Зустріч: Іван Кавалерідзе та Улас Самчук

Нині повільно відкриваються закриті фонди архівів. Маємо змогу ознайомлюватись з книжками, виданими за кордоном. І в багатьох випадках нові знання не збігаються з тим, що нас змушували вивчати, або відкривають досі невідоме. Таким чином заповнюються білі плями у нашій історії. Однак нині все гучніше лунають голоси, що цих новацій нам не потрібно, бо вони перекручують історію. Мовляв, раніше всі історичні події висвітлювались правильно. Звичайно, така думка не відповідає істині. Ось два погляди на одну й ту ж подію, про яку писали двоє видатних діячів української культури.

Добре відоме ім'я скульптора, кінорежисера Івана Кавалерідзе. У 1941 році знімав фільм про Олексу Довбуша. Ось уривки з його спогадів про події 1941 року, які вміщені в книжці «Иван Кавалеридзе», «Мистецтво», Київ, 1988: «Багато років я зберігаю посвідчення про відрядження, яке через обставини змусило мене пройти через всі кола пекла. Воно гласило: «Видано режисеру Кавалерідзе І.П. в тому, що він відряджується Київською кіностудією художніх фільмів в м. Львів, Станіслав і їх області в справах знімання фільму «Пісня про Довбуша», терміном до 2/VII 1941 р.».

«Вісім знімальних днів пройшли погано, гарної погоди не було, шкутильгав транспорт, не зібрати масовку. Робота не клеїлась. Мучило передчуття фатальних подій. На дев'ятий день почалась війна...»

«Зв'язок із Києвом перерваний. Місцеве начальство запропонувало нам відправити військовозобов'язаних в найближчий військкомат, а решті пробиратись до Києва.

В групі залишилось двадцять сім осіб. Валізи, клунки, реквізит. Загрузили все в вантажівку і пікап. Рушили».

«Вже позаду Львів, який бомбардували вороги, але ми його швидко проскочили. Раптом шосе спорожніло, стало моторошно...»

«Несподівано з балки з'явились фашистські мотоциклісти, слідом за ними виїхав важкий танк. Мотоциклісти миттєво оточили нас. Танк повільно наблизився, відкрив люк, з'явилась голова і рука з пістолетом».

«Побачивши, що ми не опираємось і не маємо зброї, фашисти почали виясняти, хто ми і куди їдемо. Ми відповіли, що повертаємось із кіноекспедиції...»

«Переглянули наші речі. Машини і все майно реквізували. Далі добирались пішки... Ночували в хліві, де лежало багато снопів соломи після обмолоту...»

«Пройшли дванадцять кілометрів. Залишилось менше сорока до Рівного. А там Новоград-Волинський, Житомир».

«Німецький солдат при черговій перевірці документів вимагає відправити нас назад в Дубно, в комендатуру. Він підозрює, що ми розвідники».

«Діловод коменданта довго вивчає наші документи. Коли доходить черга до мого посвідчення, приносять звідкілясь товсту енциклопедію, видану чи то у Мюнхені, чи то у Львові, починає гортати... Маленька замітка в енциклопедії про Кавалерідзе — скульптора і кінорежисера врятувала нам життя».

«Чекаючи дозволу на подальше просування, перебуваємо під арештом в півтора кілометрах від Дубно, на хуторі: прополюємо город, копаємо канави, трамбуємо шосейну дорогу».

«Коли через місяць нам дозволили іти на Рівне, довелось дорогою знову заночувати у тому ж хліві».

«Прийшли в Рівне, зайшли у зруйновану будівлю вокзалу, в темряві нащупали лавку і заснули... Коли вранці ми прокинулись, то побачили над собою величезне перекриття вокзального залу, яке теліпалось на одній балці. Ми кинулись геть із залу, і тільки диво врятувало нас. Пішов дощ, почалась гроза, і перекриття завалилося...»

«Виходжу на площадку, від якої починається шосе, що прямує до Новоград-Волинського, а там Житомир, Київ...»

«Раптом поряд зі мною з'являється незнайома людина. Пильно подивився на мене і приголомшив запитанням:

— Адже кращого місця для пам'ятника не знайти?!

— Якого пам'ятника?

— Я маю на увазі Олеко Дундича.

— Я не питаю, хто ви...

— Ми з вами зустрілись у Відділі культури у Києві...

Він написав мені відразу ж як вийшов з підпілля... Моїм співрозмовником виявився Василь Андрійович Бегма — секретар Рівненського обкому партії».

