«Звідки ви? Пробачте, не розібрали, – з… Уганди?»

— По-перше, як вам вдалося організувати приїзд такої кількості вельми відомих і зайнятих людей, адже у багатьох гастролі розписано на кілька років уперед?

— Власне, я цього разу і не виявляв ініціативи. Мені зателефонували і сказали: у вас там насувається десятиріччя Товариства, а що, як ми приїдемо до Львова? Потім уже машина закрутилася і львів’яни постаралися запланувати цікаві заходи. Але сам факт того, що «Перша зустріч Центрально- і Східноєвропейських Вагнерівських об’єднань» відбулася в Україні, свідчить про багато що. Про визнання діяльності Товариства й інтерес до нашої країни. Тому-то ми й запросили спочатку до Києва (хоч київське Товариство виникло набагато пізніше), але більшість гостей уперше перетнули кордони України, і «за рангом належить» спочатку побувати у столиці.

Коли ми тільки думали про створення Товариства і бували з дружиною за кордоном, нас часто запитували: «Звідки ви? Пробачте, не розібрали, — з … Уганди?» Тоді ми й зрозуміли, що потрібна особистість всесвітнього масштабу і під її іменем потрібно розвиватися. Хай пробачать нам такий трюк і наше вимушене лукавство.

— Вагнерівське товариство об’єднує здебільшого людей не просто відомих, а й, пробачте, зовсім не бідних. Усі вони платять членські внески, роблять значні пожертвування. Навіть в енциклопедії відомого видавництва «Аванта» у томі «Мистецтво» (2001-го року видання) у статті про оперний театр Вагнера, побудований за його вельми цікавим архітектурним проектом та під особистим керівництвом за 4(!) роки, зазначається: «У 1876 році відбулася прем’єра «Персня Нібелунга», яка йшла протягом тижня. Відтоді і донині у театрі відбуваються Байрейтські фестивалі; на фестивалях ставлять опери Вагнера, й у них беруть участь видатні виконавці. Проте мрія композитора про загальнодоступний театр не здійснилася: через дорожнечу квитків на ці музичні свята потрапляє тільки вибрана публіка».

— І серед цієї публіки бувають наші українські стипендіати, яким Вагнерівське товариство дає путівку в життя. Наприклад, Сергій Магера, наш видатний бас, переможець різних найвідоміших конкурсів — Прокоф’єва, Глінки, конкурсу імені Марії Каллас… Усього більше десяти. Нині — соліст Національної опери. Сергій Архипчук, режисер Київського оперного, прекрасна львівська піаністка Етелла Чуприк, кращий цимбаліст світу Тарас Баран, актриса театру ім. М. Заньковецької Альбіна Сотникова. Зверніть увагу, Товариство не зациклюється тільки на опері, а робить своїми стипендіатами просто молодих і талановитих людей. А самі вагнерівці на фестивалі приїжджають, щоб поспілкуватися одне з одним, адже збираються особистості однаково високого рівня і їм є про що поговорити, поділитися враженнями за рік.

А для того щоб зрозуміти, наскільки важливо попасти молодому таланту на подібні фестивалі, розповім про нашого останнього стипендіата. До речі, знаєте, що означає Вагнерівський стипендіат? Це можливість потрапити на тиждень до Байрейта, саме на цей фестиваль, і поспілкуватися з найвідомішими людьми, серед яких практично всі — музиканти під номером один. Інших там не буває.

Отже, наш львів’янин Роман Трохимук ще студентом політехнічного інституту підробляв настроюванням музичних колонок та iншою подібною діяльністю. Так ось, на одному конкурсі він поставив на сцену мікрофон і перевірив, як він працює. Заспівав під Лещенка, потім як Гмиря. Знаєте, такий а-ля Галкін. До нього підійшов один із членів журі і спитав: «Юначе, ви під яким номером виступаєте? Я хотів для себе вас відзначити...» — «Який номер!? Я взагалі нот не знаю. Я тут апаратуру паяю…» Потім він усе-таки вступив до консерваторії і переміг на нашому відбірному конкурсі. Виступивши на концерті стипендіатів у Байрейті — місті Вагнера, отримав відразу ж запрошення до майстер-класу, його помітили, і Бог знає, які пропозиції чекають Трохимука попереду...

Що стосується нашого безгрошів’я, то так, Вагнерівські товариства нас підтримують. Велика подяка байрейтцям, членам Товариства у Фрайбургу, Відні, Інсбруку, Вюрцбургу. Останнє Товариство налічує три тисячі членів за кількості населення у місті приблизно такому самому, як у Львові. Вони передають для нас цільові кошти і завдяки цьому ми маємо можливість нашій талановитій молоді показати цвіт світової музичної спільноти.

— Ви показуєте молодих людей світовi, і ці талановиті люди потім спрямовані у цей світ, а не сконцентровані на діяльності в рідній країні…

— А що, краще спиватися від безгрошів’я і марніти від депресії? Коли людина буде запитана у рідному домi, вона не потягнеться за ворота. Нехай навіть не гроші, а можливість виступати, бути оціненим вдячною публікою — вже це її втримає. А ми не вміємо цінувати свої таланти.

