Занепад Європи

Все в нас відбувається з ганебним запізненням, через що країна потрапляє до хибного кола проблем, які так ніколи й не вирішуються. Наприклад, людям у нас вчасно не платять зарплатню, вони, природно, вчасно не оплачують комунальні послуги, внаслідок чого гаряча вода в їхні батареї або не надходить зовсім, або потрапляє туди, знову ж таки, з ганебним запізненням...

Ось і картина «Імпорт-Експорт» Ульріха Зайдля, яка брала участь у конкурсній програмі Каннського фестивалю, перший показ якої відбувся в Україні ще півтора року тому, виходить у наш прокат також зі спізненням. Сусіди-росіяни, наприклад, показали цей фільм ще навесні, хоча він стосується безпосередньо саме України. До речі, неопалювані помешкання і люди, які мерзнуть у собачому холоді, як і багато інших ганебних реалій нашої дійсності, також стали предметом зйомок австрійського режисера. Відповідну натуру для розповіді про нашу країну та її народ, який, за визнанням режисера, близький йому своєю ментальністю і колись спільною історією в складі Австро-Угорської імперії, він знайшов у західній і східній Україні. Місцем зйомок стали Ужгород і Донбас, із його трубами, які димлять у сумовите сіре небо.

«Імпорт-Експорт» — друга, після «Собачої спеки», ігрова стрічка кінодокументаліста Ульріха Зайдля. І така ж жорстка, безпощадна щодо життя, яке, потрапивши в його поле зору, з «арійською» пунктуальністю і прискіпливістю переноситься на екран. Прихильність режисера до документального кіно одні вважають його перевагою — ігрові фільми Зайдля позбавлені фальші, умовності, декоративності, — інші, навпаки, ставлять йому це в провину. Певній категорії глядачів у них бракує фантазії, вигадки, над якою хотілося б облитися сльозами. Хоча плакати справжніми, що йдуть із серця, а не з перезбудженого розуму сльозами, в тому ж «Імпорті-Експорті», ой, як є над чим. Режисер якраз і бачить своє завдання в тому, щоб не розважати людей, а зачепити їх за живе. І це йому вдається не в останню чергу завдяки вірності вибраного шляху безпристрасного літописця нашої прогнилої доби, безпощадного критика, який зійшов зі шляху Культури й живе собачим життям суспільства.

Щоб фільм не втрачав достовірності, Зайдль, наприклад, знімав перші епізоди картини в холодному помешканні, коли на вулиці було 30 градусів морозу. Прихильність правді життя, а не «полуничка», примушує його вводити до фільму жорсткі кадри сексуального свавілля, які межують з порнографією. До всього ж, він старається обійтися без професійних акторів. Але навіть, коли йому це не вдається, режисер домагається максимальної відповідності виконавця зіграному їм персонажеві.

Катерина Рак, акторка Миколаївського російського драматичного театру, виграла жорсткий кастинг і потрапила на головну роль в «Імпорті-Експорті» не в останню чергу завдяки тому, що свого часу працювала медсестрою. Її героїня Ольга, як і вона сама колись, також носить білий халат. І стоїть у черзі за жебрацькою платнею, яку приносить до холодного, незатишного помешкання. Щоб підтримати матір і синочка, молода медсестра в позаурочний час підробляє на порносайті, відкритому нашими занадто практичними ділками для пристаркуватих сластолюбців із Західної Європи. Саме туди, до Австрії, на батьківщину режисера, в пошуках кращої долі й їде українська дівчина, яка залишила синочка на матір. Все, на що вона здасться в стерильній європейській країні — місце санітарки в госпісі, де доводиться підбирати за вмираючими старими останні відходи їхньої життєдіяльності.

Історія Ольги нашому глядачеві дуже навіть близька й зрозуміла. Незрозумілою йому може здатися історія австрійського хлопця, який, втративши роботу охоронця, рухається зі своїм вітчимом у зворотному напрямку — через Словаччину до України. Втікаючи з пластмасового раю, чоловіки везуть до нас жуйку і старі ігрові автомати, попутно розважаючись із малолітньою повією в ужгородському готелі. Знову ж таки, зйомки велися за реальних умов, так що знімальній групі навіть довелося зіткнутися з нашими доморослими хуліганами та мафіозі.

Життя в Європі, якщо вірити Зайдлю, хоча воно й сите і проходить у теплих будинках, таке ж нестерпне, як і в Україні. Бо людина потребує не лише фізичного, але й душевного тепла; бо секс, в якому чоловіки шукають порятунку від самотності й порожнечі життя, ніколи не замінить їм любові. Любові, сама того не усвідомлюючи за судорожними чіпляннями за Європу, потребує й Ольга. І старі, які доживають свої останні дні, яким вона міняє памперси.

Звичайно ж, «Імпорт-Експорт», передусім, гостра соціальна картина. Але вона не звернула б на себе такої пильної уваги критиків і кіноманів, якби за соціальною драмою про принижених і ображених не маячила метафізична стурбованість режисера вічними питаннями. «Смерть» — останнє слово, вимовлене в страшній, як саме, позбавлене любові життя, австрійській картині.

Хто знає, можливо, німецький філософ Освальд Шпенглер, коли він сто років тому писав свій знаменитий «Занепад Європи», завдяки своїй прозорливості уявляв подальше в’янення і деградацію нашої цивілізації в таких же диких, таких же потворних формах, у яких вона з’явилася в картині Ульріха Зайдля.