Смілива мрія — як крок!

У вівторок завершився набір до ХІ Літньої школи журналістики газети «День». На пропозицію стажуватись у ній редакція отримала понад тридцять конкурсних есеїв та анкет. До речі, в останній день на редакційну пошту надійшло ще 11 заявок, остання о 23.59. Проте ми відібрали найкращих, уривки з есеїв яких публікуватимемо у наступних номерах газети. Зі списком учасників Школи можете ознайомитись уже сьогодні на офіційній інтернет-сторінці Літньої школи журналістики-2013.

Позаду тривалий конкурсний період, клопіткий мислиннєвий процес не лише для редакційної команди, яка прискіпливо добрала найкращих, а й для учасників, принаймні це дуже добре прочитується в їхніх текстах, де присутня виважена аргументація, цікаві посилання на авторів книжок «Бібліотеки «Дня», представлена власна громадянська позиція. Тому доводилося двічі-тричі перечитувати конкурсні роботи, щоб відібрати найталановитіших. Кожен із них презентує себе всесторонньо розвиненим інтелектуалом, проте у своїх анкетах конкурсанти постають людьми з відкритими серцями разом із власними очікуваннями, перспективами, юнацьким запалом. Цікаво, що серед тем, які ми запропонували для написання есеїв, найбільш популярна — «Що для вас українська мрія? Яким ви бачите ваш внесок у її здійснення?» на основі прочитання праць із серії «Бронебійна публіцистика». Тому такий вибір «школярів» не залишає місця для національного песимізму. До вашої уваги перша порція есеїв відчайдушних українських мрійників.

«МРІЯ ПРО СВОБОДУ»

Ярослав НАЗАР, Львівський національний університет ім. I.Франка

Мрія стає метою, вона є найпотужнішою мотивацією для людини. Відповідно, чим раніше мрію було сформульовано, тим більший поступ мав би бути здійснений на шляху до неї. Теоретично все так, але розглянувши проблему в фас, побачимо, час — дволикий. Так, він може бути в ролі писаря, котрий прискіпливо вишкрябує пером наш шлях до мрії чорнилами років. Та саме тут і виходить із сутінок його друга природа — замість писаря на сцені у світлі софітів може з’явитися ілюзіоніст, котрий вправно приховає у складках своєї мантії ту мрію, яку могли виношувати вже давно. Натомість (а він має таку владу), цей корифей оптичного обману може підкинути іншу «мрію» або ж взагалі залишити порожнечу в цій ніші. Отак і живемо без мрії або, як би сказали сучасники, фейково.

Розпочну з моменту, коли, як на мене, в українців вперше чітко окреслилася мрія про свободу. 1245 рік — князь Данило Галицький їде до Золотої Орди по «ярлик» на управління землями Галицько-Волинського князівства. Це був переломний момент для українців, бо означав, що відтепер монгольське ярмо щільно притерлося до наших ший. Ми стали залежні, й, відповідно, реакцією стала потреба у свободі. Українці поставили собі мрію — здобути незалежність від Орди. Князь Данило був втіленням цієї мрії, локомотивом, який тягнув усі вагони потягу «Україна» до її досягнення. У цьому разі час був писарем, він монотонно, але з напрочуд дивовижною впевненістю, не підіймаючи своїх очей, занотовував поступ українців до мрії. А тепер найголовніше — мрія свободи таки здійснилася. Коли? Січень 1648 року. Січ. Богдана Хмельницького обрано гетьманом Війська Запорозького. З цього моменту історії українці почали активними методами виборювати свою мрію, що і вдалося. Так, вдалося, ми стали вільними від шляхти і на повні груди вдихнули волю та й полетіли, бо, як писала Ліна Костенко, «Людина нібито не літає... а крила має. А крила має!» Ненадовго, лише не декілька років, але ми вдихнули аромати свободи на повні груди, ми здійснили мрію. Тоді вперше сформувалась українська нація, котра і добилася (в буквальному значенні) свободи для українства.

