«Уроки русского» для українців

У розпал російсько-грузинської війни 2008 року подружжя петербурзьких журналістів Андрія Некрасова й Ольги Конської для правдивого висвітлення подій навмисно вирішують обрати різні сторони барикад: чоловік їде в Грузію, а жінка – до Південної Осетії. Вони не знімають репортажів для новинної пропаганди Кремля, натомість пропонуючи глядачам журналістське розслідування реального перебігу конфлікту. «Уроки русского» - фільм, який подає історію через людські трагедії. Тим, хто пережив тортури й втратив найближчих ставили прості питання: чи були внутрішні конфлікти у грузинів й осетинів, чи були обстріли грузинських сіл 8 серпня раптовими? Питань кілька, а відповідь одна – ні. Місцеві розповідали, що були попереджені заздалегідь, що ще раз підтверджує цинічність й награність привселюдного засудження «грузинського вторгнення в Південну Осетію» з боку Росії.

За версією, пропонованою В. Путіним і швидко підхопленою багатьма іноземними журналістами, введення військ відбулось для захисту мирного населення. Але, за різними підрахунками, ним же було й винищено більше двох тисяч мирних мешканців. За офіційним баченням Москви, російські військові не обстрілювали Цхінвалі, але насправді в той самий час бомбардували і грузинський порт Поті. Сюжети для центральних російських каналів, в яких розповідалось про максимально можливі уникнення жертв, супроводжували підробленими відеоматеріалами, а замість реальних кадрів кривавих людських втрат, транслювали концерт В. Гергієва на підтримку осетинського народу.

І все побачене викликає не нове відчуття страху, болю, відчаю. Про захист мирного населення, внутрішній конфлікт, «до якого не має стосунку Росія», відсутність зброї у військових, фейкові відео, концерти зірок в розпал воєнних дій – про все це ми вже чули, і це було не кіно, це насправді стосувалось нас. «Уроки русского» 2009 року розповіли українцям у 2014 про те, чого варта імперська забаганка сусіда.

Учасники літньої школи зробили для себе важливі висновки й з приводу того, якою має бути гідна робота журналіста в часи прихованої, але дійсної війни.

Юлія БАЛКА, Донецький національний університет:

-Враження від фільму можна описати в двох словах: зійти з глузду. Провести паралелі між тим, що відбувається зараз на Донбасі і тим, що відбувалось шість років тому в Осетії – не потребує великих зусиль. Відпрацьований сценарій, задіяний тоді, очевидно, знову дістали з полиці, аби ще раз «перечитати» та внести корективи. Режисер той самий, який знову ні в чому не зізнається і використовує ті самі джерела у проведенні інформаційної війни. Наприклад, Russia Today, яким подобається брехати і танцювати, здається, вже не під дудку, а контрабас російської правлячої еліти. Дуже боляче було спостерігати за зізнанням жінки про вбивства її сина, про полон молодої дівчини, яка не раз «зустрілася» із донськими козаками, бачити кадри, де людей, наче свиней, вантажать у машини без розбору. Звичайно, ці кадри не є для мене новими, але, по-справжньому, дивуюсь, не розуміючи, звідки стільки люті і агресії в породжувачах конфлікту?

Тетяна ДЯЧЕНКО, Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара:

- Уроки побудовані на страшній трагедії цілого етносу сьогодні, як виявилося, пройшли повз багатьох. Можна дивитися звичайні фільми й серіали про війну, а можна побачити зйомки з місця подій і справді вжахнутися. Найбільше вразила та частина фільму в якій показано заяву В. Путіна, про те що російські військові не мають жодного відношення до бомбардування житлових районів грузинських міст. В наступному кадрі – зруйновані будинки та тіла десятків загиблих. Це не актори, це люди, які ходили по землі, як і кожен з нас, а через цинічну жорстокість російського уряду все, що від них залишилося, – знівечені трупи. Важко повірити, що подібне могло трапитися, ще гірше – може повторися знов.

Вікторія ТКАЧЕНКО, Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара:

- Перегляд цього фільму у мене викликає справедливе почуття гніву до президента Росії і жалості до російського народу і всіх народів, які стали жертвами путінського імперіалізму. Чому через його замашки повинні страждати цілі народи, брат воювати з братом, чому зараз люди зовсім не розуміють, що це просто пропаганда путінського режиму? Чому, зараз, як тільки ми вирішили стати самостійною країною, бути незалежними, нам доводиться воювати між собою? Невже ми так нічого і не зможемо зробити і ця історія буде повторюватися знову і знову? Як протистояти тій пропаганді, яка ллється зараз з екранів телевізорів у східній частині України? Чому не робиться конкретних кроків у цьому напрямі? Переживаю те відчуття, коли знаєш всю ситуацію, знаєш причини цієї війни, але не можеш нічого глобального зробити. Перегляд фільму викликає багато різних емоцій. Дуже хочу, щоб це повторення грузинської, абхазької трагедії в нашій країні зупинилось вже зараз.

