«Ані миру, ані війни»

Останнім часом в українській журналістиці остаточно оприявнили себе дві крайні позиції. Перша: що журналістам слід користуватися лише офіційною інформацією, не виносити в Інтернет-простір та на шпальти газет добуті ними особисто дані, тим більше, робити на їхній основі якісь узагальнюючі висновки. Бо ж, мовляв, під час бойових дій зібрати альтернативну до офіційної інформацію взагалі неможливо, а свідчення очевидців не є об’єктивними. Відтак будь-які закиди на адресу командування АТО та, тим більше, державного керівництва є деморалізацією тилу й роботою на ворога. І навіть якщо командування АТО чинить якісь незрозумілі речі, то вони в жодному разі не підлягають публічному розгляду. Деякі речники такої точки зору дійшли вже до того, що пропонують СБУ розпочати кримінальні справи проти тих видань, які публікують критично-аналітичні тексти стосовно незугарного керівництва бойовими діями, і йдеться зовсім не про добре відомі читачам «Дня» газети, в тому числі й безплатні, які ведуть відверту пропутінську або капітулянтську (що майже те саме) пропаганду.

•  Суть протилежної позиції в тому, що свобода слова є найвищою цінністю, завойованою українцями, а тому її навіть під час бойових дій не можна обмежувати, бо мас-медіа мусять контролювати владу. Найбільшу ж небезпеку для свободи слова становило би запровадження в Україні воєнного стану замість АТО на сході, бо це тягнутиме за собою суттєве обмеження, а то й анулювання громадянських прав та свобод, зокрема, й свободи слова. У разі його запровадження, мовляв, газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр», державний канал телебачення, державний канал радіо, сайти Президента, Кабміну, Верховної Ради, міністерств та державних відомств — оце й будуть усі засоби масової суспільно-політичної інформації. Відтак не тільки вся суспільно-політична інформація, а й її тлумачення та коментування виходитимуть лише з офіційних джерел, а для журналістів залишаться спорт, світське життя та інші нейтральні теми. Речники такої точки зору натякають, що прихильники запровадження «драконівських заходів» є або агентами Кремля, або прихильниками військової диктатури, і додають, що обидві відповіді, втім, не виключають одна одної й можуть виявитися двома боками одного й того самого процесу.

•  Як видається, ці дві полярні точки зору мають дещо спільне. А саме — небажання дивитися правді у вічі. Бо ж, як казав ще Гегель, «річ має відповідати своєму поняттю», а французькі екзистенціалісти якраз у часи Другої світової війни, коли всі вони пішли до Руху Опору, закликали «називати речі своїми іменами». Тільки в такому разі можна розібратися, хто є хто і що є що, бо в іншому разі процес мислення заміщається комбінаціями «словесних шлакоблоків» (М. Мамардашвілі), які роблять світ навколо зручним і звичним, але заважають у ньому орієнтуватися.

ВІЙНА, А НЕ «АТО»

Отож: на сході України йде війна. Ніяка не «АТО». І війна не «внутрішня» і не «громадянська», як про це кажуть деякі журналісти, що впритул не помічають ані російських вояків (включно з генералами) на українській території, ані численної бойової техніки новітніх зразків, яка наразі ніде, крім російського війська, на озброєнні не стоїть, ані численних повідомлень про «двохсоті вантажі», які прибувають до Росії. Ба більше: ці журналісти ігнорують той незаперечний факт, що громадянська війна — це війна між двома політичними таборами в одній державі, кожен із яких вважає свій, і тільки свій шлях розвитку цієї держави правильним. А російські пахолки на сході не вважають себе громадянами України, вони ставлять на меті хто розчленування, а хто і знищення Української держави, тому ця війна апріорі не може бути названа громадянською. Одне слово, війна «гібридна». Термін багатозначний, але він цілком прийнятний як робочий — адже сам позначений ним об’єкт теж багатовимірний і, сказати б, химерний.

