Зі світла в тінь перелітаючи

Ед Гарріс народився 28 листопада 1950 в місті Енглвуд, штат Нью-Джерсі, в сім'ї турагентки й продавця. У школі досяг значних успіхів у американському футболі і у бейсболі, і, отримавши спортивну стипендію, вступив до Колумбійського університету. Однак незабаром заняття спортом набридли Еду, й він перебрався в Оклахому, де на той момент проживали його батьки. Там же в місцевому університеті захопився театром. Відправившись підкорювати Лос-Анджелес, перший час з'являвся в епізодах на телебаченні. На великий екран вийшов у трилері Майкла Крайтона «Кома» (1978); проте по-справжньому Гарріса помітили в 1989, коли вийшли відразу три фільми за його участі: драма «Стилет», трагікомедія «Поле його мрії» і фантастичний трилер Джеймса Кемерона «Безодня». Роль у Кемерона принесла Гаррісу світову популярність і статус постійно затребуваною зірки.

Своєрідність таланту Гарріса в тому, що він переконливий і в насичених спецефектами блокбастерах, і в тонких психологічних драмах, здатний викликати співчуття до запеклого антигероя, а також позбавити зайвої ідеальності хорошого хлопця.

Так примирюючи світло і тінь, він продовжує бути цікавим і сьогодні.

Розповідаємо про його п'ять найкращих ролей.

СТИЛЕТ (1989)

«Боббі був дуже розумним, Мегс божевільним, а я - наляканим». Ці слова Девіда (Гарріс) вичерпно характеризують передісторію, з якої виростає основний сюжет драми «Стилет» (режисер - Девід Х'ю Джонс). Всі троє воювали у В'єтнамі; Боббі загинув, рятуючи Девіда. Тепер, в мирному житті, вже Мегс - він же Джозеф Меджессі (Роберт Де Ніро) - намагається врятувати Девіда, та й самого себе, від психологічної травми, заподіяної війною.

Де Ніро і Гарріс складають дует, що ідеально втілює дві сторони поств'єтнамського синдрому. Джозеф перебільшено активний, сипле жартами-примовками, іноді зривається, але частіше дуріє. Девід, навпаки - огрядний меланхолійний вусань, навіть хода в нього така, немов ноги на ногах гирі. Алкоголічний ступор він чергує зі спалахами безконтрольної люті. Він воістину несе війну в собі.

У цьому акторському змаганні безумовно виграє Гарріс, оскільки Де Ніро будує свого героя на відпрацьованих до автоматизму індивідуальних штампах, в той час як Гарріс перевтілюється з болем, кров'ю і нервом. Голлівудська асоціація іноземної преси заохотила цю щирість, номінувавши Гарріса на «Золотий глобус» як найкращого актора другого плану.

ШОУ ТРУМАНА (1998)

В антиутопії Пітера Віра «Шоу Трумана» Гарріс, по суті, грає бога. Його звуть Крістоф, він творець і режисер грандіозного телешоу, головний герой якого - Труман Бербанк (Джим Керрі) - пересічний громадянин, що живе звичайним життям в містечку Сіхевен. Однак за кожним його рухом з самого народження спостерігають численні приховані камери, оточують його виключно актори і актриси, його життя цілодобово транслюється в прямому ефірі по всьому світу, а Сіхевен - майстерно побудовані декорації.

Крістоф, з його незмінним богемним беретом і поблажливістю на обличчі, поводиться по відношенню до протагоніста як люблячий, але всемогутній батько. Від переконаний, що краще за самого Трумана знає, що йому потрібно, і коли він стикається зі свободою волі того, кого він вважав своїм сином, то переживає справжній катарсис.

Оригінальна ідея принесла «Шоу Трумана» чотирикратний прибуток у прокаті й безліч призів, серед яких три номінації на «Оскар»: найкраща режисура (Пітер Вір), оригінальний сценарій (Ендрю Ніккол) і чоловіча роль другого плану (Ед Гарріс).

