Євген ПАШКОВСЬКИЙ: «У пошуку останнього мамонта»
— Що змінилося у вашому житті після здобуття премії ім. Т. Шевченка?
— Додаток до прізвища при знайомствах. Був просто Пашковський, а тепер, коли представляють, ще додають і лауреатство, мов колекціонери, що називають останню ціну за картину в новій рамі. Мені це мало сказати — байдуже, а більш, ніж байдуже. Бо письменник — якщо він письменник, а не улюбленець публіки чи карнавальний блазень, поведений на саморекламі й презентаціях — він або пише і переписує написане, або осмислює наступні сторінки, глави, романи. В ідеалі треба витрачати життя на вишліфовування однієї книги, одного стилю, однієї мови. Біда лише в тому, що світосприйняття, чутливість художника змінюється, а з ними — й художня насиченість, проникливість і відвертість. Щоб обійняти досвід народів, які мешкали, ворогували, ріднилися на території України — хоча б останніх три століття — і пробувати створити одну універсальну метафору, треба зжити цих триста літ і відбуватися в свідомому часі, а він, цей час, уже проштемпельований лауреатством, як аукціонним клеймом, і то туди, то сюди, то пересюди десь треба, мов опівночі на пожежу, і будять так часто, мов уся вітчизна горить; а час немислений, єдино живий і улюблений тобі, порожніє недописаною сторінкою. Жодна відзнака не навчить писати переконливіше й краще — і не позбавить цього бажання, якщо уявляєш своє надзавдання. Дехто звихнувся на собі, бо його жінка й дитина вважають генієм — і тепер тво-ря-ть сімейним підрядом. Їм більших максим не треба. Звісно, уславлення, надто державне, тягне за собою громадські зобов’язання. Наприклад, доповідь в Києво-Могилянці. А так мені поки що вдалося уникати і власних літвечорів (за все життя не мав жодного), і почесних презентацій чи самопрезентацій. Вбив купу часу на інтерв’ю (от і з вами вбиваю), але це на знак вибачення перед тими людьми, що запитують мої книги на сайтах, на лотках і в магазинах, а їх ніде немає. За десять років тиражність — тисяча примірників. Але двадцять з двадцяти чотирьох членів комітету з нацпремії, віддавши свої голоси на користь мого останнього тексту, підтвердили, що я не міфічний автор напівміфічних романів. От і всі зміни насправді.
— Чого не вистачає українській літературі для того, щоб вона набула повноцінного стану і, мовити б, повнокровного вигляду?
— Література — втіха для тих, хто вже здатен замислитись про вічність і душу, й замилуватися справжністю в своєму часі. Наша література повнокровніша від ситих і повноцінніша від націнених. Коли ж поглинає рабовласництво обивательських смаків та вподобань, то «непотрібною» стає не тільки література українська, а й будь-яка інша: антична, класична французька, російська, давньокитайська. Хто читає роздуми Марка Аврелія, повісті Оноре де Бальзака, романи й щоденники Льва Толстого, вислови й оди Конфуція? Базисні речі культур — що? — теж в одночассі знеповноцінніли і знекровились? Нi?. Ми просто бачимо, як маскультура допаразитовує на залишках традиційних ціннот, культур і обов’язково подає це як зверхність і успіх. Ситуація постпролеткультівська або, якщо ширше, ніби в Римській імперії, де переміг Спартак — чи дозвучало б там справжнє мистецтво? Слово, на моє переконання, має здатність, найтончішу здатність пробуджувати підсвідомісну й хрональну енергії в людині — і вдосконалювати, розпрацьовуючи їх, надможливості власномислительні, глибинні. Перетворення неїстивності — маскультурного примітиву — в щось незмінне, по суті, є здійсненням першої спокуси: звелінням, щоб камінь став хлібом. «Але не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» житиме чоловік, якщо, звісно, ним втолятиме духовний голод або, хоча б, той голод матиме.
