Загибель богів

Його самого — не пожаліли. Кілька днів тому на всю Україну оголосили, що Олесь Гончар — Іуда. Так вирішив гурт людей під час арт-акції «Тайна вечеря — 2000». Її, ту акцію, той, як тепер модно говорити, «проект», вигадали художники Анатолій Федірко та Ірина Каленик. З числа найбільших достойників України ХХ століття призначили 12 апостолів і Христа. Роль останнього дісталася Олександрові Довженку, в Іуди спершу нібито пройшов Іван Дзюба, а після переголосування — Олесь Гончар. Рейтингове голосування називається...

Така виборча технологія. Чи сума технологій? Ярмаркові «па», спроба людей зробити наше життя веселішим, помінявши «низ» і «верх», зіпхнувши забронзовілих з насиджених місць?

Тільки чомусь не весело й не смішно. Мені теж, скажімо, набрид образ пісного батька Тараса в смушевій шапці з вусами. Тільки коли читаєш в одній з київських газет історії про Шевченка, де він зображується мало не кишеньковим злодієм і таким же дрібним перелюбником, коли тебе переконують, уже з екрана телевізора, що тут, в Україні, взагалі культури путньої ніколи не було — Дике поле тобі, та й годі, котре якщо й годиться на що, то тільки для всотування текстів із благословенного Заходу, мимоволі починаєш противитися. Бо ж нігілізм (а маємо справу саме з цим явищем) є цілком зрозумілим і природним лише тоді, коли він не переступає межу моральності. Скидати класиків з «корабля сучасності» будуть завжди — приходить нове покоління і заходжується міняти порядок у домі, переінакшувати ціннісну шкалу, усталені виміри. Це нормально, це так і має бути. Одначе коли починають паплюжити людську особистість, а з нею й особистість вселенську, націю як таку, коли в Іуди призначається той, хто якраз з іудами боровся усе життя і страждав від них, то це не може не означати симптомів серйозної хвороби.

Чи не здається вам, панове, що все менше надій на те, що відродження моралі, моральне оздоровлення суспільства, на що більшість із нас покладала великі надії від початку 90-х і настання нового державного устрою, справді реалізується? Бо ж натомість усе частіше правлять бал ті, кого Федір Достоєвський називав «бісами», чортовинням, для кого вічним і непорушним законом є те, що «все подлецы». Всі-всі, без найменшого винятку. Ну, а коли такі справи, то в Іуди годиться будь-хто. Богів немає, моральних підойм тим паче — гуляй, братва, усе дозволено! Гуляють...

Олександр Довженко в повоєнні роки збирався написати повість «Загибель богів», одначе так і не зробив цього. Лишилися розрізнені нотатки. Йдеться про те, як в одному селі «Богомази розмалювали церкву портретами за горілку», як «селяни не хотіли молитися один одному, як, приїхавши з Чернігова, архирей повелів замазать усіх «святих» і переписать церкву наново. І коли всі святі стали чужими, ні на кого не похожими, все втихомирилось». Хіба це не про наші 90-ті? Тільки чи ж втихомиряться при вигляді чужих святих?

Є в Довженка і епізод «Тайна вечеря». «Як писалася картина «Тайна вечеря». Як радилися, з кого писати святих. — Як з кого? З пророків і апостолів. — Та де ж вони? Їх же нема. — Як нема? Хто нема? Кого нема? Чому нема? (...) Богомази наші не вміють писати з голови. Нас, кажуть, так учили, що ми можемо тільки списувать з когось, інакше не получається. З голови в нас, кажуть, не виходить. Воображенія нема...» Таке враження, що Федірко й Каленик інсценували Довженка.

Олесь Гончар написав свою «Загибель богів» — усім відомий роман «Собор». Втім, чи такий уже й відомий? Федіркові зокрема. Бо ж у кінці 60-х письменник закликав берегти собори своїх душ. Він нагадав нам, що душа людська, тіло людське є Храм Божий, котрий належить вибудовувати і нести в собі. Нагадав, що закон моральний — в нас самих, тому не варто чекати, аби хтось його приніс і ствердив у навколишньому світі.

Що було потім... Це ж треба, наступного дня опісля «Тайної вечері — 2000» відбулася презентація книги «Тернистим шляхом до Храму: Олесь Гончар у суспільно- політичному житті України 60—80-х років ХХ століття» (Київ, «Рідний край», 1999). Це книга документальних матеріалів, зібрана П. Троньком, О. Бажаном та Ю. Данилюком. Вони відтворюють доволі вражаючу картину цькування письменника після появи «Собору». Як накинулася братва, чиновнича й письменницька, як постаралися поховати людину, чия діяльність так багато значила тоді, в 60-ті.

Нагадаю, що в 60-ті Гончар очолював Спілку письменників України. То були часи розквіту його таланту, його слави письменницької. І водночас — часи важкого двобою з владою. Звісно, дехто криво посміхається: який там «двобій», звичайний собі царедворець, котрий обслуговував партійно-державні верхи. Так хочеться декому обійтися табличкою множення при погляді на історичне минуле, так хочеться. Бо ж «все подлецы», а тим паче отам, біля верхнього корита.

Документи свідчать: за головування в Спілці Гончар не дозволив виключити з неї жодного. Ставлення до нього тодішнього керівника України Петра Шелеста було вочевидь складним — йому хотілося б мати когось більш покладистого. Зрештою, так і сталося — Гончара поміняли на 72-літнього Юрія Смолича. Останній уже не годен був заступитися, скажімо, за Івана Дзюбу, як це зробив Олесь Терентійович, чи за молодих письменників-шістдесятників, котрих тоді чистили за кожен «чих». Запхали Гончара в другий ряд, і стало легше дихати чиновному людові.

Тепер сміливців куди більше. Сміливість свою, щоправда, вони виявляють головним чином у переоцінці минулого. Коли ж ідеться про те, щоб перечити чомусь у часах сьогоднішніх, зовсім не таких вільних і нерепресивних, як хочеться іноді це намалювати можновладцям, то тут їх щось негусто. Та й творів рівня «Прапороносців» та «Собору» чомусь не видно. Не плюйте в криницю, не жбурляйте каміння в батьків наших — ліпше продовжіть справу їхню, погамуйте біль їхній. А ярлички завжди знайдеться кому почепити — братва напоготові...

Із щоденника Олеся Гончара від 23 вересня 1973 року: «Партком. Завтра звітні збори, сьогодні обговорювали доповідь. Ось і вона. Вся на протиставленні того, як було (за Гончара. — С. Т. ) і як стало нині. Нарешті, мовляв, звільнені від «комплексу неповноцінності» ті, хто був відтиснутий в тінь». І далі — прізвища «відтиснутих», людей малообдарованих, зате «без комплексів» тепер... От що відбулося тоді — на зміну прийшли люди без моралі, без принципів (хіба що за винятком отого — «аби гроші та харчі хороші»). Надходила ніч маланчуківщини, знову проростали отруйні зерна бісівського нігілізму.

Потім буде рубіж 80—90-х, надія на відродження Соборів наших душ спалахне знову. Щоб тепер залишився від неї лише підсліпуватий каганець, котрий чадить щосили. Немає Олеся Гончара. Немає В'ячеслава Чорновола... І все дозволено! Буквально все. Іудам у першу чергу. Вони пропхалися з десятого ешелону й крокують попереду. Чому б і ні, коли братія мовчить, витріщивши очі. Справді, може, так і треба?

Із щоденника Олександра Довженка: «Нема добра на Україні. Мало ми шанувалися. Все думали вимітати залізною мітлою та «кальоним» залізом. Та все доказували щось там одне одному». Воістину так.