонею Ноябрьовой про її кіно та її життя.

«У 15 РОКІВ Я ВЖЕ ПРАЦЮВАЛА ВЕДУЧОЮ В НІЧНИХ КЛУБАХ»

— Тоню, я знаю тебе з дитинства, але коли ти дебютувала як кінорежисер, була трохи здивована — твій образ мало асоціювався в мене з такою жорсткою професією. Це був свідомий вибір чи на рішення зайнятися режисурою вплинули батьки (відомий актор, телеведучий, режисер Ілля Ноябрьов та актриса Світлана Ноябрьова)?

— Усе сталося інакше. Звичайно, я «гастрольне» дитя, у мене не було класичного радянського дитинства — дитячий садок, дворова компанія. Я об’їздила з татом і мамою всю нашу колишню країну, і це незабутні враження.

— Які найяскравіші?

— Я себе пам’ятаю з дуже-дуже раннього дитинства. Один із найяскравіших спогадів — мені, напевно, років зо два, сиджу на плечах у татка, Батумі, ринок. Я була дуже гарненька. (Кокетливо.) Я й зараз гарненька! Але тоді була просто диво — дуже пухкеньке дитя, із солом’яним волоссям. І всі хотіли мене чимось пригостити. Пам’ятаю, що тримаю чурчхелу в одній руці, смакую її, а в другій — ще одна на черзі.

— Але в артистки ти все ж таки не пішла, хоча для дівчинки таке бажання, мені здається, було б логічнішим? Адже у твоєму дитинстві жінок-режисерів можна було на пальцях перелічити — Кіра Муратова, Лариса Шепітько, Світлана Дружиніна, Тетяна Ліознова. Чоловіча професія.

— Це справді чоловіча професія. Вона виснажлива і в психологічному, і у фізичному сенсі. Ти маєш командувати армією, так би мовити. І твоя поведінка у групі не може залежати ні від твого самопочуття, ні від твоїх слабкостей, ні від твоїх примх.

— А ти примхлива людина?

— Складно сказати. Напевно, про це потрібно запитати в інших. Ні, загалом, я — боєць, солдат. Якщо треба, можу зібратися. Я дуже працездатна, зі мною не побайдикуєш! (Сміється.) А також дуже вимоглива на роботі, передусім до себе. І від інших вимагаю цілковитої самовіддачі, якщо потрібно, і 24 години на добу працюватиму.

— Це ти міркуєш вже як режисер-практик, але я не повірю, що ти з дитинства мріяла присвятити себе саме такій професії.

— Ні, звичайно! Я взагалі ніким не хотіла бути. Мріяла нічим не займатися — лежати на дивані! Чесно кажучи, і зараз хочу! (Сміється.) А на режисуру потрапила з банальної причини. Присягаюся! Просто тоді на режисерський факультет був найменший конкурс. Я вступала на платне відділення — прийшла, прочитала вірша, і мене взяли. Вчитися зовсім не хотіла. І мушу сказати, до третього курсу тинялася поверхами в інституті, як інфузорія-туфелька. Це була катастрофа. І на третьому курсі постало питання про моє відрахування.

— Невже?!

— Так. Я жила своїм життям. Працювала, тому що мені були потрібні кишенькові гроші.

— Батьки суворо виховували?

— Не можу цього сказати. У принципі, мені все дозволяли, але кишенькові гроші давали під розрахунок: булочка, чай, сік. А мені хотілося і жуйку, і снікерс! Тому я і почала працювати з 15 років, ще коли вчилася в школі.

— Ким?

— Була ведучою в нічних клубах. До того ж, працювала допізна. Приміром, у п’ятницю звільнялася о третій годині ночі, а о сьомій ранку мені потрібно було вставати до школи. Батьки дозволяли працювати за умови, що навчанню буде не на шкоду. Як зараз пам’ятаю: субота, ранок, укрліт (українська література. — Авт.), а я сплю на уроці після нічної зміни. Проте я заробляла чималеньке бабло. Могла дозволити собі в тому віці і ресторани, і магазини, і на таксі до школи їздила. На свої зароблені гроші.

Коли постало питання про моє вівдрахування з інституту, тому що прогулювала пари, я зрозуміла — якщо це станеться, батьки просто виженуть мене з дому. Так би й було насправді. Питання про навчання в нашій родині завжди стояло дуже суворо. Якщо я не мала високої температури, школу ніколи не дозволяли пропускати, жоден урок. «Будь ласка, будь ласка, можна я не піду?!» — не проходило. Те ж саме стосувалося й інституту, але там складніше було перевірити (сміється).

Я зрозуміла — треба щось вирішувати, аби не підвести тата (він тоді був у зеніті слави), аби потім не казали: «І це дочка Іллі Ноябрьова!» Взялася за розум, за навчання, дібрала смаку. Просто щасливий збіг, що я пішла на той фах, який у результаті став, як то кажуть, моїм покликанням.