На жаль, нашу літературу знецінює те ж саме, що й ціле пострадянське суспільство — неочищеність зерна від полови. Візитка країни — Перший Національний канал — відвертий дебілізатор нації — став трибуною для живих і мертвих кримінальних авторитетів. Жодної миті — для Павла Загребельного, Ліни Костенко, не кажучи про «молодих», сорокарічних і наймолодших письменників — лауреатів «Гранослову». Тупішої установки не траплялося за брєжнєвізму, що, як відомо, не страждав на інтелектуальність. Жодної путньомистецької програми, жодного натяку на обіцяний канал «Культура». Враження, ніби сам «ящик» сахається від книги, як від води одтіпується вже скаламучений сказом мозок. І так виглядає, ніби немає нас, і це нам, усім письменникам — а не провідним держмедіа — чогось бракує, повноцінності чи повнокров’я. Культуру ж читацьку, культуру заглибленням у слово, розуміння книги, треба плекати постійно, як і правову культуру. А не базікати про відродження з кожної трибуни.
— В чому причини малопопулярності (малотиражності) української книги?
— Боюся, питання набагато ширше. Знецікавіли не книжки; стало нецікаво так прісно й бездарно жити. І, видно, так триватиме доти, доки покоління зашістдесятників, яке так успішно служило одній системі, мімікруватиме в іншій. Справа не в особистостях, а в тому, що вони давно перетліли і спекулюють ідеологіями й гаслами, які нічого не означають в умовах інформцивілізаційності. Вже водять не по пустелі — в пошуках світлого незабутнього — а по безвихідних мапах пустель позаминулого століття. Які тут книги, стрімкі матефори — хто їх вчитати годен і взяти до серця? Третій світ — надто лагідне означення для країн із зачарованою ретросвідомістю. Тут ніби вдивляються в прагріхи прабатьків, в щось лихе й підсвідомісне, не відаючи, чим і як їх вiд спокутувати, і так вдивляються пильно, що вже не мають сил на інше. Нема ні свідомого звільнення від скверн — і виходу на чистіший рівень — ні поступальності жодної. Декорації — мовляв, не все так погано в нас — тільки поглиблюють апатію і відтерміновують катарсис, на роки чи століття. Байдуже. Економічним зростанням чи впомірненими податками тут не зарадиш. Звісно, ні владу, ні народ це не обходить н ітрохи — вони, за рабським звичаєм, живуть-виісновують в пристосуванні одне до одного і один одного варті. Це мало б обходити і наснажувати на дбання духовну еліту, але вона, як відомо, вщент розпорошена й депасіонаризована. Нас рятує контрастність, бо хто більше витратив, тому й відкривається більше — і я спілкуюся з науковцями, теоретиками медицини, філософами і знаю приклади чистих прозрінь, немислимих без волі Провидіння. Проникливість як біоенергія концентрується і пульсує на вістрях кристалу, на зламах часу — і не її вина у невитребуваності. Коли відкриваються праглибини — від розгадок людини до основ геополітики — то певна постпечерність ладу не дає радісно з’ікаритись над прірвою. Один мій знайомий підживається з того, що продає — досить вигідно — зуби мамонта, десь надибані біля Києва. Заінтелектуаленість, заглобаленість, прозріння неймовірні; а дещиця людства живе подосі з мамонтів, як і тисячоліття, десятки тисячоліть тому. Ось основа нашої традиційності!
— Наша література як концентрація людського досвіду є доволі сумною. Чи не варто робити «веселішу» літературу?
— Хто хоче, хай робить. Я ж поділяю літературу на справжню і підроблену, блазнівську. Література фокусується не на веселому чи сумному — це лиш засоби — а на головних суперечностях, терзаннях людського серця в своєму часі. Найбільшим протиріччям давно не є протиріччя між капіталом і працею, демократичними й тоталітарними країнами. Людство виходить на якісно вищий рівень очищення і примирення. Хоч і не масово, але виходить; іншої нема ради. Лише дріб’язковість, зациклення на програмах минулого — зужитих ідеологіях, держмесіанствах, нацобразах, звіринствах історії — не дозволяє цей рівень осягнути і розпросторити. Та, поза сумнівом, задіюється вища якість мислительних енергій. Ми є свідками великих осягнень у пізнанні сенсу людини, сенсу історії. І я певен, наближаємось до розгадки призначення людини не як біологічної істоти, а як одиниці, що здатна каталізувати час чи взагалі якось час видозмінювати, генерувати, наповнивши серцебиттям матерії. Чим драматичніша дійсність, тим більша потреба в тонких енергіях — відгенерованих більшістю з космічного часу, — щоб осягнути небагатьом ще вчора неуявні призначення. Тому водночас бачимо і стрімке збільшення кількості землян, і стрімке скорочення населення на певних територіях, що наче б згорає в чужому часі. Чим вища обраність, тим розпростореніша жертва, спричинена не стільки відчаєм колапсу, чи паталогіями виживання, як тим, чого не узріти ні фельдшерам у моргах, ні депутатам у парламентах.