Більше про Рівне у спогадах ні слова. А в той же час у Рівному був письменник Улас Самчук, який редагував українську газету «Волинь».

Ось що він про це написав у книжці «На білому коні». Цитую за виданням товариства «Волинь», 1980 р., Вінніпег, Канада: «Цього ж таки вечора прецікаве знайомство з групою людей Київської кіностудії, які прибули сюди напередодні мого приїзду і оселились якраз насупроти мого тимчасового приміщення. Режисер Іван Петрович Кавалерідзе, його асистентка по монтажу Тетяна Федорівна Прахова, кінооператор Іван Іванович Шеккер і дружина Шеккер Віра Михайлівна.

Справді інтригуюче товариство — частина фільмової групи Кавалерідзе, яка в Карпатах робила фільм «Пісня про Довбуша», тікала від війни до Києва, під Дубном біля села Птичого була перейнята німцями, зазнала багато пригод і ось аж тепер добрела сюди.

Наше знайомство було винятково просте й винятково приємне. Вони, до речі, випадково вже знали про мене з оповідань одного селянина з Панталії біля Дубна, у якого вони деякий час мешкали. Іван Петрович — високий, тяжкуватий, з кістлявим характерним обличчям, сивавим волоссям, займав окрему невелику кімнатку. Ми зустрілися, як старі друзі, по кількох хвилинах розмови ми вже мали багато спільних зацікавлень — кіно, література, спогади... Я засипав його запитаннями про Київ, про відомих людей, він багато про це знав і багато міг оповісти.

Мене цікавила також його власна особа — один з перших піонерів українського фільму ще перед першою війною, з часів так званого ательє «на Сирці» біля Києва, найвидатніший після Довженка майстер кіномистецтва, творець таких фільмів, як «Коліївщина», «Перекоп», «Злива», «Штурмові ночі», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» і багатьох інших, як також видатний скульптор, автор численних скульптурних праць. Тетяна Прахова, спочатку акторка у фільмах «Земля» Довженка, «Трансбалт» Білинського, пізніше видатна кіномонтажистка у фільмах О. Довженка, І. Кавалерідзе, І. Аненського, І. Савченка. Вона працювала над такими фільмами, як «П'ятий океан», «Прометей», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Богдан Хмельницький»... Іван Шеккер — один з визначних кінооператорів, учень славного Дмитра Демуцького, співтворець численних відомих фільмів... І, нарешті, його елегантна дружина Віра, яка працювала в кіностудії як секретарка.

Для мене всі вони були винятково атракційною появою, я був жадібний на людей з Києва такого стилю, мені хотілося їх пізнати і багато від них довідатися. І я їх зрозумів. Ми розумілися взаємно. Ми зустрілися, познайомились і стали друзями. На довгі часи».

«А увечері цього дня на помешканні С. Скирипника відбулося інтригуюче прийняття. Розуміється, запрошені також наші київські гості».

«Це моя перша зустріч з людьми «з того світу» була виповнена по вінця дуже інтимними, глибокими й щирими переживаннями, які хотілося висловити назовні якоюсь особливою мовою. Пісня, музика, танець, радісний сміх — ось мова, що нею найлегше говорити в таких випадках, а тому невелике помешкання Степана Івановича було виповнене саме цією мовою, відчувався ідеально добрий настрій, всі хотіли вирватися з війни, з ідеологій, з пересудів, бути людьми між людьми. Пригадується чудова Віра Шеккер з її креол ьським, кокетливо-усміхненим, дискретно-приманливим, дуже жіночним обличчям, з блискучими, кольору бурштину очами, з буйним каштановим волоссям. І з її «Чубчик, чубчик кучерявий», якого вона виконувала з такою пристрасною експресією і такою вибагливою ніжністю. Або знов пригадується Таня Прахова — гостра протилежність Віри: напружено-спокійна, внутрішньо-схвильована, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум'янцями на алябастровобілих щоках. У ясно-червоному светрі і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальний модель для картин стилю Ренуара — поєднання українсько- чорноморського і французько- провансальского типу.

Іван Петрович Кавалерідзе був спокійний, рівний, зовсім непитущий, але однаково товариський, повний гумору, а коли почалось змагання у співах, він своїм невеликим глухим голосом дуже гарно виконав «Чорноморець, матінко, чорноморець», і ця пісня в його інтерпретації залишилася в моїй пам'яті на все життя.

