«Зараз те, що відбувається на вулиці, набагато важливіше ніж те, що ми показуємо зі сцени»

Ми зустрілися з Дмитром Богомазовим у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, де він репетирує виставу «Веселощі сердечні, або Кепка з карасями» за прозою Юрія Коваля. Свій ювілей режисер зустріне на роботі. Прем’єра «Веселощі сердечні...» відбудеться 27 і 28 лютого. А у вільний від репетицій час Д.Богомазов, як і тисячі киян, проводить на Євромайдані — «острові» свободи і демократії. Тому ми розмовляли не лише про творчість, але й про події, які сьогодні відбуваються в Україні...

«МИСТЕЦТВО ДАЄТЬСЯ ЛЮДИНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВОНА МОГЛА СВОЮ СВІДОМІСТЬ ВІДКРИВАТИ І РОЗШИРЮВАТИ»

— Дмитре, п’ятдесят років — це половина життя, воно запрограмоване на сто років. Але ми настільки отруїли своє буття, що ледве перетинаємо половину відпущеного нам терміну...

— Підійшовши до вікової межі, я дуже радію тому, що досі займаюся театром. І роблю це, незважаючи на те, що наше життя складне, що в Україні це не надто прибуткове і престижне заняття, тому що театр у нас не користується масовим попитом. Тим паче, не до театру людям у нинішній ситуації. Це потім театр осмислюватиме, що відбувається на Майдані, про нинішні події  ставитимуть вистави. Але зараз те, що відбувається на вулиці, набагато важливіше за те, що ми показуємо зі сцени.

— Якби наше суспільство і держава більш серйозно ставилися до мистецтва, до культури, то, можливо, ми б не прийшли до такої нерозв’язної кризи. Адже це не політична і не суспільна криза, це криза цивілізаційна, криза моралі, людяності...

— Згоден. Мистецтво дається людині для того, аби вона могла свою свідомість відкривати і розширювати. Добре було б, аби правителі, які не враховують багатьох тонкощів життя, частіше ходили до театру. Причому не для розваги, а для роздумів. На жаль, у нас так склалося останнім часом, що люди приходять до театру з одним бажанням: «Відверніть мене від реальності»! А оскільки театр поставлений в дуже складну фінансову ситуацію, то він зараз в цьому досягає успіху — відволікає від життя і розважає публіку. Театр частіше створює ілюзії, і більшість глядачів сьогодні йдуть до театру саме за ілюзіями.

Умовно театр можна поділити на тоталітарний, який маніпулює залом, народжуючи серед глядачів певну загальну емоцію, і театр демократичний, який дозволяє глядачеві переживати побачене і почуте відповідно до особистих відчуттів. Такий театр не керує залом. Сприйняття глядача формується індивідуально. На жаль, комерційний продукт на наших сценах нині переважає. Хочеться сподіватися, що потім, після нинішніх революційних подій, нашому театру буде надано більш гідну роль.

— А як ти оцінюєш події, що відбуваються на Євромайдані? Що стало глибинною причиною нинішньої кризи?

— Я би назвав це кризою мови. Не в сенсі, української чи російської, а в сенсі спілкування взагалі. Це вербальна криза, криза спілкування... Якщо навести приклад з театру, то суть наших подій допомагає осмислити історична драма «Ричард ІІІ» Шекспіра. Ричард користується словами, які для інших людей щось означають, а для нього в них немає жодного сенсу, жодного наповнення. Слово несе в собі певну реальність, але є люди, які її не сприймають, вони глухі і сліпі до неї. Вони просто маніпулюють словами, за якими немає жодного сенсу, жодної правди. Просто розхитують звук... В результаті того, що наші правителі так довго маніпулювали словами, вони розійшлися зі своїм народом по різні боки барикад. Не можна дуже довго говорити, що ми робимо добре, але при цьому постійно робити погано, коли людям у житті стає все гірше і гірше. Наша влада не зрозуміла, що її завдання, сенс її перебування на вершині суспільної піраміди полягає в тому, аби відкривати людині все нові і нові можливості для реалізації себе, для прояву власної ініціативи. І коли мільйони ініціатив та  еалізацій збираються в певну єдину силу, то виникає благополуччя держави. Держава стає процвітаючою і це сторицею повертається владі не лише у вигляді матеріальних благ, але й поваги, пошани, вдячності... Але коли влада весь час лише відбирає, називаючи це «добром», то люди просто перестають вірити словам. А потім цим людям говорять: «Давайте домовлятися». А як домовлятися? Якою мовою ми повинні домовитися, якщо слова через те, що влада ними просто маніпулює, вже нічого не варті? За допомогою жестів домовлятися? 

