«Запас» свободи Наталії Мацак

Романтичний балет «Корсар» іде на світових сценах уже понад півтора століття, в Києві вперше його поставили 90 років тому, а сучасна версія з’явилася на афішах Національної опери України 15 років тому. Тоді зовсім молода солістка Наталія Мацак виконував партію Медори в зоряному ансамблі з провідними артистами, а сьогодні поряд із досвідченою танцівницею дебютує нове покоління: зовсім юна Владислава Коваленко (Гюльнара), харизматичний Данило Силкин (Ланкедем). Соліст балету Сергій Кривоконь підготував партію корсара Конрада до дня народження своєї чудової дружини Наталії Мацак. На сцені Національної опери України вирувало справжнє свято балету, прикрасою якого стали Олександр Шаповал, Олександр Скулкін, Тетяна Андрєєва, Катерина Курченко, Ірина Борисова, Ольга Скрипченко, Сергій Литвиненко і весь ансамбль кордебалету з оркестром на чолі з Олексієм Бакланом.

Нагадаємо. Н.Мацак після закінчення 2000 року Київського хореографічного училища стала солісткою столичного балету і за декілька років не лише опанувала весь класичний репертуар, виступила з сучасним репертуаром, а й успішно взяла участь у декількох конкурсах, встигла виступити за кордоном, зокрема попрацювати з Борисом Ейфманом. Про те, як досягти успіху на сцені — наша бесіда з балериною-зіркою.

— Балерина — це збірний образ, який складається з того, що вклали в неї педагоги, з власних здібностей і працьовитості, амбіцій, врешті-решт, з придбаного різними шляхами досвіду, — вважає Наталія МАЦАК. — Я вдячна всім, хто допомагав мені крок за кроком наближатися до мети або мрії. У Хореографічному училищі це були Тетяна Таякіна, Валерій Ковтун, програма навчання яких ставила високу планку. Вже в театрі зі мною 10 років продовжувала займатися Людмила Сморгачова. У кожного педагога я прагну почерпнути все, чого бракує для конкретної ролі. Часто виступаючи на інших сценах, отримувала уроки у інших педагогів, часом легендарних, таких як Алла Осипенко, Борис Мессерер та ін.

Для дорослого артиста педагог — це, перш за все, друг, підтримка якого дуже важлива. Єдине, що може мене відвернути від педагога, це категоричність і відношення до мене як до нерозумної дитини.

Досвідченій балерині буває достатньо декількох репетицій, аби отримати бажане. А щоб скористатися набутими знаннями, необхідно розкласти їх на весь попередній досвід, дати «відлежатися», адже далеко не завжди  і не все можна пристосувати до себе. Від чогось доводиться відмовлятися, проте знання ніколи зайвими не бувають. Брати потрібно все, але й розуміти, що відповідає тобі особисто. Репетиційний процес передбачає простір для нюансування, і якщо я щось нове хочу спробувати, то завдання уважного педагога — надіти це на мене, і тільки якщо вже зовсім «не налазить», разом відкинути. Так діяв Микола Прядченко, велика йому вдячність і царство небесне... При підготовці дуету з Сергієм Кривоконем у «Корсарі» із задоволенням спостерігала за роботою з ним прекрасного педагога Алли Лагоди. Вважаю, що артистові потрібно не просто міняти костюми, а розуміти, хто він на сцені, що робить, у якому часі і місці відбуваються сюжетні перипетії, аби захопити публіку не лише технічними засобами і ефектами, а в першу чергу, змусити співпереживати своєму героєві так, щоб після вистави глядач не відразу отямився... Лише взаєморозуміння підживлює артиста і народжує задоволення від виконаної роботи, а наше мистецтво — це не тільки оплески, а щоденна важка робота.

— Де закінчується професіоналізм і починається магія? Якщо починається...