ПОЛЛОК (2000)

Цей фільм став для Гарріса подвійним викликом: зняти свій режисерський повнометражний дебют і зіграти в ньому реально існуючого знаменитого художника, майстра абстрактного експресіонізму.

З першим Гарріс упорався, сформувавши висококласний акторський ансамбль. Фільм показує останні 15 років життя Поллока, починаючи з перших кроків до визнання через бідність, знайомство з дружиною, художницею Лі Краснер (Марша Ґей Гарден), винахід знаменитої техніки дріппінга - крапельного живопису, - до слави, алкоголізму та передчасної загибелі. Всі події розгортаються в чіткому ритмі традиційної кінодрами.

Щодо протагоніста Гарріс знайшов єдино вірне рішення. Малює Поллок, чи фліртує, гуляє, приймає гостей - в ньому завжди є ледь помітна, але стійка напруга. Гарріс обдарував героя цим відчуттям стислої пружини, готової випростатися в будь-який момент з важкими наслідками і для Джексона, і для оточуючих. Прекрасна ілюстрація тези, що справжній талант завжди не в ладах з реальністю.

Гідне складання режисерських і акторських зусиль принесло фільму прибуток в прокаті, «Оскар» за найкращу жіночу роль другого плану (Марша Ґей Гарден) і номінацію за найкращу чоловічу роль (Ед Гарріс).

ГОДИНИ (2002)

«Години» - напівбіографічній фільм Стівена Долдрі про Вірджинію Вульф (Ніколь Кідман). Її життя показана в подвійному відображенні, через долі Кларісси (Меріл Стріп) і Лори (Джуліан Мур). Всі героїні пов'язані книгою Вірджинії Вулф «Місіс Делловей»: день письменниці починається з того, що вона приступає до роботи над цим романом, Лора читає його в своєму ідеальному особняку, і, нарешті, Місіс Делловей - це давнє прізвисько Кларисси - так колись називав її колишній коханий Річард (Гарріс) - поет, вмираючий від СНІДу.

Один з талантів ХГарріса - грати надломлених, вразливих героїв. Його персонаж - свого роду сакральна жертва, необхідна в обох оповіданнях - і в Долдрі, і у Вульф. Трагічна поезія фільму була б неможлива без цього дивного, худого мов кістяк візіонера, що розмовляє з голосами в своїй голові. Поети йдуть, але залишається те, що Вірджинія називає «годинами» - гострота життя, котра настільки ясно відчувається людьми мистецтва.

Журі Берлінале відзначило «Срібним ведмедем» тріо Кідман, Стріп і Мур, Кідман також отримала «Оскара», Гарріс - номінації на «Оскар», BAFTA і «Золотий глобус».

ГРА ЗМІНИЛАСЯ (2012)

Політичний трилер «Гра змінилася», випущений HBO під кінець першого президентського терміну Барака Обами, присвячений передвиборчій кампанії 2008 року, в якій вперше в історії Республіканської партії брала участь жінка в якості кандидатки на посаду віце-президента - губернаторка Аляски Сара Пейлін. Пейлін у віртуозному виконанні Джуліанни Мур постає як гідна суперниця Обами в тому, що стосується харизми й уміння завойовувати виборців. Кампанія показана як змагання двох рівносильних зірок. І на цьому тлі кандидат у президенти від республіканців Джон Маккейн (Гарріс) здається слабким, пасивним персонажем, які віддав відповідальність за рішення своїм радникам.

Але обдарування Гарріса проявилося в тому, що він блискуче відіграв цю слабкість і пасивність, цю втому старого воїна й політика, склавши таким чином ідеальний контрастний дует з Мур. У підсумку вони обидва отримали по «Золотому глобусу» за найкращу жіночу роль і за найкращу чоловічу роль другого плану в телесеріалі або телефільмі.