— Чим ти захищалася?

— Після третього курсу я перевелася на заочне навчання, працювала на «Інтері». Захищалася телепередачою «Кумири і кумирчики». До речі, я тоді взагалі на трьох проектах працювала. Потім перейшла на інший канал, де брала участь уже в чотирьох програмах. Дуже багато працювала, дуже добре заробляла.

«ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ» Я ЗНЯЛА ЗА СВІЙ ВЛАСНИЙ КОШТ»

— І думок про своє кіно ще не було?

— Ні, звичайно. Кіно тоді не знімалося взагалі. Вперше я потрапила на знімальний майданчик, коли тато робив стрічку «13 місяців» за мотивами роману Льва Толстого «Живий труп». Але він мав приватного інвестора, який просто любив кіно, тому дав кошти на випуск фільму. Там грали справжні актори — Гоша Куценко, Марія Миронова, Володимир Шевельков, Євген Гришковець! Ми знімали на плівку «Кодак», їздили до Чехії її проявляти.

— Ти працювала з батьком?

— Так, і, по суті, стала абсолютним співрежисером фільму. Кіно виявилося вірусом, наркотиком! Я почала розуміти людей, які у складний для національного кінематографа час, після розпаду СРСР, все одно сиділи на «научпопі», на кіностудії імені Довженка, де в порожніх павільйонах літали старі газети, інколи працювали взагалі без зарплати, злидарювали. З кіно піти дуже складно.

— Співрежисер — все одно відповідальність на двох. «День Незалежності» — перша проба сольної режисури?

— Ні, до нього я знімала музичні кліпи. Зі Скрябіним (Кузьмою) багато працювала, з Pianoboy. А коли вже просто не могла мовчати, на власні кошти зробила «День Незалежності». Усі працювали безплатно. Навіть Сергій Михальчук, найкращий, на мою думку, оператор України.

— І яким же чином дебютантці, та ще й на короткий метр, вдалося вмовити Сергія Михальчука? Особиста дружба?

— Особиста. Завдяки моєму нахабству. Я знімала свій перший кліп зі Скрябіним і в останню мить залишилася без оператора, він не зміг працювати через сімейні обставини. А я, як ти розумієш, окрім телевізійників, нікого тоді не знала. Набрала в Яндексі «Найкращих операторів України». Перше прізвище — Сергій Михальчук. Читаю фільмографію: А! Фільм «Коханець» Валерія Тодоровського. Знаю, бачила, він мені дуже подобається! Одразу ж знаходжу в інтернеті (це фантастика!) домашній телефон Михальчука, телефоную, він знімає слухавку, а я навіть не можу представитися, мовляв, це режисер Тоня Ноябрьова, оскільки ще нічого не зробила у професії! Кажу: «Маю намір знімати кліп зі Скрябіним, хочу з вами працювати». Сергій: «Я через кілька годин від’їжджаю на тиждень (а в мене зйомки через тиждень розпочинаються!) до батьків на Західну Україну, але можу під’їхати до вас прямо зараз». Буквально за двадцять хвилин він подзвонив до мене в помешкання, і відтоді ми разом працюємо. Радію, що так поталанило, обожнюю Михальчука як професіонала, це величезний успіх! На першу мою короткометражку Сергій взагалі взяв всю свою техніку з дому, я оплатила лише асистента Ілюшу Захарова. (До речі, поглянь, як химерно тусується колода — на стрічці «Герой мого часу» він вже працював на плейбеку.) Відтоді й розпочалося моє серйозне заглиблення в режисуру.

— І вельми вражаюче розпочалося. Можеш визначити, які риси, окрім здібностей і таланту, ще входять до формулювання «успішний режисер»?

— Особисто я знімаю, орієнтуючись не на умовного глядача, а на себе. Аби мені самій було цікаво таке кіно дивитися. Всіма своїми роботами пишаюся. Безумовно, у мене є претензії до себе, я бачу недоліки, але за жоден кадр мені ніколи не було соромно. Мій принцип роботи — безкомпромісність, безжальність, передусім до себе.

«В ОСОБИСТИХ ПРИСТРАСТЯХ ПРЕФЕРЕНЦІЮ ВІДДАЮ ГРУЗИНСЬКОМУ КІНО»

— Пріоритети, кумири в кінематографі є?

— (Миттю.) Гру-зинсь-ке кіно! Данелія. Обожнюю, обожнюю! Це такий сміх крізь сльози. Загалом, люблю фільми (думаю, такі і знімаю), які легко дивишся, з посмішкою, і ти не помічаєш, як ніж встромлюється в твоє серце, і там залишається щербинка. Чудова.

