Життя всередині... метафори

Сценарій — Ольги Данилюк та Дмитра Левицького, сценографія Федора Александровича. Вистава відбулася у рамках соціального проекту «Я-ДіЯ».

На афіші здалеку, аж з протилежного боку Європейської площі, видно напис: «Театр нового покоління». Це читається і як технологічно новий театр (як-от буває автомобіль чи комп’ютер нового покоління), і як театр, створений молодими людьми. Після перегляду  схиляєшся саме до оцього другого значення. Бо учасники вистави — декілька хлопців і дівчат родом з прифронтових територій. Три роки тому Ольга Данилюк робила з ними театральний проект «Листи незнайомому другу з Нью-Йорка». Тоді вони були ще школярами. Тепер це зворушливо-дружний творчий колектив, добрий приклад стабільності людської спільноти, приклад, завжди рідкісний, а за наших ненадійних часів і поготів. Цікаво, що пані Ольга Данилюк, випускниця Британської театральної школи, вважає нашу, ще радянську, систему стаціонарних театрів консервативною й відсталою. Але при тім сам її колектив демонструє якраз  риси театру-дому — те, чого важко досягти поза старомодним репертуарним театром. Ці молоді люди — не професійні актори, але їх тримає разом щось по-людськи тепліше й важливіше, аніж професія.

Власне, саме це передусім і лягає в основу добрих вражень від вистави — а не її технологія і навіть не її вельми актуальна (воєнна, точніше — антивоєнна) проблематика. Про це варто спеціально згадати, оскільки у прес-релізі та у програмці до вистави активно акцентується саме новизна чи принаймні модерність технологічних прийомів.  Процитуємо: «вистава «Contact Line» вибудовується методами сучасної драматургії на перетині документалістики, театру та інтерактиву». Або: «Це інтерактивна мультимедійна соціальна вистава, де живе дійство поєднується з елементами мапінгу й відеопроекціями»...

Всі згадані компоненти у виставі справді є. Але ж у сучасному нашому театрі їх не використовує, мабуть, тільки лінивий. Самі по собі ці компоненти не погані  й не хороші. Одначе, коли вони поєднані між собою дещо умоглядно й дидактично, то не створюють цілісного емоційного враження. А воно  таки важливе, без нього найкращі задуми ризикують стати банальними. Якщо у пересічній вітчизняній «мультимедійній» виставі перед початком публіці рекомендують відключити мобільні телефони, то тут закликають їх не вимикати — заради повнішої інтерактивності. От, у підсумку, і вся різниця. Суттєва, але хотілось би більшої.

Основоположний принцип театру Ольги Данилюк — нічого не грати й не гіперболізувати. Виконавці справді чесно намагаються донести до публіки певні драматичні історії війни — з обох боків фронту, а не лише з «нашого боку». Справді — ці хлопці й дівчата не грають і не «гіперболізують». Але ж вони таки діють всередині великої гіперболи! Ігровий простір вистави — це такий собі великий акваріум, метафора війни, скляний лабіринт, з якого персонажам треба вибратися.  Одначе вони (нічого не граючи) живуть у цій естетично-бездоганній метафорі як у звичайному гуртожитку, й збоку навіть здається, що їм там комфортно і затишно.

 І наостанок — щодо новизни соціальної проблематики проєкту «Contact Line». За словами Ольги Данилюк, «це не те, про що зазвичай говорять, а те, про що мовчать... У цих молодих людей є сміливість сказати те, що йде врозріз із основним наративом»... Гаразд, але що вважати у нас «основним наративом»? Якщо говорити про театр — хіба це не «Сірі бджоли» В. Малахова і А.Куркова, не «Погані дороги» Т. Трунової й  Н.Ворожбит, не «Хлібне перемир’я» С. Жадана, й не всі ті п’єси й вистави, де йдеться про трудно висловлювану правду нинішньої війни?