•  А на війні за будь-яких обставин без журналістики не обійтись. Ясна річ, що ця журналістика є дуже різною, коли йдеться про тоталітарні та про демократичні режими. Але все одно — навіть у тоталітарній державі вся журналістика не може бути тільки державно-офіційною. Навіть у нацистів, де сфера мас-медіа була «уніфікована», існували приватні видання і допускався (навіть санкціонувався особисто Геббельсом) певний діапазон поглядів — аж до замаху на Гітлера 20 липня 1944 року. Навіть у сталінському СРСР у пресі та на радіо існувало щось живе, незаяложене ідеологією, — від віршованої публіцистики Анни Ахматової й Костянтина Симонова до нарисів численних фронтових кореспондентів, які ґрунтувалися не на офіційній інформації, а на побаченому і пережитому самими авторами. Ну, а що стосується західних демократичних держав, то досить згадати «справу Паттона», коли один із найкращих американських генералів у 1943 році був відкликаний з фронту після того, як дав ляпас у шпиталі солдатові, якого він звинуватив у боягузтві й дезертирстві, тоді як ішлося про тяжке нервове захворювання, спричинене контузією. Присутні при цьому журналісти спільно вирішили не публікувати інформацію про це у мас-медіа до завершення офіційного розслідування (хоча і могли це зробити), але вони і редактори їхніх газет звернулися до командування силами союзників з вимогою відсторонити Паттона від командних обов’язків і вибачитися перед ображеним солдатом, що і було зроблено. 10 місяців один з найкращих американських генералів перебував у тилу, але моральний стан війська виграв — верховне командування союзників поставило крапку на рукоприкладстві надто гарячих командирів. Що ж стосується публічної критики дій влади, то її у мас-медіа союзників вистачало, особливо в період президентських виборів у США в 1944 році. Інша річ, що ця критика здебільшого була відповідальною, а не демагогічною — хоча траплялася й остання, плюс пропаганда пацифізму (у тих же США)...

•  Іншими словами, вимога запровадження воєнного стану (не на всій території країни, а хоча б на сході) і визнання реального стану справ — це те, чого категорично не хочуть прихильники обох окреслених вище начебто полярних точок зору. І радикальні воєнно-політичні заходи не заперечують вільної журналістики як такої, просто вимагають її значно більшої відповідальності, а водночас передбачають обмеження та репресії (не треба боятися цього слова) проти тих, хто справді займається прокремлівською пропагандою. Тим більше, що війна ця «гібридна» і включає в себе як надзвичайно важливий чинник пропаганду, інформацію та дезінформацію за допомогою мас-медіа всіх ґатунків і соціальних мереж. Останнє принципово відрізняє нинішню «гібридну» війну від її найпершої попередниці у 1917—1918 роках, коли російські більшовики у боротьбі проти УНР задіяли майже все, що їхні спадкоємці використовують сьогодні, аж до масових безплатних газет і проголошення маріонеткової «Донецько-Криворізької республіки», от тільки Інтернету у них в розпорядженні не було, але були контрольовані згідно з воістину геніальним ленінським наказом «пошта, телеграф, телефон».

СТАВКИ СЬОГОДНІ НАДТО ВИСОКІ

Загалом ставки сьогодні так само високі, як і в ті роки, і не в останню чергу — для журналістики, яка прагне бути вільною. Чи треба спеціально пояснювати, що на контрольованих «кремлівськими чекістами» та їхніми маріонетками територіях — від Москви до самих до околиць — більш-менш вільна журналістика допущена тільки на кількох сайтах, заблокованих у самій Росії? Все ж інше — тільки її фантом, включно з нинішніми «Дождем» і «Новой газетой». Відтак для того, щоб вижити як суспільно значущий феномен, українська вільна журналістика має свідомо стати воюючою, фронтовою, не втрачаючи при цьому своєї об’єктивності. Це надскладне завдання, скажімо, у 1939—1945 роках розв’язала журналістика Великої Британії, включно з таким її флагманом світової ваги, як корпорацією ВВС. Остання у своїх класичних зразках воєнного часу, — це точність і виваженість формулювань і термінів, що надавало можливість інформувати практично всю Європу (хоч офіційно за слухання британського радіо нацисти карали на смерть, та навіть Геббельс постійно звертався до нього), — але інформувати, не виказуючи військові таємниці. Зауважу, що тут головним чинником була не цензура (хоча вона — обов’язкова супутниця воєнного часу, тож не треба ремствувати щодо її існування), а власна відповідальність і професійність журналістів.

•  Отож надто ревні журналісти-патріоти, які вимагають користуватися лише офіційними джерелами і не поширювати неприємні для влади і генералітету повідомлення, де-факто орієнтуються на те, щоб Україна перетворилася на подобу «путінського рейху», тільки з іншими прапором, мовою й назвою. А прихильники безмежної свободи слова де-факто хочуть перетворення нашої держави на друге видання недієздатної УНР часів 1917—1918 років, пошматованої більшовиками зсередини. Тим часом проблеми війни — це занадто серйозні речі, щоб довірити їх виключно політикам і військовикам.