Життя дало тріщину

Після показу у Києві австрійські картини помандрують до Чернівців, Харкова та Одеси… В афішу «Тижня австрійського кіно», який в Україні проводиться вчетверте, вписано п’ять назв, які презентують три ігрові картини, добірку кращих короткометражок, та відеоверсію сучасної постановки опери Моцарта «Так чинять усі жінки». Розпочавшись показом опери про кохання, спокуси та ревнощі, свого часу представленої на знаменитому музичному фестивалі у Зальцбурзі, цей кінофорум показав жанрове, стилістичне та тематичне розмаїття сучасного австрійського кіно.

«На добраніч мамо» (режисери – Северин Фіала та Вероніка Франц) примушує згадати про Міхаеля Ханеке, який усе своє творче життя досліджує причини та наслідки людської жорстокості, мотиви якої часто залишаються незбагненними. Причини жорстокості двох десятилітніх близнюків, які розправляються зі своєю матір’ю, переставши сприймати її як матір, виявляються аж у фіналі стрічки, коли стане зрозумілим, що один із хлопців загинув у автокатастрофі. Тоді глядач і збагне, що інший, не примирившись з втратою, спілкується з фантомом і не прощає матері того, що вона відмовляється визнавати існування померлого брата. Бездоганний у стилістичному відношенні трилер з елементами хоррору, хоч він і відзнятий у сучасному будинку в стилі хай-тек та в його околицях, нагадує про традицію готичного роману. Дім, де діти починають війну проти своєї матері, як і середньовічні замки тут теж лякає своєю самотністю та віддаленістю від цивілізації, а самі події, детерміновані невидимою силою, невпинно ведуть до жахливого фіналу, поступово нагнітаючи страх впродовж усього розвитку сюжету.

Події картини Джесіки Хауснер «Безтямне кохання» відсилають нас на початок ХІХ століття. Те, що режисер свого часу працювала з Ханеке, схоже, допомагає їй не лише сприймати кіно як можливість для серйозної розмови на теми життя та смерті, а й шукати способи для створення бездоганного відеоряду. Це завдання тим більш стає необхідним, якщо хочеш відіслати глядача у часи двохсотлітньої давності. Історія самовбивства Генріха фон’Кляйста, який потягнув за собою у могилу і кохану жінку – письменник шукав любові не для життя, а саме для спільної смерті, – завдяки прекрасним оператору та художникам справляє враження майстерно відреставрованої старої картини, героїв якої оживила любов австрійських кінематографістів до мистецтва взагалі, і до своєї національної культури зокрема. Історія пошуку фон-Кляйстом жертви для спільного самогубства в ім’я справжнього кохання, якому, на думку романтика, нема місця на цьому світі, розвивається тут на тлі суперечок австрійської аристократії про майбутнє своєї країни. Йому ж, на думку консерваторів старої доби, загрожували нігілістичні, руйнівні для вікових політико-економічних та соціально-культурних традицій  віяння Французької революції. На погляд противників соціальних та економічних реформ звільнення народних мас від рабства феодалізму нічого доброго світові не принесе.       

Менш за все  хотілося б почути звинувачення у пропаганді кріпосництва, однак побоювання аристократів-консерваторів позаминулого століття видаються не позбавленими сенсу на фільмі Умут Дага «Тріщина в бетоні». Ця гостра соціальна стрічка, документальний стиль якої примушує згадати жорсткі картини Ульріха Зайдля, розповідає про життя турецької діаспори у сучасному Відні. Злочинність, наркотики, алкоголь, секс, мордобій, вбивства – ось реальність тих, хто здобувши свободу, не знає, як шляхетно нею розпорядитися. Між тим, за суто суспільними проблемами адаптації чужинців у нове середовище, у якому багато хто з них заробляє на життя торгівлею наркотиками, приховані прості, але вже, здається, забуті метафізичні істини. Власне, вони заявляють про себе уже в назві картини – те, що в житті здається міцним, непорушним, наділеним безмежною владою, даючи моральні тріщини рано чи пізно буде зруйнованим. І навпаки, любов, здатність до жертви, смирення заради любові, хоч усі ці благі якості в очах жорстокого світу виглядають слабкістю, виявляє велику силу, бо є сутністю самого життя. На жаль, невірно трактоване, воно дає тріщину навіть у світі, який нам із України видається раєм. Його ж зворотній бік, якщо вірити австрійським митцям, виявляється  справжнісіньким пеклом.