Як створювалась гранд-колекція?

Це шляхетне подружжя не тільки зібрало унікальну колекцію предметів мистецтва, а й самовіддано зберігало її в скрутні часи, щоб подарувати людям... Помираючи, останнє, що Богдан Іванович попросив зробити вірну дружину, — впорядкувати їхню спільну колекцію творів мистецтва і в Києві перетворити її на музей. Заповіт коханого чоловіка Варвара Миколівна виконала.

Ось як Варвару Ніколівну запам’ятав восени 1919 р. мистецтвознавець, художник Георгій Крискентійович Лукомський (1884—1952): «Повновида, низенька, солідна, схожа на ігуменю старовірського монастиря... запальна жіночка; говорила вона повільно, майже пестливо, проникливо оглядаючи мене. Вона почала просити: «Допоможіть зберегти таке цінне добро!» — мовляв, «воно все одно належить рідному місту...»

* * *

Знаний колекціонер української старовини і творів мистецтва, археолог, меценат, промисловець Богдан Іванович Ханенко народився 11 (23) січня 1849 р. у родовому маєтку Ханенків, у селі Лотоки Суразького повіту Чернігівської губернії. Тут від діда-прадіда їхній сім’ї належали чималі маєтки, подаровані поважним представникам славетної династії останнім гетьманом (1750—1764) Війська Запорізького Кирилом Розумовським.

Богдан Ханенко навчався в 1-й Московській класичній гімназії, яку успішно закінчив. 1871 р. він закінчив юридичний факультет Московського університету зі ступенем кандидата права, працював при департаменті міністерства юстиції Російської імперії, а від 1875 р. обіймав посаду мирового судді в Санкт-Петербурзі. Прикметно, що округ, у якому служив молодий правник, розташовувався біля Апраксінського подвір’я, де віддавна торгували антикваріатом. Сама атмосфера Північної Пальміри, відвідини Ермітажу, численні крамнички старожитностей, а ще — «четверги» знаного в імперії колекціонера Ю. Д. Дружиніна, брата відомого літератора, та приятелювання із секретарем (1864—1884) Санкт-Петербурзького товариства заохочення художників Д. В. Григоровичем (1822—1900) збагатили творчим досвідом, необхідним для цієї справи. Потужне культурологічне захоплення сприяло заглибленню в розуміння прекрасного, зокрема спонукало глибше студіювати образотворче мистецтво.

* * *

Кохання прийшло несподівано. 1874 р. Богдан Іванович пошлюбив Варвару Ніколівну Терещенко (1852—1922), старшу дочку знаного українського підприємця, філантропа, почесного громадянина міста Києва Ніколи Артемійовича Терещенка (1819—1903), котрий посагом дав за Варею 1249 десятин землі в селі Геленівка (також — Єленівка) Мотовилівської волості Васильківського повіту (нині — с. Оленівка Фастівського району Київської області). Так природно склався фантастичний шлюбний союз, бо, з одного боку, до кінця життя зробив чоловіка фінансово незалежним, а з другого — подарував дружину, котра повсякчас і свідомо підтримувала його у справі збирання старожитностей. Уявіть собі, уже під час весільної подорожі в Італію молодята у злагоді придбали перші твори для майбутньої сімейної колекції Ханенків.

Знаний тесть (мільйонщик-цукрозаводчик), молодші брати Варвари Терещенко — Іван та Олександр, а також молодша сестра — Марія, зажили слави щирих шанувальників вітчизняного живопису. Кожен із родичів збирав власну домашню колекцію. Адже девізом для фамільного герба Терещенки обрали вельми красномовні слова: «Прагнення до суспільної користі». Заклик той визначив напрямок діяльності всієї династії.

* * *

Серед перших придбань молодого колекціонера були оригінали полотен Володимира Боровиковського, Карла Брюллова, Дмитра Левицького, Іллі Рєпіна, Ореста Кіпренського, Василя Перова.

На життєвому шляху молодого подружжя забовваніла постать професіонала, досвідченого збирача старожитностей, поціновувача нідерландського і голландського живопису Петра Петровича Семенова-Тянь-Шанського (1827—1914). Саме у почесного члена Імператорської академії мистецтв, авторитетного очільника багатьох благодійних товариств Північної Пальміри сім’я Ханенків набралися досвіду, отримувала фахові поради, а головне — здобула сам інструментарій колекціонування.

