Зомбі

Відразу почнемо з визначення. Отже, зомбі — живий мрець, керований магом (чаклуном, жерцем), який підпорядкував тіло і душу небіжчика за допомогою чорної магії. Термін запозичений із афроамериканського культу Вуду.

Зомбі став популярним унаслідок крайньої екзотичності для європейської свідомості. Звичайно, ходячих трупів вистачає в фольклорі будь- якої країни, однак мрець, підпорядкований волі іншої, нехай і напрактикованої в потойбічному, живої людини, — до такого не додумувався навіть найбільш збочений готичний розум. Окрім цього, культ зомбі дивовижним чином збігся з прогресистським захопленням роботами. Зомбі в масовій свідомості — той же біоробот, лише з дещо іншим способом керування. У будь-якому випадкові, будучи засвоєний англоамериканською культурою, культ Вуду і неживі «ходуни» обросли просто неймовірною кількістю домислів і міфів.

Природно, що повз такий благодатний матеріал не міг пройти і шоу-бізнес. Зомбі став улюбленим персонажем горорів — романів, фільмів жахів і чорних комедій: живий мрець однаково придатний і для сміху, і для страху. Дорогий він і для творців трешу — тобто низового, «макулатурного» мистецтва — в усіх жанрах. Належне живим мерцям віддають всі рок-групи важких напрямків, які грають треш-, дез-, дум-метал. Один із найбільш показових нещодавніх прикладів — американець Роб Зомбі, лідер групи «Білі зомбі», який дебютував 2003р. як кінорежисер фільму «Будинок 1000 трупів». Не довго думаючи, він зібрав туди всі штампи різноманітних жахливчиків: зловісне містечко на відшибі, лікаря-вбивцю Сатану, родинку маніяків, невинних школярів і школярок, що потрапили, звичайно ж, до родинки на заклання, поліцейських, котрі швидко гинуть, зомбі як таких (епізодичних, але дуже численних) — і отримав на виході сумбурну, але дуже своєрідну комедію — хоч задумував, можливо, щось вкрай серйозне.

І це показово. Адже зомбування було поставлене на потік у буквальному сенсі. У сучасних горорах зомбі з’являються на світ індустріально-конвеєрним чином, внаслідок наукових чи військових експериментів, які, як правило, виходять з-під контролю. Багато в чому таким поворотом теми ми зобов’язані шедеврові 1968 року — чорно-білому малобюджетному горору незалежного американського режисера Джорджа Ромеро «Світанок мерців». Але фільм Ромеро — не просто чергове «страшидло», це ще й політична драма, приголомшуюче звинувачення і сучаснiй режисеру Америці, і сучасній цивілізації як такій — наскрізь брехливій, побудованій на насильстві та пригнобленні. Ефект «Світанку мерців» був настільки сильним, що породив нескінченне число продовжень, римейків, пародій тощо. У результаті, від частоти вживання та неймовірної розтиражованості зомбi із фатального, зловісного демона перетворився на комічного, навіть сатиричного героя, улюбленця бульварної преси. При цьому несподівано «ожив». Тобто, мерці, які ходять, — для раціональних європейців це все ж таки виявилося занадто. В останні десятиріччя зомбі стають живі люди, щоб виконувати вельми прагматичні завдання.

Про страшний спосіб, за допомогою якого ЦРУ прибирає своїх політичних супротивників, охоче писала радянська преса. Вже у 1980-і рр. в прокаті СРСР чималим успіхом користувався вітчизняний фільм «Варіант «Зомбі», в якому агенти імперіалізму придушували волю опонентів за допомогою пристрою, схожого на вольтову дугу. Після падіння комуністичного режиму, самі керівники якого здавалися жертвами вмілих шаманів, пропагандистська байка без втрат перекочувала до маскульту. Рідко які вигадки жовтих газет про зловісні тоталітарні секти чи таємні урядові полігони обходяться без слова «зомбування». Абсолютно несподівано знову виринув політичний акцент. Регулярно з’являються повідомлення про психотронну зброю, яка як спадщина від КДБ дісталася якимсь темним силам і за допомогою якої невинних людей перетворюють на безжалісних солдатів. Більше того, дійшло й до кримінальної, судової практики, що ніякої містики на дух не приймає. Саме зомбування адептів було одним зі звинувачень, що пред’являлися керівникам знаменитої секти «Біле братство» в Києві. Психотронна зброя не знадобилася «живому богові» Марії Цвігун та Юрієві Кривоногову (про останнього, засновника «Братства», говорили, що таку зброю він мало не розробляв): казармовий режим, постійне недоїдання, авторитарне керівництво та атмосфера фанатизму легко перетворювали «білу» молодь на виконавців найдикіших і найабсурдніших наказів. У наші дні про зомбування говорять у зв’язку з тероризмом: мовляв, юні дівчата- шахідки, які підривали себе в Москві, були запрограмовані спочатку як живі бомби за допомогою наркотиків та інших звірячих методів.

Одним словом, зомбі завдають удару у відповідь. Зомбі атакують. Вони скрізь — на війні, при владі, на екрані, на вулиці, зовсім поряд. З ними страшно, але й без них — нікуди. Сказати, що вони — зло, було б дуже просто. Адже живих трупів, як таких, не існує, принаймні, немає жодного доказу. Зомбі немає — а «зомбування» є. Але, якщо є процес, повинні бути й результати. Кожен може бачити їх у залежності від міри своєї параної. У будь-якому випадкові, зомбі — ідеальний претендент на роль винуватця всіх бід, цап-відбувайло будь-яких гріхів. Дивно лишень, як досі це не зрозуміли основні виробники тоталітарних ідей. При цьому самих зомбі, звичайно ж, нікому і на думку не спаде назвати винними — винна система (секта, партія), яка їх запрограмувала. Повернути їх до життя також навряд чи вдасться, доведеться вбити, бо вони смертельно небезпечні для живих; але ж самі зомбі не живі, а як можна позбавити життя того, хто його вже не має?

Один вихід — зомбувати інших і спрямовувати їх на ворожі потойбічні сили. Чим людство найближчим часом із задоволенням займеться, — щойно вирішить усі інші проблеми.