Уроки для української політичної еліти

Продовження. Початок в №120 від 4 липня 2014 року

Для того, щоб показати, як реагує молодь із різних куточків України на події останнього часу, ми продовжуємо публікувати найцікавіші уривки з конкурсних есе учасників ЛШЖ-2014

«НАСТАВ ЧАС ПРОВОДИТИ ПОЛІТИКУ ЧИНУ — ЧАС ДІЙ»

Володимир НИЖНЯК, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Досі в системі політичних координат Україну безальтернативно орієнтували на Схід. Однак цю панівну тенденцію останніх років було блискавично знівельовано прагненням народу повернутися на шлях розвитку й відновити втрачену комунікацію з Європою.

Обурена нахабністю й зверхністю диктату, «незалежна» держава,  яку підступним політичним маневром намагалися підштовхнути до чергового возз’єднання, зуміла завдяки революційному здвигові заявити про себе настільки впевнено, що про жодні «гнилі» компроміси зі старою системою, не тільки політичною, а й суспільною, відтепер ітися не може.

Саме таким постає новітній етап боротьби за справді українську державність у ХХІ ст. І на плечах його сподвижників лежить нелегке завдання не лише зберегти здобутки революції, а й виплекати народжені нею ідеали в майбутньому суспільстві. Цитуючи Л. Костенко, «настав час повернути народові його історію, його культуру, його мову»...

У цей переломний післяреволюційний час потрібно пригасити запал емоцій всередині й оцінити ситуацію в країні об’єктивно. Встановити свою оптику, свою систему дзеркал, про яку говорить Л. Костенко. І з чистою свідомістю підійти до переосмислення  наявного стану речей. «Україна... стоїть на сій руїні тепер, новими очима розглядаючи сі згарища, і перед нею стають зовсім нові перспективи і види, не тільки тому, що змінились реальні умови життя, але й тому, що око бачить їх і мозок приймає їх інакше», — актуалізуються нині слова М. Грушевського. Настав час проводити політику чину — час дій. Для цього при владі повинні бути люди з практичним умінням і патріотичним почуттям...

Поряд з політикою в державі має гармонійно розвиватися культура. Це — суспільна ноша, яка визначає, за словами Л. Костенко, гуманітарну ауру нації. Фактично саме поняття нації неможливе без культури, без високорозвиненого духовного організму, налагоджених зв’язків у суспільстві.  Д. Донцов зазначав: «Ціла наша політика в сучасній добі повинна замикатися в праці і стремліннях культурних».  Натомість в Україні культура відходить на останні щаблі, бо в авангарді міцно тримається політика. Мало того, політика блокує культуру й іншим чином: бракує політичних авторитетів, і при цьому культурні діячі вимушено переймають роль маніфестантів. При цьому письменники, літератори, публіцисти та митці насамперед повинні бути моральними орієнтирами суспільства...

... Згубним для нас сьогодні є вплив антиукраїнської пропаганди. Держава повинна вміти протистояти в інформаційній війні. Але, як пише М. Грушевський, на нас діють зсередини. Мова, звісно, про Росію та її претензійні впливи на Україну. Із публіцистики В. Петрова робимо висновок, що основи такої інформаційної політики зароджувалися ще в катівнях Радянського Союзу. Абсурдність обвинувачень — вплив на інтелект — поряд з класичними геббельсівськими традиціями пропаганди в інформаційному суспільстві за домінування телебачення творять дива. Ми з вами мали нагоду пересвідчитися в цьому. Взагалі ера телебачення відзначається сумнівними авторитетами. Як пише Л. Костенко: «Безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів».

Наскільки ж могутньою є сила антиукраїнської пропаганди, коли людей переконують у відвертій брехні. Зрештою, коли безупинно повторюють одне й те саме, з часом воно таки стає схожим на правду...

У цей лукавий час підступів українцям не можна втрачати пильність, адже «скрізь зріються великі проблеми і сіються великі бурі».