Іван Лисяк-Рудницький у своїй праці «Формування українського народу та нації» ствердив, що «Нація — феномен політичної сфери. Нація — колектив людей, що хочуть бути державою». В часи національно-визвольної боротьби такий колектив сформувався і створив вільну державу.

Психолог Віктор Франкл у своїй праці «Людина в пошуках сенсу» вдало демонструє, що відбувається з людиною, яка довго не мала свободи і несподівано її здобула. На прикладі колишніх в’язнів табору «Аушвіц» автор демонструє, як, вийшовши на волю, люди потрапляли в депресію. Колишні в’язні отримали свободу, але за стільки років життя без неї забули, як користуватися нею, вони просто розгубилися. З нашим народом сталося те саме. Отримавши свободу, ми не знали, що з нею роботи, тому і втратили її через свої ж помилки. Мрія не є явищем постійно повторюваним, вона є унікальною, єдиною в своєму роді. Тому, коли ми здобули її за часів національно-визвольної боротьби, вона себе вичерпала. Потрібно було визначити новий орієнтир. Цим орієнтиром стало збереження народу, його самобутності. Зокрема, Микола Хвильовий у праці «Україна чи Малоросія» чітко вказав, що Україну потрібно зберегти з усім її історичним та культурним спадком: «Іншими словами: ми мусимо негайно стати на боці активного молодого українського суспільства, що репрезентує не тільки селянина, а вже й робітника, і тим назавжди покінчити з думкою будувати на Україні російську культуру. Бо всі ці розмови про рівноправність мов є не що інше, як приховане бажання культивувати те, що вже не воскресне». Та ось ми зберегли себе, свій народ, і таки так, боротьба досі триває, але мрію досягнуто, бо здобути мрію і вміти розпоряджатися цим успіхом — різні речі.

«УКРАЇНСЬКА МРІЯ БЕЗ ЗАКОРДОННОГО ПАСПОРТА»

Марія ПРОКОПЕНКО, Донецький національний університет

Мрія є в кожного народу, і мене захоплює саме українська. Я з Донецька, сьогодні це новий «тренд» — на телебаченні, у суддівських кріслах, серед політиків багато моїх земляків. Василь Стус, також якоюсь мірою мій земляк, сказав понад 50 років тому: «Донбас — то не така вже й Україна, й Україна — то не така вже й Україна...». Ще 1980 року Стус у «Деколонізації СРСР...» промовляв: «... наш робітник дістає за свою працю злиденні копійки, маючи забезпечення в декілька разів гірше, ніж робітник США, ФРН, Канади й інших країн...». На Донбасі готують дивовижних спеціалістів сфери інформаційних технологій — їх залюбки беруть на роботу німецькі, американські, канадські корпорації. Мої земляки переїжджають за кордон, і справа тут не лише у грошах: там, за обрієм, науковців чекають цікаві проекти, вони можуть втілювати у життя свої найсміливіші ідеї. Здається, «українська» мрія — розчинитись у мріях інших країн десь «за горбом».

І моє завдання — змінити це. Для цього мушу багато писати та говорити, а перед тим ще більше слухати та читати. Ось, наприклад, «З таборового зошита» Василя Стуса, якому «за той кордон» не дуже й хотілося, бо: «... хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не вибирають». Я дуже хочу багато подорожувати, знайомитися з різними країнами та культурами, але домівка моя завжди буде в Україні.

У моїх силах пояснити людям, що і в нашому краю можна жити добре та солодко, і навіть не красти заради цього. Я розповідаю про чудові проекти, щоб їх організатори знаходили підтримку в суспільстві. А іноді пишу про соціальні негаразди окремих громадян. Так українці бачать, що їх проблеми важливі, не менш ніж особисте життя якоїсь співачки, а герої матеріалів отримують шанс на вирішення своїх питань. Я відчуваю себе потрібною суспільству, щасливою, коли копирсаюсь у словах та документах, «будую» тексти — це «криво» звучить, але як чудово переживається!