«ІНКОЛИ ХОЧЕТЬСЯ ВТЕКТИ В СЕЛО. ХОЧА Б НА ЯКИЙСЬ ЧАС»

— Розкажи, будь ласка, про виставу, яку репетируєш.

— В основі вистави — розповіді Юрія Коваля (1938—1985 рр.), відомого радянського і російського письменника, корені якого з України. Він сам себе зарахував до дитячих письменників і зробив це, на мій погляд, для того, аби його ніхто не чіпав — увага радянської влади до дитячих письменників була не настільки пильною, як до тих, хто писав для дорослих. Коваль був художнім дисидентом. У його простих, на перший погляд, розповідях про поїздки в село приховано глибокий, «недитячий» зміст. Він дружив з Олегом Бітовим, Арсенієм Тарковським, Беллою Ахмадуліною і при цьому не зазіхав на їх лаври, завжди перебував у тіні. Не знаю, чи були люди, які, поки Юрій Коваль був живий, розуміли, що він — геній. Напевно, були. Але його слава не виходила за межі вузького кола шанувальників. Хоча багато читачів нашого покоління з дитинства пам’ятають «Пригоди Васі Куролєсова», «Недопеска» і «Прикордонного пса Алого». Але мало хто читав його книги для дорослих, у тому числі й «Суєр-Виєр» (що розповідає про фантастичне плавання фрегата «Лавр Георгійович» під командуванням капітана Суєра-Виєра до Острова Істини) — книгу, яку він писав все життя і яка вийшла вже після його смерті...

У нашій виставі «Веселощі сердечні, або Кепка з карасями» події відбуваються в селі, куди з міста постійно тікає автор — і мені останнім часом хочеться втекти хоч на якийсь час. У головній ролі виступить Віталій Лінецький, його партнери — чудові актори нашого театру: Володимир Горянський, Леся Самаєва, Михайло Кукуюк, Таня Комарова, Сергій Детюк, Світлана Штанько, Саша Комаренко, Катя Качан, Акмал Гурезов, Володимир Канівець, Іван Завгородній, Ігор Антонов. На великій сцені дебютують мої студенти Оксана Жданова, Влад Писаренко, Саша Піскунов. У нас буде живий звук — баян, акордеон, балалайка, великий барабан, гітара і навіть віолончель, прозвучать автентичні народні пісні. 

— Як тобі працюється в Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра після того, як довелося відмовитися від такого цікавого театрального проекту, як театр-студія «Вільна сцена»?

— Працюється мені тут чудово. Я почав створювати «Вільну сцену» не тому що хотів піти зі свого театрального дому. Просто міська влада запропонувала створити новий театр на Троєщині, готові були побудувати нове приміщення, і я не міг не скористатися таким шансом. Але прийшов новий мер — «Льоня Космос» (Леонід Черновецький), і «все накрилося мідним тазом», йому і його «молодій команді» культура була не потрібна. Щодо Театру на лівому березі Дніпра, то тут  чудова атмосфера, художній керівник Едуард Маркович Митницький створив прекрасну трупу. У нас не просто хороші актори, вони ще й дружать між собою, оскільки не культивують заздрість один до одного, як це, на жаль, буває в інших театральних колективах. Це дуже важливо, коли на сцену разом виходять не просто професіонали, а люди, які поважають, люблять один одного, завжди готові протягнути товаришеві руку допомоги.