Взагалі, я люблю дуже різне кіно. На останньому Одеському кінофестивалі мене вразила польська стрічка «Холодна війна» Павла Павліковського. Шедевр, на мою думку! Навіть не знаю, якими словами описати фільм. Це — драма, надзвичайно красива, чорно-біла, відзнята видатним оператором Лукашем Залом... Але преференцію віддаю грузинському кіно!

«ГЕРОЙ МОГО ЧАСУ» — САТИРИЧНА КОМЕДІЯ, ПОВНОМЕТРАЖНИЙ ДЕБЮТ ТОНІ НОЯБРЬОВОЇ. ОБРАЗ НАЇВНОГО ІДЕАЛІСТА ЖОРІКА У СТРІЧЦІ ВИКОНАВ ЄВГЕН БУШМАКІН ( ЦЯ РОЛЬ СТАЛА ЗНАКОВОЮ В ДОЛІ АКТОРА) / ФОТО З САЙТА KINOAFISHA.UA

— Саме тому ти монтувала «Героя мого часу» у Грузії?

— О, це знову ж таки чудова випадковість! Сергій Михальчук не зміг працювати на цій стрічці через терміни, і я знімала її з приголомшливим грузинським оператором Тато Котетішвілі, а монтувала з чудовим режисером монтажу Тамуною Карумідзе, яка потім стала моєю подругою. І світлокорекцію ми також робили у Грузії. Ба більше. Головою журі Національного конкурсу на ОМКФ був один з моїх улюблених сучасних грузинських режисерів Леван Когуашвілі, в якого Тато працював оператором на фільмі «Сліпі побачення». Коло замкнулося. І взагалі, я вважаю Тато Котетішвілі своїм повноцінним співавтором, тому що без нього стрічка була б цілковито іншою.

— Чула, що ти вже готуєшся до роботи над новим фільмом? Чи не таємниця, що це буде?

— Драма. Розлучення батьків очима дитини. Новий для мене жанр. Безумовно, там будуть і кумедні моменти. Куди ж я без «реготунчиків»! (Сміється.) Але візуально нова робота має дуже відрізнятися від усього того, що я вже робила. Нова я!

— Після кожної твоєї перемоги у «Фейсбуці» з’являються агресивні вкидання про те, що Ноябрьова нічого собою не представляє, і всі її нагороди — результат блату і протекціонізму. Не ображає?

— Мені так хотілося б хоч щось отримати по блату! Присягаюся тобі! Поки що не пропонували. Проте я відкрита для пропозицій! Чекаю! (Сміється.)

— Найобразливіший відгук про свої фільми пам’ятаєш?

— Ні-я-ко-го! Ніколи не чула негативу. Але я щиро люблю конструктивну критику. Вона мене не ранить. Дружу з багатьма українськими кінокритиками. І щиро чекаю.

— Коли сваритимуть?

— Авжеж. Це правда.

— А найприємніший комплімент?

— «Похвалу й наклеп сприймай байдуже...» Я і компліменти сприймаю без зоряної хвороби, тому що сама собі настільки суворий суддя і кінокритик, що не зациклююся на хвалебних словах, йду далі. Звичайно, мені надзвичайно приємно, коли гарно говорять про фільм, зокрема про стрічку «Герой мого часу», тому що вона спавді гарно, я це знаю. Мені здається, що завдяки моєму фільму глядачі зможуть повірити, що українське кіно відроджується, і порадіти з цього.

«ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ З ГАРНИМ ПОЧУТТЯМ ГУМОРУ»

— А як з особистим життям у режиссера-перфекціоніста?

— У мене з особистим життям все чудово, місце володаря мого серця вакантне. (Сміється.)

— Які вимоги до претендентів?

— Я люблю людей з гарним, великим почуттям гумору. Без нього дуже складно прожити на світі, хоч би як банально це звучало. Жлобів не люблю. Навіть не у плані жадібності. Не знаю, як розшифрувати, що я вкладаю в це поняття. Напевно, душевне жлобство.

— А вікові параметри?

— Люблю молодих. Мені здається, життя потрібно проживати зі своїми ровесниками. Багатий татко, на гроші якого можна було б знімати своє кіно, теоретично непоганий варіант, звичайно. (Сміється.) Але, на жаль, немає.

— Завдяки соціальним мережам відомо, що ти не лише гориш на роботі, а й умієш азартно відпочивати.

