Аморфність одних як ідеальне тло для блюзнірства інших

Сергій Доренко за найвищим пілотажем обставив свою тимчасову відсутність у ефірі разом із суботнім аналітичним «Часом» (ГРТ, «Інтер»). Як звичайно, вражаюче сплівши у виразний клубок розповідь про чергові біди чергових представників простого російського люду з інформацією про суботній пікнік членів російського уряду, «на якому, очевидно, вони ці проблеми й обговорять» (цитата), пан Доренко підвів до фінального сюжету програми. У підмосковному Одинцово будують нову резиденцію для Кабміну. Православний храм, зведений тут іще до революції, відійшов до території, що стала нині «урядовою». Зрозуміло, прихожан із навколишніх сіл до церкви вже не пускають. Кореспондент «Часу» розмовляє з церковнослужителями та старенькими, які кажуть, що поблизу немає навіть клубу, що храм — це єдина віддушина для них, на відміну від зайшлих і багатих, у яких немало всього... Дощовики та гумові боти парафіянок, котрі дістаються до церкви обхідними шляхами, болотами та калюжами, візуально доповнюють непривабливу картину. А сама тема Храму та підступів сатрапів, що зарвалися та зажерлися, відповідним чином — і ефектно — підносить імідж суворого й неусміхненого викривача Доренка якраз настільки, аби глядач, пройнявшись в енний раз, із томливим нетерпінням чекав повернення в ефір свого улюбленця, якого попросили до першого снігу покерувати процесом реформування інформаційного мовлення ГРТ.

Дивне почуття охоплює, коли дивишся не просто професійні, а приголомшуючі своїм етичним звучанням сюжети в програмах, із самого початку неправедних через свою не просто суперзаангажованість, а й нерозбірливість у зв’язках за частої зміни партнерів (заступників). Не можна позбутися гидотного відчуття відвертого використання конкретних людей із їхніми конкретними проблемами. І, мабуть, це саме те, що якнайкраще відповідає визначенню «блюзнірство».

Для вітчизняного ефіру ця проблема стала актуальною в міру професійного мужніння «7 днів» (УТ-1). На жаль, треба визнати, що за гамбурзьким рахунком нині конкурентами в нашому інформаційно-політичному блоці можна вважати лише «Вікна-тижневик» (СТБ) і «7 днів», при непорівнюваності охоплюваної ними аудиторії. «Вісті тижня» (ICTV) і «Подробиці» («Інтер») із кожним виходом дедалі крутіше програють їм в аналітичності та наданні контексту (і підтексту!) подій, які відбуваються в країні. А отже, саме Вадим Долганов, який демонструє одіозну «позиційність» щодо влади, між тим, стає дедалі переконливішим для вельми чисельної публіки. Якість завжди вражає. Так само, як і зі знаком «—» вражає досвід Миколи Канішевського — кращого журналіста-97 — який  дедалі частіше підміняє аналіз простим підсумовуванням інформації за тиждень (як, наприклад, в останній передачі у сюжетах про парламентські перипетії навколо крісла спікера, про вибори глави кримської ВР), різноманітність експертних оцінок — матеріалами, чия замовлюваність дуже вже відверто кидається у вічі (розповідь про успіхи харківського відділення UMC), змістовність прогнозів — загальними фразами. На жаль, здається, ті, хто був радий (скажімо так) тому, що Олександр Ткаченко пішов із «гарячого» політичного ефіру, можуть бути задоволені: у певному сенсі альтернативою йому таки став Вадим Долганов.

Аморфність і пливучість наших інформаційних телетижневиків пригнічує ще більше після ковтка — нехай інколи єдиного — але все-таки свіжого повітря в інших жанрах. Уже давно дивлюся — разом із шестирічною донькою — «Острів невезіння» (ТЕТ). І нехай Віктор Цекало — це трішечки Валдіс Пельш, а деякі нововведення «під хроніку» дещо віддають «Фруттісом» від московських братів-Пілотів. Зате оптимізм і ентузіазм ведучого не нав’язливий і не вульгарний, в очах учасників гри не палає вогонь користолюбства, а самі вони інколи навіть зворушливо кокетливі й простодушні. Глядачі в студії зі здоровим апетитом поглинають соки «Дар» і танцюють у своє задоволення. Усі ж разом — творці «Острова», учасники та глядачі — облагороджують побут вітчизняного телеглядача веселою та невибагливою забавою — не претендуючи ні на що, слава Богу, більше.

Приблизно у тому ж дусі була витримана й прем’єрна гра «1+1» — «Як стати зіркою». Замість мужності оголосити себе невдахою тут від учасників зажадали мужності стати «суперником» поп-зірки на її ж полі — тобто виконанні пісні з її ж репертуару під її ж чуйним керівництвом. Гість студії EL-Кравчук був милим, інтелігентним і щиро переживав за своїх «конкурентів». Дійство виглядало незапрограмованим (великий «+») і в міру безпосереднім. Панові Сивосі, звісно ж, треба попрацювати над різноманітністю своєї лексики, а сценаристам вигадати для нього з десяток підводок для всіх можливих поворотів гри, аби не доводилося ведучому зациклюватися на фразах на зразок: «Ну, кому ще не слабо?», «Мужики — виявіть характер» тощо. Можна було, звичайно, і з меншим пафосом обставляти фінальне спільне відвідання ресторану поп-зіркою та переможницею гри. Ну а, загалом, для першого разу — зовсім непогано. Гра явно піде і знайде свого вдячного глядача.

Гадаю, багато хто чекав у середу на В’ячеслава Піховшека у «СВ-шоу» Вєрки Сердючки. А шоу, на жаль, не вийшло. Хоча з точки зору телекритика і цей глядацький досвід був цікавий. Виявилося, що подібна програма може відбутися і тоді, коли Пасажир розумно, розкуто, талановито підіграє «народній» Провідниці. І тоді, коли в Пасажира розуму, розкутості й таланту «маловато будет», і Вєрка, немов зриваючи з візаві всі фігові листочки поп-слави, оголює його справжню суть на очах у всієї чесної публіки. А от коли гість (у цьому випадку — Піховшек) не погоджується Вєрці підігравати, але йому нічого не варто — і він це робить, на це йде! — її переграти (причому не завжди за правилами!) — стає нудно. І глядачам, і самій Вєрці, і гостеві. Мабуть, уперше ми побачили нашу улюбленицю розгубленою. Цього разу «роздягли» саме її. І нехай це зробив не хто-небудь, а сильний, нахабний, самограючий Піховшек. Проте, мені здалося, що саме ця передача може стати тією точкою, з якої «спальний вагончик» безповоротно покотиться вниз. Принаймні вже настав той момент, коли Андрієві Данилку явно треба щось у проекті (або проект) міняти. Вдавати, що все, як і раніше, сонячно і вдало — уже не можна.