Василь Стус жадав, щоб Україна вийшла зі складу СРСР, «жандарма, який погрожує всій планеті війною та насильством». Сьогодні мрія поета здійснилася, та лише формально, бо свідомість багатьох українців відповідає радянському ГОСТу. «...маніпулювати громадською думкою — дуже легко. Особливо, коли громади — нема...» — виводив у «Таборовому зошиті» Стус. Як журналіст я можу гуртувати людей, щоб у них з’являлися власні оригінальні думки та власне українські мрії.

«Покращення вже сьогодні!» — гарантує мій видатний земляк. Намагаюся наслідувати його приклад, але іноді в моїй діяльності журналіста випадає «вихідний». Тоді я мию посуд: маю надію, моїй матусі буде трохи легше від цього, і в неї залишиться п’ять хвилин перед сном помріяти. По-українськи.

«МРІЯ ПРО ПОЦІНОВАНУ МОВУ»

Iванна КОСТЮК, Національний університет «Острозька академія»

Як довго триватимуть страждання України? Більше як 200 років нас мучили, цькували народ, забороняли мову, перекривали кисень до нормального життя. Зараз Україна незалежна — вільний народ, демократичне суспільство. Та чи так це насправді?

Псевдонезалежність України виявляється у майже непомітному, проте відчутному прогинанні під Росію. Яскравим прикладом цього є намагання зробити російську другою державною. Діє закон про введення регіональних мов — перший крок до здійснення цього задуму. Для того, щоб запровадити другу державну мову, насамперед треба вивчити першу — рідну. Як відомо, саме ті, хто бажає говорити російською на державному рівні, не володіють першою і ЄДИНОЮ державною мовою.

Усі ці мовні перипетії нагадують злощасний «Емський указ», який повністю забороняв українське слово. Про цей указ згадував у своїй доповіді поданій на Конгрес літературний у Парижі 1878р. Михайло Драгоманов. Він зазначав: незважаючи на те, що територія, населена українцями, більша за Францію та інші європейські держави, що 17,5 мільйона українців у Росії, Австро-Угорщині, Буковині розмовляють малоруською мовою, бажають читати, дивитися вистави та співати пісні тією ж рідною мовою, українська мова заборонялася. Та не тільки мова! Заборонялось усе українське — оригінальна українська література, переклади українською мовою, слова під нотами, сценічні вистави та навіть релігійна література. У той час, коли літературознавці та мовознавці з багатьох європейських країн визнають українську мову як самостійне явище та аж ніяк не «малороссийское наречие», називають її однією з наймилозвучніших та наймелодійніших, вважають, що українська література варта уваги. Держави, під владою яких тоді була Україна, нищать її, руйнують мову, літературу, ганьблять народ. А що народ без мови? Без мови немає нації, а народ стає частиною іншого чи інших народностей, зливається з їхньою культурою. Складається враження, ніби Україна вже звикла бути підкореною кимось. У праці «Пропащий час» Михайло Драгоманов писав: « А коли так, то що ж нам була за користь з того, що й ми перетерпіли жорстокість Петра І, остервенілість Меншикова і німців Біронів, дурості Павла І, солдатське звірство Аракчеєва, холодну самоволю Миколи І, про котрих українці не можуть навіть сказати, що це були «свої собаки, котрих ми ж самі вигодували», бо в нас позаду не було ніякого Івана ІV». Виходить, українці підкорялися чужим панам, які ніколи не вважали українців одними з них, проте завжди хотіли їх такими зробити. Та чи можна вважати себе одним із тих, хто знущається з тебе? Коли в Європі вже відмовлялися від рабства, українців закріпачили. Сьогодні ситуація в незалежній вже Україні здається кращою, проте не набагато. Коли чуєш по радіо чи телевізору, як політики говорять російською, як співають та знімають фільми не рідною мовою; коли їдеш в Крим, а там на парканах та будинках графіті з надписами «Крым Россия»; коли навіть у твоєму рідному місті в самому центрі Волині, де, по-суті, люблять Україну та її мову, чуєш російську, а коли запитуєш, чому, чуєш, що це модно, серце болить, душа пече, а сльози навертаються на очі...