* * *

1876 р. молоде подружжя рушило до Польщі, де Богдан Іванович обійняв посаду члена Варшавського окружного суду. Подальші п’ять років сім’я Ханенків відвідувала знамениті крамнички європейських столиць, встановлюючи ділові особисті контакти з антикварами Парижа, Рима, Неаполя, Флоренції, Відня, Берліна, Мюнхена, Мадрида, Варшави. Дбайливо формуючи власну колекцію, подружжя всіляко дослухалося до думок визнаних вітчизняних і зарубіжних фахівців у галузі образотворчого мистецтва.

Вони регулярно виїжджали на арт-аукціони до Відня, Мадрида, Рима, Берліна, де купували полотна і предмети старовини, скульптури, зразки античної культури, антикваріат, витвори мистецтва Близького і Далекого Сходу (гравюри Андо Хіросіге, Кацусіки Хокусая, Корюсая). Саме у столиці Польщі родина Ханенків придбала залишки колекції картин відомого у XVIII столітті міністра і колекціонера графа Генріха Брюля (1700—1763), більшу частину якої (майже 600 картин) ще у XVIII столітті для поповнення зібрання Ермітажу викупила імператриця Катерина II. Крім картин, Ханенко починав скуповувати й порцеляну, вироби зі скла та італійську майоліку.

* * *

Із європейських мандрів до Києва родина Ханенків повернулася 1881 р., а зібрана ними колекція не вмістилася в багатокімнатну квартиру. Відтак довелося будувати окреме приміщення, бо ховати від публіки надбання — злочин. Оскільки подружжя виявилося бездітним, багаторічну любов і турботу Богдан Іванович і Варвара Ніколівна вклали у свій Музей.

До приватного зібрання родини Ханенків уже ввійшли унікальні зразки західноєвропейського образотворчого мистецтва, зокрема: візантійські ікони (мозаїки на воску), французький вітраж XIII ст., полотна Рембрандта, Веласкеса, Антоніса ван Дейка, Пітера Поля Рубенса, П’єтро Перуджіно, Луки Джордано, Алессандро Маньяско, Давида Тенірса, Якоба Йорданса, Джованні Белліні, Марко Пальмеццано, Барнабаде Модена, Якоподеля Селлайо, Мікеле Марієскі, Бернарта ван Орлея, Корнеліса Кетеля та ін. А ще додайте скіфські, слов’янські й давньоруські артефакти, декоративно-вжиткові вироби майстрів українського народного мистецтва, ікони, чудову скульптуру, порцеляну, фаянс, гобелени, бронзу, величезну бібліотеку з раритетними виданнями та інші витвори.

За неповними даними, зібрання налічувало понад 400 живописних робіт, понад вісім тисяч гравюр, близько 700 творів мистецтва Близького і Далекого Сходу, понад 300 виробів із золота й срібла.

* * *

За проектом петербурзького архітектора німецького походження Роберта-Фрідріха Мельцера (1860— 1943) 1887 р. родина Ханенків почала будувала в Києві — по вулиці Олексіївській, 15, особняк, щоб розмістити там власне зібрання. Про їхнє «дітище» давно говорили, бо воно стало унікальним явищем у культурному житті тогочасного міста. Лише невтаємниченим здавалося, що в цьому палаці змішані історичні стилі, хоча подібна естетика була типовим прийомом для епохи Ренесансу. Сам фасад з ліпним родовим гербом родини Ханенків на другому поверсі, між першим та другим вікнами, нагадував палаццо у Венеції, тоді як зали були витримані в стилістиці голландського бароко XVII століття, готики, рококо та інших стилів.

* * *

Богдан Ханенко був багатогранно обдарованою людиною, котра вміла солідно заробляти і при цьому вигідно, розумно вкладати кошти. В його приватній бібліотеці зберігалося понад три тисячі книжок із мистецтвознавства. Більше того, в питаннях колекціонування подружжя постійно консультували найвідоміші фахівці, справжні світила Західної Європи: засновник Музею кайзера Фрідріха, «Бісмарк берлінських музеїв» Вільгельм фон Боде (1845—1929), голландський історик мистецтв Абрахам Бредіус (1855—1946), перший директор Берлінської картинної галереї Макс Фрідлендер (1867—1958), голландський колекціонер та куратор музеїв Корнеліс Гофстед де Ґроот (1863—1930). Ось чому Київську колекцію арт-критики вважають видатною не так через кількість експонатів, як через її художню цінність.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Богдан Іванович умів виокремлювати першорядні завдання у благодійності. Як член Археологічної комісії, Київського товариства старожитностей і мистецтв, Історичного товариства Нестора Літописця, почесний член Імператорської Академії мистецтв та інших наукових товариств, на поточні дослідження меценат нічого ні в кого не канючив. Власним коштом Б. І. Ханенко провадив археологічні дослідження на Київщині й по всій Україні.

