Анатолій БОРСЮК: «Немає нічого цікавішого за «розмовляючі голови»

Анатолій Борсюк зі своєю програмою «Монологи» займає в телепросторі «1+1» особливе місце. Саме в «Монологах» найбільш чітко, можливо, видно установку всього каналу на діалог, на співбесіду як із глядачем, так і з гостем ефіру. Залишаючись весь час за кадром, Борсюк уміє надати бесіді того довірчого, практично інтимного тону, коли голос одного стає нібито голосами багатьох: кожен із глядачів може за бажання знайти в цьому якісь особисто свої, особливі інтонації та послання. Ми попросили Анатолія сказати декілька слів про теперішнє і майбутнє його програми.

— Почну із простого запитання: що таке «Монологи»?

— Концепція була закладена в самій назві програми: дати можливість розумній, освіченій людині розповісти про свої погляди на різні сторони життя. Моє завдання — не нав'язувати свою точку зору, а максимально точно передати те, що говорить гість програми. Мені здавалося, що за нашого страхітливого небажання зайняти свою голову чим-небудь серйозним такі люди на ТБ повинні заповнити нішу в нашій, так би мовити, культурі. Інша річ, наскільки це може бути затребуване. Крім того, «Монологи» добре відповідають філософії «1+1», оскільки працюють на тому фланзі, який не є дуже глядацьким, але створює каналові «незагальний вираз обличчя».

— Кому адресуються «Монологи»?

— Це та форма, яка мені найбільш зручна, те коло людей, з яким мені найбільше цікаво працювати, теми, цікаві мені. Я розумію, що в мене дуже велика і різноманітна за рівнем підготовки аудиторія. Може, в «Монологах» і немає чого дивитися тим, хто звик бачити тільки яскраві кліпи. Однак якщо читаєш гарні книжки, то абсолютно необов'язково, щоб у них були картинки. Ось на таку аудиторію програма і була розрахована. Деяка спрощеність може комусь і не сподобатися, але я маю розраховувати на тих, хто хоче прилучитися до кола інтелектуалів, що беруть участь у «Монологах».

— А ваш особистий імпульс у цьому був?

— Я люблю брати інтерв'ю і отримую задоволення від цієї роботи. Мені страшенно не вистачає по телевізору розумних «розмовляючих голів». У нас скрізь — розмовляючі обличчя. З «розмовляючими головами» у нас як було погано на ТБ, так і залишилося. А я знімаю «розмовляючі голови», я вважаю, що немає нічого цікавішого. Адже справжню «голову» треба не тільки чути, але й бачити її жести, міміку, те, як вона робить паузи, як розмовляє, сидить, реагує, що в героя передачі за спиною, як він тримає руки, який на ньому одяг. Це цікаво людині, яка вміє бачити.

— За яким принципом ви обираєте гостей передачі?

— Я вибираю, мабуть, тих, із ким мені хотілось би поговорити. Мені цікаво із цією людиною, в мене мають бути до неї запитання. Багато є чудових людей, до яких у мене запитань не було, і в передачі вони не з'явилися.

— Які зустрічі найбільше запам'ятались?

— Якщо починати ще з «Кіноностальгії», де я робив інтерв'ю з відомими кіноакторами — було кілька надзвичайно цікавих людей, яких я перетягнув або хотів би перетягнути в «Монологи». Дуже цікавою особистістю виявився Євген Матвеєв, хотів би бачити в себе ще раз Олега Єфремова. Неординарними і людьми, і артистами показали себе Табаков, Юрський, Янковський. Буває й вражаюча несподіванка від невідповідності очікуваного побаченому. Так було з колишнім членом політбюро Олександром Яковлевим. Адже партієць у моєму уявленні асоціювався з бляклою особистістю на кшталт Суслова. А тут виявився живою, висококультурною людиною... Був час, коли не лише моїм улюбленим гостем, а й кумиром був Володимир Познер — за його неперевершене вміння піднести себе, вибудувати діалог зі співрозмовником. Зараз же для мене людина №1 — Анатолій Приставкін. Я читав його твори. Але на записі програми я був приголомшений тим, що й як він розповідав про свою роботу в комісії з помилувань при президентові Росії. В Довлатова було таке висловлювання, яке я, каюся, вважав красивою грою слів — «милосердие превыше справедливости». І ось завдяки саме Приставкіну я пересвідчився, що це так і є. Він розповідав наймоторошніші історії, але в нього завжди був у цьому другий план, і було ясно, що темний бік людини перемагається не жорстокістю, силою або примусом, а саме милосердям. Коли Приставкін розповідав про це, я розплакався прямо під час запису інтерв'ю, й уся група хлюпала носами.

— Які зміни у вас намічаються?

— Загалом ніяких кардинальних. Я, по-перше, людина в цьому сенсі досить лінива, по- друге, «Монологи» мають досить просту форму, й її можна міняти тільки в бік ускладнення, а я, повторюся, хотів зробити саме просту програму. Я хотів привчити глядачів отримувати задоволення від слухання розумної людини. Більше нічого. Зараз же всі стараються загорнути будь-яку інформацію в якомога строкатішу упаковку. Звісно, немає нічого постійного, вічного. Міняти можна поступово, в якомусь нюансі. Простота в «Монологах» дуже складно дається. Немає нічого блискучого, за що можна сховатися — значить, усе має бути вивірене до дрібниць. Ось у цих дрібницях, звісно, зміни будуть. А в найближчих випусках у мене будуть Олег Басілашвілі, Анатолій Приставкін, драматург Михайло Шатров — усі вельми цікаві особистості.

— Ви як людина, яка часто відвідує Москву для запису «Монологів», можете прогнозувати — чи обжене колись українське авторське телебачення за популярністю й якістю російське?

— В корені невірна постановка питання. Доти, доки ми будемо постійно рівнятися на Росію, нічого в нас не буде. Тут проблема, швидше, в ментальності. Я це помічаю по тому, наскільки скуті, затиснуті українські гості «Монологів» і наскільки легкі в спілкуванні росіяни. Адже нас усіх дуже довгі роки рівняли під одну гребінку — однакова зарплата, однаково поганий одяг, одна програма «Час» на всіх каналах. В Україні плоди цього вирівнювання відчуваються досі.

— А чи не виникає у вас спокуса продовжити свою роботу в якійсь іншій країні?

— Звісно, я нормальна людина, й такі думки бувають. Як же їм не бути, якщо я свою дитину боюся вечорами відпускати на вулицю? Але таке вже моє ремесло — застосування йому я бачу тільки тут. Хоч істинним патріотом можна бути лише будучи при цьому космополитом, людиною широкого погляду на світ. Якщо не зараз, то при наступному поколінні, Україна все- таки по-справжньому повернеться обличчям до Європи, стане дійсно сильною, процвітаючою державою. З цим і пов'язана моя надія.