То чим для мене є українська мрія? Свобода! Воля України або смерть. Часом так хочеться сказати: «Вставай, Україно!», і щоб усі піднялися, щоб нарешті прокинувся той дух, «що тіло рве до бою», щоб збудилася національна свідомість!.. І тоді бажання бути вільними переможе.

«УКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ ЯК КАТАЛІЗАТОР МРІЙ»

Соломія БУЙ, Львівський національний університет ім. I.Франка

Чи хочу я прокинутися завтра в Україні? У країні, яка загубила націю, продала культуру, знищила традицію, віддала історію, спаплюжила землю... Ми кричимо про патріотичну гідність, не маючи гідності особистої, говоримо про національну свідомість — хоч не є свідомими в дрібному, торуємо про історичну пам’ять, а родинного дерева не знаємо. Тотальне розчарування вже стало характерною рисою для сучасних українців — як внутрішня свобода та воля для наших предків із Запоріжжя.

Ми схильні довіритися «газовому» загарбнику, але не співвітчизнику. Я пам’ятаю єдиний випадок довіри своєму братові за часів незалежності — страх перед невідомим під час помаранчевої революції. Дивно, що лише це почуття змушує нас об’єднатися, як загнаних у клітку звірів. Тепер ми начебто стоїмо разом, але все ще проти Вітчизни. Словесно закликаємо до революцій, хоча боротися не готові.

Продавши мову, ми розпачливо кричимо на весь світ, прагнемо сказати своє слово. Але як? Якщо мова стала не фактором побудови суспільства, а його каталізатором. У давні часі єретикам відрізали язика. Так і український народ, що зрікся історичної слави, власної культури й довірився «старшій сестрі», — поривається віддати й мову. Україна — держава-інвалід, без’язикий оратор. Ось наша країна у справжніх кольорах. Але ж не такою я хочу бачити Україну! Не таку маю українську мрію! Чому ж ніхто не ладен зрозуміти одну просту річ: Україна — це самостійна повноцінна держава, котра здатна проіснувати без протекції «Русского мира». Зрештою, ще Микола Костомаров у фундаментальній праці «Дві руські народності» зазначав: «При такій близькості є безодня, що розділяє ці два народи [українців і росіян. — Авт.], і при тому, безодня, через яку побудувати міст немає можливості».

Національно свідомий, історично грамотний та незламно-стійкий журналіст — ось вагомий або й невід’ємний елемент у сучасному процесі повернення втраченої нації. Саме тому, зважаючи на інертність нашого суспільства, я вирішила реалізовувати свою мрію в журналістиці. Основою моєї української мрії є якісна система освіти молодої генерації українців. Адже недарма й вищезгаданий Микола Костомаров наголосив: «Народ освічений міцніше стоїть за своє минуле, наполегливіше зберігає свої звичаї і пам’ять предків».

Молодь — це проекція майбутнього будь-якої держави, адже саме їй доручено творити історію власної країни. Якою виховують молодь сьогодні — такою побачать державу завтра. Саме моєму поколінню українців випала нелегка, але надзвичайно важлива місія — будувати демократичну та суверенну Україну. Потрібно брати ініціативу у власні руки: налагоджувати співпрацю між студентськими клубами, організовувати зустрічі, займатися самоосвітою, вивчати й обговорювати гострі проблеми сьогодення, впроваджувати власні проекти. Таким інтелектуальним поступом займаються дискусійні клуби у Львові, Острозі та Харкові.

