А замість співу — обійми

АНЕКДОТ ПРО ДОН ЖУАНА

Про Моцарта, так само як і про Пушкіна, розповідають багато анекдотів. Захоплення й схиляння перед видатними особистостями, увічнене в роботах науковців, як правило, урівноважуються пасажами зі сміхової культури. У цьому немає нічого поганого. Саме анекдоти часом стають на перешкоді тому іконопису, яким «офіційна» естетика сиропить життя геніїв.

Балансування генія між піднесеним і земним — це і факт, який зумовлює захоплення в сучасників, і випробування, яке не завжди витримують нащадки. Для сучасників в операх Моцарта, зокрема й у «Дон Жуані», дивним чином поєдналися сміх і смерть, ідея вірності обов’язку та щира радість життя. Історики підкреслюють значення реформ Моцарта в оперному жанрі. І якщо казати про «Дон Жуана», Моцарту вдалося в одному дійстві поєднати персонажів високої опери sirea і комічної опери buff.

«Дон Жуан» за всіх часів вважався однією з найскладніших моцартівських партитур. Його постановка робила честь будь-якому оперному театру, як своєрідний знак професіоналізму його трупи. На жаль, прагнення Національної опери до престижу змушує пригадати політ Ікара на воскових крилах до сонця. Засліплені ідеєю піднесеного, артисти й музиканти забули про земну чорнову роботу. Як наслідок, оркестр не звучав, а солісти елементарно не володіли текстом своїх партій. Говорити про гру зі стилем, яка є сіллю інтерпретації, не доводиться. Буфонадна скоромовка в арії Лепорелло, що відкриває першу дію, «арія помсти» Ельвіри, простодушність і комізм Мазетто — все це в нинішній постановці було ампутовано безпардонно.

Причини будь-якої невдачі найкраще відомі самому невдасі. А слухачеві залишається лише втішитися старим анекдотом, розказаним на новий лад: «Ви чули «Дон Жуана»? Кажуть, геніальна музика». — «Я б не сказав... Мені тут двірник наспівав кілька мелодій, так в них немає нічого особливого».

Олена ДЯЧКОВА СМІХ КРІЗЬ СЛЬОЗИ

Я непрофесіонал, і тому ходжу в оперу з чистого гедонізму. На цей раз походові акомпанувала виховна мета: в музичній школі сину задали мелодію арії Дон Жуана. Дитя натхненно виконувало її на фортепіано, й тому навички захотілося поліпшити, а враження — посилити. Не вийшло.

Безсумнівно, однією з основних переваг оновленої постановки Ірини Молостової є вірність жанрові «веселої драми». Пристрасті досягли апогею в другій дії, коли донна Ельвіра (Олена Клейн), скинувши «ревниві» шати і впавши на коліна, обійняла Лепорелло (Дмитро Агєєв), вправно перейшовши з ним у «партерне» положення. У партері театру в цей момент глядачі веселилися від душі. «Стриптиз!» — із погано прихованим захопленням сказало моє чадо.

Національнiй оперi в недалекому минулому так часто докоряли «співаючими манекенами», що тепер корифеї її сцени, здається, всерйоз поставили собі за мету відучити глядача слухати й змусити його дивитися. Пам’ятаю, і в «Ріголетто» було на що глянути: декорації вразили б і самого герцога Мантуанського. Один із найбідніших правителів Європи, для якого, схоже, жінки були чи не єдиним доступним задоволенням внаслідок їх дешевини, виявився раптом володарем шикарного палацу — просто із заповітних снів «нового росіянина». Проте в «Ріголетто» ще було що і кого послухати, — «Дон Жуана» краще дивитися.

За винятком Церліни (Валентина Степова) і часом Дона Оттавіо (Олександр Дяченко), герої виконували партії звучним кобзонівським речитативом. Завдяки млявості оркестру цей речитатив було чути цілком виразно. Звичайно, що українська мова взагалі й мова лібрето Миколи Лукаша зокрема мелодійна майже так само, як італійська, але доводиться визнати: цієї мелодійності явно недостатньо для того, щоб вона могла замінити власне спів.

Отже, вечір закінчився — питання залишилися. «Добро на стриптиз», як казав класик, нам дали давно, і не в ньому, звичайно, річ. Суть в іншому: років сім назад спектакль з подібними режисерськими рішеннями, ще й з урахуванням відновлення історичної справедливості щодо незаслужено забутих імен (мається на увазі лібретист) пройшов би на ура. Але вже новації дворічної давності на зразок обмивання герцога в купальні («Ріголетто» — прем’єра в постановці тієї ж Молостової) потрапили в трохи інший культурний контекст, а тому й сприймалися абсолютно інакше, аніж у добу «Маленької Віри». Тим більше сьогодні, коли в оперному театрі, як ніде інде, волієш класики — наприклад, чого-небудь із тієї опери, де герой «у ході логічних побудов про важливість почуттєвого в музиці» може сказати що-небудь «щодо оголеності людського голосу та її компенсації найбільш вишуканими формами старовинної вокальної музики». І тому сьогодні музика Моцарта, взята сама по собі, здається набагато ближчою і душі, і тілу, ніж покликані наблизити її до народу режисерські прийоми. Якщо, звичайно, ця музика звучить.

Юрій КРОТ, УНІАН, спеціально для «Дня»

№246 22.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»