Це був чудовий вечір, було багато розмов, сміху, і це протягнулося до пізньої, дуже гарної української ночі. Неохоче розходилися додому під спів білоруської «Бувайце здарови», що її здається, фаворизував Степан Іванович».

Порівняйте два спогади двох знаних людей — І. Кавалерідзе і У. Самчука. Вигадана зустріч Кавалерідзе з Бегмою — це, напевно, вимога комуністичного редактора спогадів кінорежисера. За радянських часів забороняли згадувати патріотів України, в т.ч. і про Уласа Самчука. Але в спогадах Кавалерідзе описана страшна ніч в зруйнованому вокзалі у Рівному. А насправді була тепла зустріч у гостинному будинку — з танцями, застіллям, теплими і дружніми розмовами. Таня Прахова з колективу Кавалерідзе залишилась у Рівному. А згодом стала дружиною Уласа Самчука. Поїхала з ним після війни за океан. Залишились працювати в редакції рівненської газети «Волинь» Іван Шеккер і його дружина Віра. Вони теж були в колективі Кавалерідзе. І в достовірних спогадах такі події мали бути відображені. Але про такі важливі події в житті Івана Кавалерідзе нема жодного слова. То невже це і є наша історія без Уласа Самчука, його друзів, знайомих? Комуністичні редактори викинули все це із спогадів Кавалерідзе. Або і зовсім заборонили згадувати про «українських буржуазних націоналістів». Після Рівного Іван Кавалерідзе приїхав додому, в Київ. Як він описав цю подію?

«Окупований фашистами Київ зустрів мене безлюдними вулицями, скелетами зруйнованих будинків, обгорівшими кістяками Дарницького і Новодівочого мостів, руїнами Лаври».

«З перших днів окупації Києва місцева інтелігенція, що залишилась, робить все можливе для врятування наших людей від примусової відправки в Німеччину, збереження культурних цінностей — книг, картин, скульптур, захисту від пограбувань майстерень художників; вживаються спроби зберегти те, що не встигли своєчасно вивезти музейні працівники».

«Щоб мати можливість вивезти з Києва людей, яких переслідували німці, організовуються «гастролі на периферію». Зібрані з так званих акторів — в дійсності людей самих різних професій — трупи ставлять «Наталку Полтавку», «Запорожця за Дунаєм». Білети обмінюються на борошно та пшоно. Це допомагає вижити, не вмерти з голоду».

У Київ приїхав Улас Самчук, зустрічався з Іваном Кавалерідзе. Він знайомив Самчука з містом, з кіностудією. Але цього не знайдете у спогадах Кавалерідзе. Ось як згадує про ці дні У. Самчук у книжці «На коні вороному», виданій у 1990 році в тому ж канадському видавництві.

«І добре, що Іван Петрович видатний режисер кінофабрик, а тому і мешкання його видатне відповідно. Чотири кімнати з цілою кухнею на одну родину, за совєтських гараздів це щось з фантазії».

«Надія Пилипівна (дружина І. Кавалерідзе. — Г.М. ) турбується вечерою, виходять на кін наші волинські харчові міхи, і в мить ока великий стіл їдальні застиляється білою скатертиною і заставляється питтям та їжею».

«Після оглядин Спілки письменників я мав намір зайти до відділу культури і Мистецтва міста Києва, на бульварі Шевченка число 10, що нею управляв тоді Іван Кавалерідзе».

А вже про цю посаду Кавалерідзе під час окупації годі шукати в наших підручниках історії.

Ще одна цитата з книжки «На коні вороному». Після оглядин Києва Самчуком разом з Кавалерідзе вони повернулись додому. «Біля п'ятої години ми вже були вдома. До речі, саме тоді засвітилась електрика і почали гріти радіатори центрального огрівання». Хто працював на електростанції, в котельні під час окупації? Жителі України. Багато разів чув, що під час окупації громадяни України не повинні були працювати на фашистів. А хто буде пекти хліб, кочегарити в котельні, в електростанції, замітати на вулиці? Все це робили жителі України. Німці це робити для населення не збирались. Хай раби помирають скоріше, звільнивши життєвий простір. Ще безглуздіша думка, що все населення мало піти в партизани. Отже, хтось мав працювати, щоб мати можливість вижити. На початку окупації німці не займались організацією життя в Києві. Слідкували за порядком. Тому і очолив одне з управлінь Київської міської управи Іван Кавалерідзе.

У спогадах Кавалерідзе за комуністичних часів вилучались спогади про Уласа Самчука і давались вигадані зустрічі з підпільниками у Рівному. Ось така історія з історією.