«2014-й — рік історичного прозріння»

Остап ДРОЗДОВ, ведучий телеканалу ZIK:

1. 2014 рік — наскрізь історичний. Він умістив у себе всю лінійну діаграму української державотворчості. Новітня Україна починається якраз із 2014 року. Усі 23 роки, які були до того, — це був саботаж, імітація, симуляція державотворення. І було б дуже добре, якби цих років узагалі не було. Насправді маємо біду — адже за рахунок індиферентного суспільства в ці 23 роки зцементувалася така система, яку неможливо демонтувати в принципі. 2014 рік показав саме це. Хоч скільки б людей загинуло, скільки літрів крові пролилося би, скільки молодих людей було скалічено — систему зруйнувати неможливо. Вона самовідтворюється, а потім фонить на кожного, хто до неї торкається. Тому я розцінюю 2014 рік як рік історичного прозріння: Україна приречена на вічний конфлікт форми й змісту. У нас неминуче прогрес множиться на регрес, руху перед множиться на рух назад, європейські устремління множаться на дрімучий совок і так далі. Тому, починаючи з 2014 року, кожен наш прорив освячуватиметься важкою ціною. Ми занадто пізно включилися в державотворення — і тепер маємо величезну кількість гриж, яких треба болісно позбуватися. Прірва між політикумом і суспільством ще більше поглибилася. Цей рік показав, що безвладдя — це найкращий і найбажаніший стан для українства. Відсутність влади як такої призводить до розквіту всіх громадських починань та самоорганізації. У генотипі українця закладена хромосома відвертої зневаги й  непокори перед будь-якою владою. 2014 рік показав нашу нездатність будувати інституції. Ми навчилися ламати верхні крона антигуманної системи — але ми ще не вміємо копнути глибше й зазіхнути на коріння. І тому 2014 рік увійде в національну історію як стартовий рік ентропії, розсіювання державності. З кожним роком ми її губитимемо ще більше, позаяк не маємо рецептів співіснування з тими викликами, які руйнуть нас із середини. Надто багато часу згаяно, надто багато процесів стали хронічно хворими, надто  багато абсурдів стали нормою життя. Наш єдиний шанс — у прозрінні, у відмові будувати києвоцентричну країну, у готовності звільнятися від непродуктивних територій. 2014 рік поставив питання руба: ми повинні перезаснувати з чистого листа свою державність. Інакше — все це було марно.

2. «День» продовжує свою місію — спонукати до переосмислення себе і своєї країни. Результат таких намагань неможливо оцінити чимось конкретним. Це радше процес заради процесу. Мені це дуже близьке, бо рефлексування не передбачає кінцевої станції. Тут важливий стан. «День» постійно працює саме на цей стан — стан самоаналізу, відкриття своїх резервів, надолуження згаяного. Це взагалі не має ціни.

3. 2014 рік для мене був роком багатьох усвідомлень. Основне з них звучить так: українці — марнотратні. Не можна так легко втрачати шанси. Нам заважає патріотичний пієтет. Солдат-доброволець, який за свій кошт купляє собі амуніцію, а потім ще й мусить судитися з державою за якусь-там довідку, насправді робить злочин — бо ще більше розбещує й без того зажирілу державу. У нас відсутнє прагматичне зерно у стосунках із державою. Пенсіонери, студенти чи малозабезпечені люди не повинні здавати 100 грн на армію. Це нонсенс, аномалія. Битий небиту везе. Ми підсіли на голку бездумного героїзму. Нема сенсу віддавати своє життя чи здоров’я заради системи, яка не міняється і яка заточена на збагачення привілейованої касти.