— Професіоналізм артиста полягає в тому, аби досягти стану свободи на сцені: коли ти правильно розумієш свою героїню, коли твоя техніка настільки висока і розкута (а це, в принципі, норма в професійному мистецтві), що це дає тобі можливість включити емоцію. Тут так само багато складових: надійність партнера, рівного тобі технічно та емоційно. Адже яка свобода, якщо доводиться хвилюватися, чи впорається він з якоюсь складністю? Між партнерами визначається деяка межа лавірування, яка і дає той запас свободи, коли, віддавшись натхненню, ти можеш собі дозволити якийсь спонтанний нюанс, і партнер зрозуміє тебе. У цьому — вся краса балету, а не коли на сцені добре налагоджена машина. З іншого боку, і емоція не повинна перехльостувати. На сцені не можна втрачати розум, навіть якщо ти Жізель. Піна з рота, витріщені очі тут не піде. Це музичність, насамперед, і правильно збудована пластика тіла відповідно до хореографії — те, що дає ефект божевілля, але насправді є добре контрольованою всередині роботою. Істеричність нічого, крім подиву і відторгнення, не може викликати. А необхідно викликати катарсис. Плакати має зал, а не балерина. Хоча, грішна: чомусь кожного разу в «Жізелі», в кінці кожної вистави, коли герой, виснажений жорстокістю сильфів, що заставляють його танцювати до смерті, падає, і починають бити дзвони, у мене в горлі з’являється ком і закипають сльози на очах. Але не тому, що ти себе довів до цього, а тому, що це геніально зроблений режисерський хід, і ти до фіналу настільки виснажений, що у цей момент починаєш відчувати майже ейфоричне блаженство. Це правильно зроблена робота, тому емоція щира.

— Легендарний хореограф Борис Ейфман емоцію повністю підпорядкував хореографії, вплів її в канву пластичного малюнка. Чи не це привабило вас у роботі з ним?

— Так, він майстер, у якого мріють попрацювати все, але не всі можуть. Це особлива, вібруюча емоціями пластика. Але я не створена для балету Ейфмана, оскільки зростом не вийшла. Проте одного дня отримала запрошення — на постановку «Дон Кіхота». Ця вистава технічно складна, половина її в класичному стилі, інша — в чисто ейфманівському. Саме за «класику» мене і покликали на роль Китрі, але довелося, звичайно, поєднувати обидва стилі, та ще й представляти героїню в «стилі Бориса Яковича». Мізансценам там приділяється колосальна увага і час, стільки ж, скільки і хореографії. Адже без цих музично-акторських в’язок чисто танцювальні фрагменти стають просто дивертисментом з красивих номерів, нічим між собою не пов’язаних. Після цієї постановки класична версія стала здаватися майже ранком у дитсадку. Це була хороша, цікава робота, після якої Ейфман зробив чудовий подарунок — право на виконання па-де-де з його балету «Червона Жізель». Ми з Денисом Недаком періодично виконуємо цей прекрасний номер у гала-концертах.

 — Об’їздивши цілий світ, попрацювавши на багатьох престижних сценах, про що ще  мрієте?

— Хочеться, звичайно, танцювати сучасну хореографію — Джона Кранко і особливо Джона Ноймайера, яким я захоплююся. Заради його «Пані з камеліями» я ледь не виїхала працювати до Будапешта, але через об’єктивні причини все ж відмовилася. В Києві я починаю придивлятися до ролі Маргарити; а з нового для мене — підготувала партію Снігової королеви: вона цікава, ефектна, з характером і, сподіваюся, добре ляже на мій досвід і сподобається публіці. Вистава казкова, але не зовсім дитяча, а драматична. На київській сцені я із задоволенням танцювала б «Лілею», але цей балет ставлять дуже рідко... Адже вистава вартує того, актуальна як ніколи поєднанням класики і українського національного колориту, темою високої жертовності. І хореографія Валерія Ковтуна не тьмяніє, і що більше працювати над такою виставою, то яскравіше засяють його пластичні перлини.