З’їзд політсамодіяльності
Хоч як дивно, але на шістнадцятому році Незалежности інтеліґентне українське суспільство не має відповіді на питання: що таке Національна Спілка письменників України? Яке її місце і роль у громадянській структурі?
Одні затялися на тому, що це породження доби тоталітаризму треба розпустити: мовляв, творчість — річ суто індивідуальна, й об’єднати творців на якійся спільній платформі неможливо у принципі. Інші бачать НСПУ лише у вигляді корпоративної профспілки, що забезпечує членам медичні, санаторійні та пенсійні пільги. Треті — а це нинішнє керівництво Спілки — вважають її за одну з головних ланок «у системі націєзбереження та націєтворення» (з виступу голови Спілки Володимира Яворівського на V з’їзд НСПУ, що завершився позавчора).
Утім, з’їзд так і не дав відповіді на головне питання. Пан Яворівський відкрив його словами «починаймо черговий письменницький бій за Україну» і сформулював завдання всеукраїнського зібрання літератів так: «Проводимо, щоб позначити наше місце в сучасному українському суспільстві… в координатах існування української нації».
Тут прискіпатися нема до чого. Письменники — це громадяни з підвищеною чутливістю до соціально-політичної проблематики. Головний літературний інструмент — спостережливість — навіть індиферентного до політики письменника спонукає до мимовільних узагальнень, а отже, й до виразнішого, порівняно з пересічним громадянином, позиціонування. Навіть не будучи членом Спілки, письменник, зазвичай, веде свій власний «бій за Україну». Наприклад, як Ліна Костенко, яка свого часу вийшла з НСПУ, але попри те переймається чорнобильськими проблемами, як уся Спілка разом. Зрештою, Сталін створив Спілку саме через цей іманентний потяг літераторів до політики; створив за відомим анекдотичним принципом: якщо пиятику ніяк припинити, її треба очолити.
Відтак, виразний політичний ухил сучасної НСПУ не є чимось протиприродним. Аномалією є те, що побічний, аматорський, по суті, продукт письменницької діяльности проголошується пріоритетним. Й навіть історія літератури потрактовується в термінах дисципліни «держава і право»: «Шевченко — український політик найвищого ранґу», — проголосив В.Яворівський.
Таке самонавіювання межує з манією величі. Булькаючи у спілчанському казані, інґредієнти літпроцесу силуються довести вищість аматорства над фаховістю. Тобто й далі підживлюють радянську традицію: «Вся страна сплошные любители, вся страна сплошная самодеятельность. Откуда взяться профессионалам, если столько лет мы растили самодеятельность» , — зауважував Жванецький. Нині, на щастя, уже не все так однозначно, як увижається спілчанам: тепер екзистенційними українськими проблемами професійно опікуються філософи, культурологи, соціологи та й політики, хоч якими б вони були. І вивчають вони не лише повну електоральну базу суспільства, а й ті його частини, котрі ще не здобулися на право голосу. А який, сказати б, електорат у письменників?
Отут, саме отут головна проблема літераторів в усьому світі взагалі, і української Спілки зокрема. Скільки людей читають книжки? Кожний десятий? Кожний сотий? Тисячний? І що саме вони читають? Скільки українців прочитали ті півтори тисячі книжок (на 1800 членів НСПУ), виданих за останні півтора року (після IV надзвичайного з’їзду)? Як можна, не маючи ані статистики, ні соціології читання, визначити своє місце в «координатах існування нації»?
На з’їзді неоднораз чулися розпачливі зойки: читач зникає, його майже не лишилося! Новини тут немає: підвид Homo legens повільно, але неухильно зменшується в усьому світі. Аби загальмувати процес у дійсно найчитаючих країнах (Німеччина, Британія, Франція) існують програми підтримки читання, виведені на державні орбіти саме письменницькими об’єднаннями. Оце і є головна функція і мета будь- якої організації літераторів: бій за читача.
Проте, у бій без розвідки кинеться хіба аматор. Як оце наша НСПУ, котра, маючи бюджетне фінансування у 2 мільйони гривень, навіть не замислилася над потребою замовити повноформатне соціологічне дослідження українського читача книжок. Натомість, як і на всіх попередніх з’їздах, чути камлання про засилля низькопробного читва та про фантомних «графоманів», або, як назвав їх секретар Спілки В’ячеслав Медвідь, «жанрових пошукачів розваг» . Тут — тяглість ще однієї радянської традиції: вважати літературу підрозділом педагогіки.
