Як Гоголя-мислителя перетворили на «Гоголь-моголь»
Моїм сподіванням на те, що після влаштованого «Мистецьким березіллям» місячного марафону щоденної метушні по театрах, нарешті вдасться відпочити, збутися не вдалося. У Києві стартував новий театральний фестиваль «Київ Травневий». Подібно невиліковному алкоголіку, який після роботи прямує до забігайлівки, замість того, щоб іти до родини, я чи не щовечора знову плентаюся до театру. Як і ті, хто прив’язаний до чортового зілля, я шукаю у предметі моєї пристрасті (тобто у Театрі), не лише душевної насолоди, але й сподіваюся через нього вирішити ті онтологічні проблеми, що завдають неспокою не мені одному. Висловлюючись услід за Омаром Хаямом мовою поетичною, я прямую до театру, щоб він мені допоміг зрозуміти, «звідки ми прийшли, куди свій шлях ведемо, у чому сенс життя? Його ми не знайдемо», — відповідав на це запитання перський поет. Схоже, що й багато сучасних нам режисерів стоять на тій же платформі скептицизму і не намагаються дати зрозумілої відповіді на одвічні запитання. Принаймні на «Одруженні» М.Гоголя в інтерпретації Московського драматичного театру на бульв. Перовської не лише відповідей, але й навіть самих серйозних запитань ніхто не проголошував.
Мій інтерес до цього спектаклю посилився ще й тим, що у пам’яті збереглося бачене близько двадцяти років тому ефросівське «Одруження» з Миколою Волковим і Ольгою Яковлєвою у ролях невдатливих наречених. Там же працювали Леонід Броневий і Лев Дуров. Анатолій Ефрос, як він сам опісля писав, «ошинелював» комедію Гоголя, надавав безглуздій, на перший погляд, історії драматичного і навіть трагічного звучання. Режисерові, який зазнав переслідувань з боку влади і зради з боку друзів, взагалі мало що у житті здавалося просто смішним. Відомо, що уміння побачити трагічне у комічному (і навпаки) властиве людям, відзначеним печаттю таланту. Тобто, здатним побачити і зробити те, чого інші і не бачать, і зробити не вміють. Гоголь, зрозуміло, також володів цим даром. У тому давньому, тепер уже класичному спектаклі, світовідчуття режисера дивним чином співпадало зі світовідчуттям драматурга. Вони обидва уміли не тільки викривати і сміятися над чужими проблемами, але й могли співчувати, уміли побачити колоду і у власному оці. Яковлєва і Броневий грали спектакль про те, як важко людям щось змінити у своєму недолугому, нещасному житті. Хоч потреба ця в міру того, як ми усвідомлюємо, що життя минає (чи вже майже минуло) даремно, зріє у кожному, і ми починаємо будувати плани, і навіть подібно до Подкольосіна, замовляємо фрак… Та виявляється, що погані звички, умовність, до якої ми себе загнали, сильніші за нас.
За простотою душевною я думав, що Ефрос своїм спектаклем раз і назавжди покінчив із традицією легковажного прочитання Гоголя.
Проте білоруському режисерові В.Барковському історія про те, як солідна (і за віком, і за соціальним становищем) людина, посватавши дівчину, потім її кинула, відбивши при цьому інших женихів, здається просто смішним анекдотом. І оскільки при такому підході до п’єси текст Миколи Васильовича втрачає свою глибину і набуває деякої подібності до циркових, естрадних реприз, то актори, відповідно, починають уподібнюватися клоунам і зі шкіри пнуться, щоб здаватися смішними. Зображаючи якихось недолугих, безглуздих людей, вони, схоже, не задумуються, що у кожному із нас живе і рефлексуючий Подкольосін, і наполегливий Жевакін, і нерішучий Яішніца; що Агафья Тихонівна, яка перебирає носами, ротами та іншими членами женихів, це не розпещена безглузда панночка початку позаминулого століття, а особливий стан душі, у якому всі ми час від часу перебуваємо: піди туди, не знаю куди, принеси те…
Шукаючий Бога Гоголь визначив нудьгу як найбільший гріх перед Творцем, що дав нам у розпорядження стільки різних багатств, якими ми не в змозі розпорядитися. Микола Васильович про нудьгу, яка нас руйнує, писав свою п’єсу. Адже всім героям «Одруження» страшенно нудно жити, тому порятунок вони сподіваються знайти в одруженні. Намагаючись зрозуміти, для чого і про що поставили і грають спектакль, режисер і актори Театру на бульв. Перовської, я подумав, що, можливо, вони займаються театром також із нудьги? Так що цього разу мій похід до театру був, м’яко кажучи, не дуже вдалим, я так і не знайшов відповіді на питання: чому ж, усіма фібрами душі прагнучи до щастя, ми вимушені мучитися і мучити інших?
Перечитавши ці невтішні рядки на адресу спектаклю, я раптом подумав, що недобре говорити лише про погане. Зрештою, у всьому слід намагатися знаходити позитивні моменти. Особисто я у присутності цього спектаклю на фестивальній афіші знаходжу і безперечну користь. Всі ми тією чи іншою мірою не можемо позбутися комплексу неповноцінності, за старою звичкою рівняючися на Москву, схиляючись перед московськими акторами, режисерами, співаками… Напевно, навіть маленьке почуття задоволення, отримане мною від того, що у Москві грають спектаклі, гідні наших не найкращих провінційних сцен, не прикрашає мене в очах читача. Однак я зайвий раз пересвідчився, що нам нічого комплексувати (до речі, тільки тепер я зрозумів, що «Одруження», зігране в Тернопільському театрі ім. Т.Шевченка, не таке вже й погане), і що поняття «провінціалізм» має все ж таки не географічні координати… І вже за цей урок я вдячний упорядникам фестивалю.