— Свята і гостей обожнюю! У мене вдома завжди купа людей, гамір, відчинені двері для посиденьок. Я — гостинна господиня. Сміятимешся, цього року святкувала свій день народження чотири рази! Спочатку у Грузії, тому що саме в той час була там у відрядженні. Фантастичне було свято! Із друзями, з піснями, з танцями. Із грузинським гулянням і розкішним смаженим поросям завдяки моїй подрузі Міранді. Потім тричі в Києві — мені було важливо, аби на моєму дні народження побували всі мої друзі. Батько вже сміявся, казав: «У мене відчуття, що, якщо є хтось, хто тебе не привітав, ти його доженеш і відсвяткуєш із ним ще раз — насильно!» (Сміється.)

«ВІДЧАЙДУШНОЮ КУЛІНАРКОЮ Я СТАЛА ЗАВДЯКИ НІЦІ БІЛОЦЕРКІВСЬКІЙ»

— Ходять чутки про те, що ти ще й чудова кулінарка. Хто тебе навчив готувати?

— Я не вміла готувати взагалі. І не любила. Мені здавалося це нікчемним заняттям. Вже жила з молодим чоловіком, але ми купували їжу в «Пузатій хаті». Моя мама чудово готує, інколи забивала нам холодильник на тиждень. Одного дня на просторах інтернету натрапила на «ЖЖ» Ніки Білоцерківської, і її пости справили на мене велике враження. Отже, офіційно заявляю, що готувати мене навчила Ніка Білоцерківська. Інше питання, що інтерес переріс у пристрасть, у хобі. Я роблю і вишукані страви, і дуже багато страв з локальних, дешевих продуктів, які всіх вражають, скажу без зайвої скромності.

Наприклад, стрілки часнику (вони в сезон, дуже короткий, коштують, здається, 5 гривень за кілограм. Не знаю, що буває дешевшим). Їх треба просто помити і підсмажити на пательні до золотавого кольору. Смажити можна з різними спеціями — із соєвим соусом, в азіатському стилі, устричним, кунжутом, часником, чебрецем. Або у сметані. Загалом, існує 1001 рецепт приготування стрілок часнику. Це одна з чудових, але недооцінених страв.

— А гості-завсідники що зазвичай вимагають? Коронна страва є?

— Гості вимагають усе! Коронної страви я не маю. Прагну готувати по сезону. Якщо це зима, зазвичай якесь м’ясо, яке я довго тушкую з усілякими приправами. Наприклад, бичачі хвости — також чудова страва і дуже доступна за ціною. Їх потрібно порубати на ринку, обсмажити на дуже сильному вогні, потім покласти до чавунного казана з овочами і спеціями. Я додаю і каву, і какао без цукру, кілька паличок кориці — смак м’яса виходить фантастично насиченим. Глибоким, з післясмаком. Все це тушкується цілу ніч на розсікачі, що довше, то смачніше. Пальчики оближеш!

— Дуже апетитно розповіла, спробую зробити обов’язково!

«МІЙ ДЕВІЗ: «УСЕ БУДЕ ДОБРЕ, У КРАЙНЬОМУ РАЗІ — ПОГАНО»

— Головні персонажі всіх твоїх фільмів — не героїчні герої нашого часу. Але ми живемо у 2018-му, вже чотири роки триває війна. І від цього факту неможливо відмахнутися. Сюжети на цю гостру тему тебе не цікавили?

— Розумієш, я за теорію малих справ. На превеликий жаль, я особисто не можу навести лад у країні, не можу зупинити війну, але є речі, на які умію вплинути особисто, — навести лад у моєму дворі, в моєму будинку, в моєму під’їзді. Чим я і займаюся. Я не пам’ятаю прізвища багатьох українських політиків, проте поіменно знаю всіх працівників нашого районного жеку (показує десятки контактів у телефоні). Дружу з ними і взаємодію. Встановила замки на дверях, щоправда, для цього мені довелося обійти всіх мешканців мого під’їзду, аби зібрати на них гроші. Я так переконливо умовляла їх скинутися, що було відчуття, ніби вимолюю особисто собі на шубу! (Сміється.) Але мені все вдалося! І я вважаю, так має бути. Тому що оплачую комунальні рахунки і впевнена, що працівники жеку мені також багато винні.

— Якою фразою ти могла б охарактеризувати режисера Тоню Ноябрьову, якби була з нею не знайома?

— Нещодавно у прокаті пройшов чудовий фільм про американську фігуристку Тоню Хардинг. Називався він «Я, Тоня». Це і про мене теж. Більше про себе я нічого сказати не можу. Ким я буду завтра, режисером чи кулінаром, можливо, картини почну малювати, тому що вмію малювати, чи народжу п’ятьох дітей і почну займатися виключно ними, не знаю. Режисер — це всього лише професія, завдяки якій я самовиражаюся, контактуючи зі світом, більш нічого. У мене є девіз, якого мене навчив батько, дуже близька мені по духу людина, ми з ним — як сіамські близнюки: «Все буде добре, у крайньому разі — погано». Із цим девізом я і живу.