Починаючи з 1880—1890-х, його діяльність поширювалася в багатьох напрямках: сільське господарство та промислове підприємництво, фінанси і державна законотворчість, охорона здоров’я і народна освіта, історія та мистецтво, благодійництво та доброчинність...

* * *

Однією з перших в Україні збирати давньоруські ікони ХIV — ХV ст. професійно почала саме Варвара Ніколівна. Найбільш ранні взірці іконопису, які потрапили в колекцію сім’ї Ханенків, датовані XIII століттям, але на перлину світового рівня те зібрання перетворив «Спас Яре Око» (ХII ст.), виконаний у стилістиці ще візантійського живопису. Як точно підмітив Микола Реріх (1874—1947): «А чоловік не поділяв її пристрасті, бо тяжів до класичного мистецтва. Щоби продовжувати справу, часом дружина вимушено лукавила, подеколи стверджуючи, що, мовляв, чималі кошти їй потрібні на... нові сукні та прикраси. Заклопотаний підприємництвом та колекціонуванням Богдан Іванович не помічав, що місяцями його друга половинка надягає старий капелюшок».

Минуло не так багато й часу, як Варвара Ніколівна здобула славу одного з провідних колекціонерів давньоруських ікон, чиє прізвище відтепер лунало поряд з Петром Харитоненком (1853—1914, Харків), Єгором Єгоровим (1862—1917, Москва), Григорієм Прянишникова (1842— 1915, Новгородська губернія), Степаном Рябушинським (1874—1942, Москва).

* * *

Варвара Ханенко стала знаковою постаттю київського культурного середовища на рубежі XIX—XX століть. Спільно з такими яскравими співплемінницями, як письменниця і народознавиця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач, із дому Драгоманова; 1849—1930) та іконописець, художниця, меценатка Наталія Григорівна Яшвіль (1861—1939), — 1904 р. Варвара Ніколівна започаткувала кустарний рух, покликаний сучасно підтримати і продовжити традиції народного мистецтва. У такий спосіб, кажуть фахівці, в українському суспільстві запроваджувалася нова на той час модель жіночого лідерства.

У селі Геленівка Київської губернії стараннями Варвари Ніколівни було засновано школу килимарства, а Київський художньо-промисловий і науковий музей часто влаштовував у своїх просторих залах на вулиці Олександрівській, 6, виставки килимів та українських вишивок, особливо під час різних святочних оказій...  А для продажу самобутніх зразків народних промислів (килими та вибійки) Варвара Ханенко відкрила крамничку... в Лондоні!

* * *

1894 р. влада і меценати вирішили створити Київський міський художньо-промисловий музей. До реалізації проекту долучилися: Тарнавські, Терещенки, Бродські, Василь Симиренко, котрих підтримували історики Олександр Лазаревський та Володимир Антонович. Таким чином, авторитетного колекціонера Б. І. Ханенка призначили... головним уповноваженим у справі створення міського закладу культури, доручивши написати статут.

На будівництво було зібрано понад 70 тисячі карбованців, тоді як проект потребував 250—300 тисяч. Серед потенційних дарувальників, котрі пристали на пропозицію, знайшлися високопосадовці і знані багатії: граф Сергій Уваров, граф Олексій Бобринський, барон Іван Шодуар, князі Роман Сангушко, Фадей Любомирський, Михайло Кочубей, Михайло Радзивілл, Павло Демидов, Еразм Руликовський та інші.

Навесні наступного року із міської скарбниці надійшло ще 50 тисяч карбованців, а решту проблем з витратами (180 тис. карбованців) узяло на себе Київське товариство старожитностей і мистецтв, віце-головою якого був... той самий Богдан Іванович Ханенко. Будівництво на вулиці Олександрівській (нині — вул. Михайла Грушевського, 6) тривало сім років і завершилося 1901 р. Загальна вартість робіт, виконаних конторою Л. Б. Ґінзбурга, склала 249 тисяч карбованців: 100 тисяч надійшли від уряду та міської скарбниці, 108 тисяч — від родини Терещенків, а решта — 41 тисяча карбованців — від благодійників.

Новий заклад культури здобув назву — Київський художньо-промисловий і науковий музей імені государя імператора Миколи Олександровича (нині — Національний художній музей України). На день відкриття його колекція налічувала 3145 експонатів; при цьому особистий внесок родини Ханенків у раритети оцінювався у 134 тисячі карбованців. Під час урочистої церемонії відкриття 30 грудня 1904 р. Богдан Іванович Ханенко заявив: «Цей київський музей має бути не тільки зібранням рідкісних предметів мистецтва, але одночасно школою, храмом, священним місцем, куди повинні прагнути потрапити всі, аби вивчати прекрасне і вклонятися красі».