Нині у світі не знайти відомого літературознавця, який би всерйоз розглядав виховні потенції літератури. «На Заході це істини абеткові, на Сході ми ще плентаємося в традиції Василя Великого, Григорія Богослова і Андрія Жданова, — писав ще п’ятнадцять років тому топ-критик Юрій Шерех: Якщо читачі — учні, а письменники — вчителі, ясна річ, треба берегти учнів від поганих учителів. Так літературу поділяють на справжню, високу, в протиставленні до комерційної, збутової, низької… Але не всіх ваблять літературні шедеври. Є люди зі смаком, що ми його характеризуємо як вульгарний. Чому не дати їм те, що їм до вподоби? Коли література не виховує, то нема чого боятися «низької» літератури. Даймо її аматорам те, чого вони хочуть. Їх є більше? Ну, і нехай, тиражі для них будуть більші. Від цього світ не западеться, література не сконає».
У тому, що наші літератори прагнуть влади над умами, нічого поганого немає. Кепсько те, що вони вважають за можливе досягнути цього по-дилетантському, не дослухаючися думки фахівців. Філософ Сергій Пролеєв пише: «Виявити сутність тієї чи тієї культури означає розкрити джерело влади в ній» . То розберіться спочатку, що таке сучасна поп- культура замість ганити колеґ-літераторів, що успішно працюють у масових жанрах. «Коли це переконливо, це дуже серйозно» , — застерігав від недооцінки творів популярної літератури Ю.Шерех. А оскільки наша Спілка налаштувалася на черговий бій, варто згадати й Чехова: «В литературе маленькие чины так же необходимы, как и в армии».
Зі з’їздівської трибуни періодично клялися у відданості традиціям класичної української літератури. Науковець перед тим би замислився: яким саме традиціям, чи вони ще живі, а якщо так — то як виглядають сьогодні? Саме так сформулювала собі завдання літературознавець Тамара Гундорова, беручися за написання книжки про сучасний літпроцес: «Ідеться про утримання національно-культурної традиції та доцільність і, головне, межі її трансформації». Письменникам на своєму з’їзді корисно було би почути ретельний аналіз того, що відбулося за п’ять міжз’їздівських років у вітчизняній літературі (у прозі, в поезії, драматургії, публіцистиці тощо). Таке дослідження не зробиш за тиждень, може, й місяця замало. Отже, треба було замовляти його критикам заздалегідь і передбачити на це фінансування із тих-таки бюджетних коштів. Організатори обрали найпримітивніший шлях: доручили підготувати тематичні співдоповіді секретарям Спілки. Вийшли однаковісінькі переліки імен і творів — навіть без декоративних аналітичних спроб. А чи могло бути інакше? Згадаймо «Папу Римського німецької літератури» критика Райх-Раніцького: «Большинство писателей понимают в литературе не больше, чем птицы в орнитологии…»
А може, причиною відсутности на з’їзді аналітики є звичайнісінький страх? Як там у Ґомбровича-критика: «Якби ми замість того, щоб аналізувати фарби, точніше дослідили реакцію глядача, то виявили б стільки фальші, що з грюкотом упали б усі Пантеони, а Сикстинська мадонна згоріла б від сорому» . А так — пороздавали німби усім, хто сидів у президії, «незлим тихим» згадали й чи не всіх, хто був у залі. І взагалі, книжки спілчан — це «голос державних мужів» (В.Яворівський). Причому тут критика?
Коли вважати найпершим завданням будь- якого об’єднання літераторів підтримку в суспільстві звички читати книжки, то другим є турбота про те, щоб ці книжки виходили. Співдоповіді на цю тему не було, видавців на з’їзд не запрошували. Хіба ностальґійно зітхали за плановими радянськими гонорарами. Ґомбрович був переконаний, що «минуле вартує менше, ніж майбутнє». Члени НСПУ, схоже, думають інакше.
Співавтори:
Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Мой портфель. — К.: Махаон-Украина, 2004.
Юрій ШЕРЕХ. Третя сторожа. — К.: Основи; Дніпро, 1993.
Є.К.БИСТРИЦЬКИЙ, С.В.ПРОЛЄЄВ, Р.В.КОБЕЦЬ, Р.В.ЗИМОВЕЦЬ. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003.
А.П.ЧЕХОВ. Собрание сочинений. Т.ХII. — Москва-Ленинград: Госиздат, 1929.
Тамара ГУНДОРОВА. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. — К.: Критика, 2005.
Марсель РАЙХ-РАНИЦКИЙ. Моя жизнь. — Москва: Новое литературное обозрение, 2002.
Вітольд ҐОМБРОВИЧ. Щоденник. У 3-х томах. — К.: Основи, 1999.