На наші концерти до Львова прилетить з Америки Оксана Кровицька. Вона виїхала туди років 10 тому і ось уже не один сезон — солістка «Нью- Йорк Сіті Опера». Нещодавно її удостоїли найвищого титулу «Діва-авард», співаки знають, яке це високе визнання. Скрипаль Ковалко грає у провідному оркестрі Брюсселя. Олександр Теліга — перший бас Польщі. А у Львівському оперному він був на ролях «кушать подано»…

Своєю байдужістю, причому на державному рівні, ми розкидаємося нашими талантами майже з футбольним азартом. Причому вже кілька століть. Тому Стокгольмська опера довгий час трималася на Модесті Менцинському. А «Чіо-Чіо-Сан» від провалу врятувала саме Соломія Крушельницька в Італії.

Весь час ми стурбовані екзистенціями, але забуваємо, що формує суспільну свідомість саме культура, і про неї потрібно піклуватися. Повірте, багато що б змінилося, якби у шкільному журналі три останні графи не відводили б таким предметам, як музика, образотворче мистецтво і фізкультура. Чому виникли Олімпійські ігри? (Причому з самого початку задум передбачав не тільки змагання в силі та спритності, а й у майстерності володіння мистецтвами.) Тому що це було важливо для держави.

У чому покликання людини? Ми так рідко стали про це говорити. А покликання її у служінні людству. І я абсолютно не маю наміру просити вибачення за високий стиль, бо у цьому сенс буття. У служінні прекрасному і доброму. А зробити щось добре може тільки людина з відповідним культурним рівнем, тобто яка розуміє красу. Цьому треба вчити — вдома, у школі, у залі консерваторії та театрі. А в нас у такому мистецтві, як кіно, переважає культ насильства. Хоч все, що пов’язане з насильством, не можна називати мистецтвом.

— До речі, Вагнер був улюбленим композитором Гітлера…

— Так, і при цьому багато хто навіть думає, що вони були сучасниками. Хоч Вагнер жив у ХIХ столітті: 1813— 1883 рр. І не всі знають про те, що Вагнер був винятковою особистістю, яка доклала свої численні таланти до проблеми створення німецької нації. Він відкрито заявляв німцям: ви — великий народ! Вагнер був не тільки музикантом, він був прекрасним літератором (10 томів вельми цікавого тексту є тому свідченням.) «Музика майбутнього», на думку Вагнера, повинна стати мистецтвом, у якому поєднуються драма, поезія та музика. І це мистецтво зобов’язане виражати ідеї, необхідні для виховання народу в дусі високого патріотизму, моральності, соціального перевлаштування суспільства. Музична драма повинна базуватися не на побутових сюжетах, а на міфах, стародавніх переказах і легендах, що утверджують вічні цінності, непідвладні часу. Причому кожне покоління має право зробити свої власні висновки з таких творів.

— Чи не тому про Вагнера говорять сьогодні в Україні з великим натхненням, особливо підкреслюючи, що він робив акцент на сильній особистості, її винятковому значенні. Його Зігфрид — рицар сміливий і чистий душею, — прообраз людини майбутньої, яка прийде на землю, щоб знищити зло. І такий образ, мовляв, зовсім би не зашкодив Україні…

— А ви з цим сперечатиметеся? Хіба не потрібна нашій країні особистість першої величини, яка б об’єднала українців і зайнялася перевлаштуванням нашого буття? До речі, у Вагнера є ще одна вельми актуальна для нас думка: у «Персні Нібелунга» особливо підкреслюється зловісна влада золота — воно призводить до зради, злочинів і загибелі.

— Але вагнерівці, як ми вже підкреслювали, не бідні люди.

— Але вони прагнуть підпорядкувати матеріальне духовному. (Я зовсім не наївний хлопчик, але у більшості своїй це справді так.) Наприклад, видатний музикант Михайло Стрихарж, колишній львів’янин, узяв під патронат львівську школу-інтернат ім. Соломії Крушельницької, проводить конкурси і допомагає найобдарованішим учням. Він, як і Іра Маланюк, — наші почесні члени Товариства. Саме Іра Маланюк у 1951 році виступила на фестивалі в Байрейті і всіх підкорила своїм голосом. Мало хто знає, що у світі вона навіть більш відома українська співачка, ніж Соломія Крушельницька. Тому дуже хочеться видати компакт-диск із її голосом, щоб не повторилася історія з Крушельницькою — хороших записів її співу не залишилося. Книгу «Голос серця», автобіографію співачки, ми опублікували українською, якраз до десятиріччя Вагнерівського товариства переклали з німецької. А ще вийде диск піаністки Етелли Чуприк — 19 творів композиторів різних епох. Це просвітницька ідея — люди, особливо молодь, повинні слухати хорошу музику в прекрасному виконанні, як шлягери сучасності. Так поволі вони навчаться відрізняти красиве від потворного.

— Чи правда, що президент Вагнерівського товариства — пекар?

— Так, Йозеф Лінгарт — пекар, якого біля трапа літака зустрічають прем’єр-міністри, який володіє ресторанами та розмовляє багатьма мовами. Що стосується знань, то він переплюне багатьох докторів мистецтвознавства.

У Крехівському монастирі ченці продемонструють майстерний хоровий спів. У поєднанні з природою, стародавніми монастирськими стінами це буде вельми вражаюче видовище. Так своєю красою, духовністю і високою виконавською майстерністю Україна ще раз буде представлена Європі, причому представлена гідно.