* * *

1915 р. через наближення фронту Першої світової війни та можливість німецької окупації Києва подружжя Ханенків евакуювало значну частину колекції у сховища Історичного музею Москви. Саме на той час у 66-річного мецената загострилася емфізема легенів. Будучи тяжкохворим, у квітні 1917 р. Богдан Іванович Ханенко склав заповіт, у якому відписав мистецьке зібрання, власну бібліотеку, приміщення музею та приватний будинок місту Києву. Незадовго до смерті, напередодні Жовтневого перевороту, добродійник написав додатковий заповіт, у якому заповів музею всі свої капітали.

Коли Київ окупували кайзерівські війська, німці запропонували Варварі Ніколівні вивезти колекцію до Німеччини, гарантуючи не тільки повне збереження шедеврів, а й відкриття в Берліні державним коштом приватного музею сім’ї Ханенків. Німцям вона відмовила, а після довгих поневірянь навіть домоглася повернення колекції із Москви до Києва. Щоправда, при цьому десь зо тридцять картин безслідно зникли...

Через перипетії Громадянської війни в Україні 1917—1920 рр. Варвара Ніколівна 15 грудня 1918 р. змушена була вдруге дарувати їхню приватну колекцію Києву, а саме — Українській Академії наук (Державний музей західного та східного мистецтва), бо лише вона виявилась єдиною реальною інституцією, здатною гарантувати безпеку культурним цінностям. Незабаром вона письмово зверталася до знаного академіка Агатангела Юхимовича Кримського (1871—1942), одного з організаторів (1918) Академії наук України... Лише в період Другого Гетьманату, зокрема 23 червня 1919 р., сімейна колекція Ханенків на півроку здобула офіційний статус музею.

* * *

Варвара Ніколівна померла в Києві 7 травня 1922 р. Похована поруч із чоловіком у некрополі Видубицького Свято-Михайлівського монастиря, покійну і пограбовану благодійницю від цілого Києва ховала єдина людина, віддана покоївка Дуняша — Євдокія Мартинівна, у кімнатці котрої Варвара Миколаївна мешкала останні роки, вимушено переселившись із родинного палацу до флігеля на його подвір’ї.

Після смерті Варвари Ханенко їхній особистий архів з усіма документами і світлинами викрали: це зафіксовано в протоколах огляду музею і засідань комітету музею...

Восени 1922 р. в особняку на вулиці Катерининській (нині — Липська, 16) відкрився музей. Практично жоден із десяти пунктів умов, за якими свого часу музей було передано державі, так і не було виконано. Жодним із урядів України...

Із фасаду будинку Ханенків збили родовий герб.

Молоде радянське мистецтвознавство не поспішало вшановувати меценатів епохи ненависного царату, а 1923 р. імена засновників на 75 років прибрали з назви музею, оскільки вони «не мали заслуг перед Революцією».

У 1920—1930-х рр. уряд СРСР масово розпродавав за кордон музейні та церковні цінності. Отож, і ханенківська колекція, яка склала основу Київського музею західного та східного мистецтва, природно позбулася візантійських ікон, французького гобелену «Поклоніння волхвів» (1512), диптиху «Адам і Єва» Лукаса Кранаха-старшого (Lucas Cranach der Аltere, 1472—1553), проданого у травні 1931 р. в Берліні під брехливою позначкою... зібрання Строганових.

Щоправда, основних втрат колекція сім’ї Ханенків зазнала в період гітлерівської окупації Києва, коли до Німеччини вивезли понад 370 картин, понад 20 тисяч гравюр, близько 500 творів декоративного мистецтва, дев’ять цінних скульптур.

* * *

Першим історію меценатів із родини Терещенків став вивчати мистецтвознавець, завідувач науково-дослідного відділу XIX століття Київського музею російського та українського мистецтва (нині — Національний музей «Київська картинна галерея») Михайло Факторович (1921—2012). Саме він після війни знайшов тепер знамениту картину «Перший сніг» (1875) Івана Шишкіна. Було відомо, що свого часу полотно художника-передвижника придбав у автора цукрозаводчик і колекціонер Богдан Ханенко, але витвір кудись зник...

Починаючи з 1936 р., він по-блюзнірськи називався «Київський музей західного та східного мистецтва», доки 1999 р. не здобув нинішню назву — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (нині — вул. Терещенківська, 15).

В емоційному запалі іспанський геній світового масштабу Пабло Пікассо колись вигукнув: «Дайте мені музей, і я заповню його зали». Богдан Іванович та Варвара Ніколівна Ханенки міркували інакше: «Дайте нам зали, і ми перетворимо їх на музей».