Ключем до часу є слово. Ключем до призначення народу є його досвід. Ключем до досвіду є література. Лиш їй під силу осмислення великих буттєвих уроків у різних площинах. Урок 70-літніх страждань (для нас) і паралітного страху для решти світу знехтувано так, ніби в ньому, окрім підручникової історії, нема нічого. І література не прочитана, як належить, і людина не усвідомила всієї згуби своїх недавніх уповань, вчинків, ідеологій, напівпечерних стосункiв й не переросла себе, не стала відповідальнішою, мужнішою, кращою. Найлегше і найдурніше — осміяти той досвід, з’єхиднити трагедію і тим самим принизити великий урок, велике повчальництво, велике благо...
Досвід України: тривале співіснування — часом вкрай трагічне — чотирьох релігій (православ’я, католицизму, іудаїзму й ісламу) світ тільки нині пробує пережити. Тільки тепер приступається до того, що ми переживаємо десь від 1648 року й раніше; до того, що вкрай спрощено, обивательськи називають війнами цивілізацій. Про справжні, метафізичні причини ми лише здогадуємось. Я читав тодішні єврейські хроніки — Гановера, Меєра — і маю здогад, що погроми могли окошитися десь через триста років: у 1918 чи в 1933 році. Півторамільйонна депортація поляків і з ними євреїв, громадян Польщі, в 1944 р., можливо, закорінена в середину ХIХ ст., у зверхність великих землевласників, що не порозумілися з селянством; виселення з Криму татар також під собою має далеко не одну злу волю Сталіна. Велике випробування співжиттям триває й досі. І всяк спокутує свої провини. Цього не хочуть знати історики, замислені над споконвічними вульгаризмами, міражами статистики й відносними датами — чого так сталось, як сталось? — цього не хочуть розуміти політики, яким вигідніше на людях плескати про взаємолюбов, а в тісних своїх середовищах плекати взаємоненависть. Цим всерйоз опікується лише література. Не як переповідь про те-то й те- то, а як примирення зжитим, бо вприкінець стає шкода і доброго, і лихого героя. Життя ж коротше від книги! Не обов’язково щось тупо описувати. Варто пам’ятати метафізичну сув’язь часів і людських стихій — і тим віднаджувати від примітивних тлумачень минулого і таких же примітивно повторених моделей майбутнього.
Так от. До зжитого Україною щонайменше триста років, тому цивілізаційного трагізму світ підступає лише тепер і знаходить, як бачимо, далеко не найкращі вирішення. Ще літ через триста прочитають українську літературу і зрозуміють, можливо, що і як потрібно було робити, аби затятістю всегординею не примножувати всепрокляття. Прощати й шукати прощення. Бо вічної долі Капернауму ніхто не відміняв іще.
— Давайте трохи впомірнимо ноту. Що таке, по-вашому, успішний український письменник?
— Успішний письменник — хоч український, хоч американський, хоч давньошумерський — вже той письменник, якому пощастило перетривати якийсь досвід, вижити і скористатись ним. Нам легше, бо наш досвід всуціль екзистентний, всуціль неповторний. Гемінгвей щось шукав на війні, розбивався в авіакатастрофах, човпся на рингах, а тут щодня, все століття — пригода за пригодою, катаклізм за катаклізмом. І хто не втомився це бачити — і вивищувати буття над подіями — той, по правді, живий і успішний.
— Що вас найбільше дратує в сучасному літпроцесі?
— Здається, нічого. Я дечого не сприймаю — легковажності, пластмасової мови, дрібнотем’я — але, коли люди пишуть, завжди є можливість їхнього зростання. Їм бажано б мати кращі стимули — і тут потрібна не одна чи декілька творчих письменницьких спілок, а потужна літературна індустрія, дієвий PEN-центр, асоціація перекладачів, академія сучасної української словесності. Тільки тоді, в перспективі, українці зможуть претендувати на інтелектуальну європейськість, а не на статус пристьобайл і споживачів гуманітарної допомоги, наче в нас суцільне стихійне лихо, льодниковий період, пошук останнього мамонта.