«ПОСТУПИТИСЯ — НЕ ЗНАЧИТЬ ПРОГРАТИ»

Костянтин ЯНЧЕНКО, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— ...Такі категорії, як дух і ментальність, осягнути непросто. Підходи до проблем людської вдачі, гонору та характеру кожен із науковців мав свої. Наприклад, романтики-фольклористи бачили стежку до пізнання української людини в живому середовищі, зокрема Микола Костомаров не цурався ступити на поріг навіть найбруднішого шинку, бо й там, за його переконанням, могла критися часточка українського духу та мудрості, залита могоричем чи то з безмірної радості, чи то з горя. Мені також одразу спадає на думку такий собі «логічний підхід» письменника і творця станіславського феномена Юрка Іздрика, який, аналізуючи українську писемність, зауважував: «Українська література століттями прописувала в нас специфічний «плачучий» код. Що говорити, коли від Шевченка до Стуса українська література переважно жалілася. Певно, Андрухович став першим, хто вийшов на сцену й відкрито заявив: українець може все». Роздуми Олега Ольжича також перегукуються мені з психолінгвістичними постулатами журналіста й письменника Ігоря Померанцева, який переконаний, що історична свідомість деяких слов’янських народів, зокрема українців, несправедливо урізана: «Такий принципово важливий час, як Past Perfect (передминулий, минулий довершений), успадкували з латинської більшість повноцінних європейських мов, але, наприклад, українська існує без нього». На думку Померанцева, цей час впливає на ментальність, психіку та історичну свідомість народу, адже. коли людина мислить у вимірі Past Perfect, кавалки непотрібної минувшини відокремлюються від подій, актуальних сьогодні. Так, ми починаємо дихати вільніше, знімаємо з себе тягар попередніх помилок і не занадто вихваляємося вже відсвяткованими перемогами.

Усі ці «ключі» до розуміння духу та історичної свідомості/підсвідомості мають право на існування. Та Ольжич пропонує справді нетрадиційну альтернативу сприйняття: що, як уявити, що всі наші культурні та цивілізаційні архетипи — лише результат історичних тенденцій. Тобто дух Руїни не всередині кожного українця, радше — кожен українець постійно перебуває в атмосфері Руїни. Тобто в гру вступає одна з найпоширеніших для політики людських вад — суб’єктивність: якщо п’ять разів монетка падає решкою вниз, людина вважає, що на шостий раз обов’язково або принаймні ймовірніше випаде герб. Насправді ж, як і всі попередні п’ять разів, імовірність п’ятдесят на п’ятдесят. Кожен випадок — це окрема історія. На жаль, наші руки все-таки опускаються, й ми, породжуючи нову Руїну, продовжуємо стару: продукуємо нових брюховецьких, сірків, царьових і музичок... плюндруємо кров майбутніх поколінь збудниками громадянської війни.

Основний урок, який варто засвоїти українській політичній еліті з доробку Ольжича, — це те, що поступитися — не значить програти. Політичне змагання — вид протистояння, коли на вагах значно більше, ніж депутатський мандат. Здається, щось таки змінюється: Кличко відмовляється від президентських амбіцій на користь Порошенка (чи він просто розуміє, що не має шансів, і тому мусить всістися у кріслі мера Києва?); уперше президентські вибори проходять в один тур, тож люди згуртувалися (чи просто не хочуть війни й не готові «втратити» свій голос, віддавши його за кандидата, який має значно менше шансів на перемогу?)... У будь-якому разі, доки не буде солідарності між різними регіонами, доктринами, віруваннями, не буде щастя та спокою українському народові, каже Олег Ольжич. І має рацію.