Марта Франчук, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

- “Добре, коли не на твоє місто впала бомба, добре, коли не твій союзник її скинув»…Чесно, мало слів залишається після такого фільму. Все те, що намагалася приховати Росія про конфлікт в Південній Осетії та Абхазії, все є в «Уроки Русского». Поламані людські долі, сотні тіл на вулицях, яких нема куди складати... Батьки прощаються назавжди з дітьми, щоб хоча б вони врятувалися, втекли на залізному «літаку щастя та віри». Але ж ні. Російський «цинізм небезпечніший будь-якої хвороби», - говориться в фільмі. Керуючись цим цинізмом російські війська збивали десятки літаків, вщент забитих жінками та дітьми, які просто намагалися врятуватися, втекти з рідної землі хоч кудись, аби жити.  Невже людські життя завжди будуть для Росії чимось другорядним порівняно із власною вигодою та бізнесом? Невже країни світу могли тоді закривати долонями обличчя, коли перед ними палають життя заради економічних і торгівельних зв’язків та віритимуть перекрученій інформації Російської влади? Мало слів, адже кадри з цього фільму дуже схожі на кадри із кривавого конфлікту на Сході України. І таких фільмів-десятки! Але ж хто про них знає зараз, коли вони заборонені в РФ? Шкода, що стільки справді безневинних душ заховано під пластом конфліктів в гарячих точках світу, дуже шкода..

Костянтин ЦЕНЦУРА, Запорізький національний університет:

- Після перегляду фільму «Уроки русского» особисто в мене виникли дуже суперечні та двозначні відчуття. З одного боку я розумів, що події, котрі зараз відбуваються на Сході є певним прототипом та уособлення конфлікту, про який йшлося у стрічці, і я лише зараз усвідомив до яких нищівних наслідків для українців може призвести ця «штучна» війна. Але з іншого боку, вийшовши на сонячну вулицю після такої негативної атмосфери, та побачивши, що світ, як і раніше, живе, кипить, кудись поспішає та змушує тебе жити та існувати разом із ним, я розумію, що треба забути про всі негаразди, та цінувати те, що маєш, бо ж за одну мить це все може бути зруйнованим вщент. Не дарма кажуть, що по-справжньому починаєш цінувати щось, тільки тоді, коли це втрачаєш...

Володимир НИЖНЯК, Львівський національний університет ім. І. Франка:

- В України теж незабаром з'явиться свій фільм про події на Донбасі, але я впевнений, що ми не побачимо в ньому чогось іншого, ніж сьогодні. Чому? Бо в російської агресії незмінне обличчя. На екрані ридатимуть знедолені матері, буде викрита російська медійна пропаганда, лунатимуть цинічні заяви Путіна. В глядачів виникатиме відчуття, що десь вони це вже бачили. Так, бачили. Це політика Росії впродовж останніх понад двох десятків років. Політика примітиву, яка використовує щоразу одні й ті ж методи. Чи здатні ми не піддатися цьому в майбутньому? Хай кожен дасть відповідь самому собі.

Христина ЛУШИНА, Львівський національний університет ім. І.Франка:

- Після перегляду фільму «Уроки русского» приходить усвідомлення того, наскільки сама назва є символічною і як цинічно відображає показане у стрічці.  Особисто я, напевне, ніколи не зрозумію, чому після трагедій такого масштабу жорстокості винуватці залишаються непокараними. Найгірше те, що люди поступово  звикають до чого завгодно і якщо несправедливість повторюється систематично, то суспільство сприймає це за належне… Тому наївно хочеться якогось вияву людськості і моральності збоку світових політичних організацій Але, виходить, якщо народ не стане зрілим, не допоможе собі сам і не навчиться опиратись тиску, то нічого чекати правосуддя збоку світової громадськості.

Леся СУХОМЛИН, Бердянський педагогічний університет:

- Завжди намагалася уникати трагічних фільмів: закривати очі на моторошні воєнні фото, викривальні документальні записи, затуляти вуха, коли чула постріли й останні зойки, які часто демонструють у кіно на ТБ… Але закриваючись від інформації, ховаючись від страшних картин я приховую від себе правду, яку повинен знати і бачити кожен. Сьогодні, коли ми з літньошколярами переглянули фільм про війну між Грузією та Південною Осетією, Абхазією, у яку втрутилась Росія. Уламки будинків, закривавлені стіни, трупи, крики, постріли, танки, страшні розповіді очевидців – кадри не для слабкодухих. Після розповіді вчительки про те, як ґвалтували підлітків, літніх жінок я взагалі не могла прийти до тями. Коли жінка розповіла як у неї на очах застрелили її сина я не витримала й розплакалась… Хочеться всіх командирів, політиків, які давали команду стріляти, замкнути в одному приміщенні й показувати відверті воєнні кадри доки вони не з’їдуть з глузду.

Наталія ВУЙТІК, Літня школа журналістики “Дня”