Знімати й лякати по-японському

Нинішній, VIII фестиваль японського кіно, що проводився за сприяння товариства «Далекий Схід», безперечно, можна назвати найбільш вдалим з усіх таких акцій. Попередні роки екскурси японським кіно досить часто залишалися, скоріше, в ознайомлювальних рамках, обмежуючись переліком уже досить добре відомих імен. Цього разу в київського глядача була можливість познайомитися iз по-справжньому новою генерацією японського жанрового кінематографа, яка впродовж останніх років успішно завойовує аудиторію далеко за межами своєї країни.

Насправді це ознака стійкого процвітання національного кіно, коли за межі країни виходять не тільки розрізнені свідчення активності окремих ентузіастів-експериментаторів, але й численна, добре виконана розважальна продукція. І елітарні зображення, і жанрові «розважалки» одне одного доповнюють і розвивають — одне без іншого просто не може повноцінно існувати. Японські фільми, показані в кінотеатрі «Жовтень», стали чудовим доказом цього. Це, безперечно, були розважальні картини. І в той же час практично кожна з них не залишала відчуття даремно згаяного часу, несла в собі послання, що виходить за межі звичайної маскультової безтурботності.

Так, навіть явно розрахована на підліткову аудиторію «Гамера-3» (режисер — Сусуке Канеко) про битву двох чудовиськ — Гамери і Гяоса більше нагадувала цілком доброчесну казку, де сили природи (добра і незграбна Гамера) б’ються iз Гяосом — втіленням руйнівного людського інтелекту. Певна річ, вплив західних кіностандартів відчувався досить виразно. Наприклад, зворушлива мелодрама Юдзхи Накае «Любов Наббі» видавалася зробленою під явним впливом барвистих і бучних картин Кустуріци. Проте, навіть запозичаючи, японці творять на свій лад. І в результаті — європейський карнавал поєднався з японською споглядальністю в напрочуд цікаву суміш, у якій вистачило геть усього — і пристрастей, і гарних облич, і музики, і танців. Зовсім інші джерела впливу в Кієсі Куросави, хоч це аж ніяк не фільми славнозвісного однофамільця. Драма «До життя придатний» — скоріше, мрійлива рефлексія на тему життя і смерті у стилі дорожнього кіно Віма Вендерса і Вернера Герцога. Сучасна Японія, побачена очима хлопчика, який десять років пролежав у комі, виявляється переповненою диваками та ексцентриками.

Проте всілякі дивацтва та існування на грані небуття цілком можуть бути віднесені до японської спадщини — досить згадати популярний у Країні Висхідного Сонця жанр середньовічної новели жахів. Логічно, що найпомітнішим в усій програмі виявився «Дзвінок». Цей аскетично і точно виконаний фільм жахів уже встиг принести лаври своєму режисеру, Хідео Накату далеко за межами країни. Історія про те, як прокляття злих демонічних сил відображається на «вбивчій» відеокасеті, лякає до непритомності — в окремі моменти зал просто кричить від жаху. Але погляд від екрана не відводить ніхто, бо режисер, на відміну від своїх американських колег, майстрів віртуальних «лякалок», «бере» глядача не випущеними тельбухами чи комп’ютерними монстрами, а майстерно змальованою містичною атмосферою, що створюється в кадрі.

Якщо ж додати до зазначених фільмів ще й історичну драму, і повнометражний мультфільм, а також кілька документальних стрічок, то панорама японського кінематографа останніх років виглядає у відведених їй рамках досить об’ємною. При тому, певна річ, до істинної повноти їй ще дуже далеко. Адже не є таємницею, що Японія переживає нині, як і всі далекосхідні «тигри», справжній кінематографічний бум. Гадається, що докладніше знайомство з тамтешнім кінопроцесом було б для українських сінефілів справжнім подарунком. Перший крок до цього вже зроблено.