«УРОК ПЕРШИЙ — ЕЛЕМЕНТАРНЕ ЗНАННЯ ІСТОРІЇ»

Тетяна СТОЛЯРОВА, Харківська державна академія культури:

— Україна хвора. Із самого народження її атакують різні віруси. Вилікуватися від них часом було легко, а іноді лікування тривало десятиліттями. Зазвичай Україна зазнавала тяжких втрат, однак загалом хворобу вдавалося здолати. Проте одну недугу український організм не може здолати й до сьогодні. Унікальність цієї хвороби полягає в тому, що вона не лише вбиває активні імунні клітини організму, а й вміло адаптує інші...

У руках політичної еліти сьогодні фактично доля України. За словами політиків, ситуація в країні ніби поліпшується, однак жертв стає дедалі більше. Причому — жертв з боку захисників держави. Зрозуміло, що очікувати й вимагати щось від влади, яка майже вчора стала керівником країни, неможливо й безглуздо. Українці обрали нового президента, покладаючи на нього великі надії. Даремно чи ні, говорити зарано. Проте з приходом новообраного Президента більшість політичної еліти залишається незмінною. Так звані учасники доленосного Майдану, прибічники і противники відзначилися  цього року по-своєму — хтось ганебно втік, хтось  залишився з мандатом, хтось дихає свободою, хтось вдихає її тепер крізь вузьке віконце з ґратами, а хтось більше не зробить жодного подиху. Історію України вже не здивуєш такими подіями та кількістю втрат. Гортаючи сторінки минулого нашої країни, розумієш, що проблеми сучасності перекликаються з минулим. Історики, письменники, діячі не говорять, а кричать про помилки їхнього покоління. Однак нащадки їх не чують. «Україна й український народ переживають хвилі, які випадають раз на всю історію, або й зовсім не випадають. Не тільки злетіли з них кайдани і з’явилась можливість відновити свою державну самостійність, але обставини дали змогу розгорнути також на всю ширину і соціальну програму, про котру мріяли цілими століттями українські трудові маси», — писав Михайло Грушевський у минулому столітті. Михайло Сергійович, який «прийшов до політики через історію», не зміг реалізувати своєї програми становлення держави через її фактичну відсутність і скрутність часів. Сьогодні ж політики мають державу, але не мають відповідної програми, щоб поставити країну на ноги. Отже, урок перший для політичної еліти полягає насамперед у елементарному знанні історії.

«А ся історична правда — якою була вона? Певно, не такою, як її намагаються змалювати російські, а слідом за ними, на жаль, і наші історіографи. Наша і — її взірець — російська історіографія робила все можливе, щоб витерти в пам’яті народній найсвітліші моменти його історії...» Таке зауваження зробив Дмитро Донцов ще  1913 року. Всі ми, незалежно від ідеологічних, історичних та політичних поглядів, знаємо, що майже протягом усього періоду становлення та існування Україна перебувала в тісних зв’язках із Росією , а згодом — і в її складі. Протягом останніх 23 років Україна де-юре звільнилася від залежності сусіда, а де-факто — ні. Так ще зовсім нещодавно Україна вкотре опинилася на політичному роздоріжжі. Ламати голову політичній еліті не довелося, якби вони засвоїли перший урок. Згадуваний вище Михайло Грушевський говорив, що «пережитим і віджитим... є наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць. І кінець кінцем... справді присвоєні собі значною частиною українського громадянства».  Історик наголошує на тому, що, позбувшись звичного і нав’язаного іншою державою політики, можна наново «відновити свої зв’язки» з Європою. При цьому автор говорить, що в жодному разі це не означає перехід від одного гніту до іншого. Україна має «випростуватися», щоб самостійно й незалежно приймати рішення, стати свідомою та сильною. Саме оточення Заходу допоможе їй навчитися цього. «Українці,  — пише  професор Здзєховський, — чують себе членами осібної нації лише як стрічаються з поляками. При зустрічі ж із росіянами в тій хвилині обертаюся на малоросів.»  Отже,  урок другий — навчитися аналізувати й  фільтрувати інформаційний спадок, що допоможе уникнути повторення помилок у майбутньому. Це дасть змогу зрозуміти, хто ми є...

«УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА ПРОГРАЄ ВТРЕТЄ»

Юлія БАЛКА, Донецький національний університет

Знову пішла Україна по колу.

Знову і знову, ще раз у ніколи?!

Л. Костенко

— Коли голова йде обертом від постійного оновлення «Твіттеру», який встиг стати твоїм особистим політичним новинарем, коли бойові дії у Слов’янську (де живуть твої друзі), Донецьку (де живеш ти сам) змушують замружитись і не відкривати очей, допоки не стане спокійно, стає зрозумілим, як то жити в умовах заблокованого особистого простору. Не маючи можливості вирішувати питання фізично, треба намагатися вирішити його хоча б на рівні духовному. Тому, пишучи це есе, розумію, що йому пристало бути потужним важелем у цій ситуації.

Розумова крига

До початку масових заворушень на Майдані про Україну писали, але мало. Кажучи відверто — зовсім про неї забули, а тут відразу на перших шпальтах усіх іноземних видань — TheWashingtonPost, DW, BBC, Euronews та інших. Майдан  був основною темою для розмов серед пересічних громадян за кордоном...

Політики радше думали про те, що неможливість висловлювати свою точку зору, зумовлена століттями нескінченного фізичного та морального рабства, завадить людям вийти й зрушити все з мертвої точки. Вони не ставилися до цього з пересторогою.

Звертаючись до історії та психології типового українця, він завжди був «полонений». Спочатку татаро-монголами, потім Литвою, Польщею та, насамкінець, Росією. Формувалися українці під тягарем строкатої міждержавності, повсякчас примноженої на формування рабської звички не жити, а радше існувати. «...В наших реаліях ще довгий час даватимуться взнаки інерції рабської психіки, котрі ще не раз демократію зведуть до плебейства, — то не виключено, що якщо природа надалі розщедриться на генія, то вже зараз назріває проблема». Ліна Василівна має рацію, хоча писала вона про генія як про людину художнього складу розуму, а не політичного. Чекати на провідну фігуру, яка зійде з неба, просвітлена та свята, марна справа. Тому політичну арену слід наповнити розумними політтехнологами та піарниками, якщо політичні «генії» не мають сил впоратися зі своїм прямим обов’язком, або їхня позиція «смачно» підкріплюється «дружніми» інвестиціями...

Новини нашого містечка

Подіям, які відбуваються останнім часом на теренах Донбасу, доки неможливо надати статусу ані «Продано», ані «Врятовано». «У психології відоме поняття — «звужений стан свідомості». Постійна зафіксованість на одних і тих самих темах, одноманітний тип пригніченості психіки створюють цей стан. Ослаблюють пошуковість розуму». Ліна Василівна казала ці слова в 1991-му, сьогодні — 2014-й. Майже за двадцять три роки нічого не змінилося. Сьогодні ідентичними методами розбавляють «сумне» життя донеччан. Ніби стискуючи скроні щипцями, широко відкриваючи очі приладами, як у книжці «Механічний апельсин» Берджесса. Новини, новини — вони усюди: в супермаркеті, на вокзалі, трамвайній зупинці. У наших головах. У народі це має назву «промивка мозку», наукові кола кажуть — «психополітика».

Українська політична еліта програє втретє. Тут уже варто засумніватися в тому, чи не грають вони ролі «слабких на голову», тому що історичне минуле волає у вуха, блимає в очі та смикає за рукав. «...Дуже тяжке прозріння, коли хочеш дороги, а бачиш прірву прямо перед собою, і навіть не знаєш, чи є у твого народу історичний шанс її перейти». Не хотілося б бути песимістом, але враження таке, що красний народ, потупцювавшись коло провалля, вирішив розвернутися на сто вісімдесят градусів і навпомацки йти назад, влучно нагинаючись від куль...