Яскравим свідченням того, що студентський рух здатний бодай щось змінити в Україні, для мене є намагання свідомої молоді зі сходу України вибороти перейменування Донецького національного університету на Донецький національний університет імені Василя Стуса. Незважаючи на тиск та погрози, активне студентство Донбасу не відмовилося від цієї ідеї.

Отож моя українська мрія — це справді єдина, суверенна УКРАЇНСЬКА держава з освіченим, внутрішньо вільним народом! Із людьми з високим порогом національної свідомості, активною громадянською позицією, котрі оберігатимуть історичну пам’ять нації, українську традицію, культуру та мову!

І перші кроки до здійснення цієї мрії вже робить небайдужа молодь!

«МРІЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ СТРИЖЕНЬ»

Олександра ЧЕРНОВА, Донецький національний університет

Що таке українська мрія? Одразу стільки варіантів спали на думку. Навіть неможливо зупинитися на одному. Тому я вирішила провести невеличке опитування. І ось що почула від рідних, друзів, знайомих та незнайомих людей: «це — шлях до самореалізації нації», «щоб нас нарешті поважали у світі», «стати європейською країною», «мати адекватну владу, що складалася б не з циркачів, а з інтелігенції, що сповнена сил та ідей», «перспективи, добра освіта, робота з високою заробітною платою», «використовувати свої інтелектуальні, природні та інші ресурси у розумних цілях, а не для «кишень» окремих особистостей», «справжня свобода слова, нештучна демократія». Активний учасник літературного процесу ХХ століття Микола Хвильовий висловив таку думку: «Досить «фільствовати» — «дайош» свій власний розум! Коли ми беремо курс на західноєвропейське письменство, то не з метою припрягати своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Європу ми поїдемо вчитись, але з затаєною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом». Тобто йдеться про мрію мати власний інтелект, широкий кругозір, приймати та вивчати не тільки українську літературу та культуру, розвиватися. Інша мрія пов’язана зі становленням нації, яка розуміє, пам’ятає, поважає свою історію та вчиться користуватися нею. Олег Ольжич (Олег Кандиба) у своїй праці «Українська історична свідомість» виказав таку позитивну думку: «Нація, що замикається у своїх межах, не тужить за експансією духу і за державною експансією, не знає іншої тенденції, — нація нежива. Так усвідомлює себе історично Українська Нація. Вкрита маєстатом суверенності на своїй укоханій батьківщині, відчуваючи свою нерозривну єдність, прагне вона сили духу і експансії...».

Звісно, на шляху формування нації як головної деталі механізму державотворення слід розуміти її відмінність від поняття «народу». Іван Лисяк-Рудницький у своїй праці «Формування українського народу та нації» зазначив: «Під «народом» слід розуміти одиницю етнічну, під «нацією» — одиницю політичну. Те, що творить народ, — це сукупність певних об’єктивних прикмет — таких, як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя цього колективу й надає йому одностайний (просторово й часово) «народний характер». Він також зазначає: «Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою». То ж знання цієї різниці необхідні для усвідомленого формування української мрії. Головне завдання публіцистики — окреслювати проблеми та давати поштовх до їхнього знищення. З цього робимо висновок, що вони або зовсім не вирішуються, або розглядаються дуже повільно. Україна ж вміє мріяти! Доказом є те, що вона незалежна, соборна.

Мета нашого покоління — докласти максимальних зусиль для розвитку української свідомості, донести людям усі прекрасні, сильні сторони буття народу та, хоч як би це звучало, зробити «Бронебійну публіцистику» неактуальною. Можливо, такий результат й став би найбільшою радістю для Миколи Хвильового, Василя Стуса, Олега Ольжича, Петра Григоренка та інших авторів. Нехай їхні тексти трансформуються в яскраві приклади плану розвитку народу та держави, які було перевиконано. Треба викоренити трагедію «непрочитаних книжок». Ось це моя власна мрія. Яку я відсилаю на небо для того, щоб її було здійснено.