«Багато факультетів журналістики готують сьогодні молодих старих журналістів»

Останнім часом багато сказано та написано про нові, «постреволюційні» критерії роботи для мас-медіа. Причому «одномоментний» — у результаті суспільних трансформацій — перехід ЗМІ в іншу систему цінностей сприймається як щось остаточне та безповоротне. Проте наскільки самі журналісти ментально готові назавжди змінити стилістику роботи чи йдеться лише про рух за течією? Наскільки відповідає новим запитам суспільства система журналістської освіти? Нові стандарти для неї на прикладі одного окремо взятого навчального закладу — це й стало головною темою розмови з директором Коледжу преси та ТБ (Миколаїв) Глібом Головченком, який під час свого нещодавнього візиту до Києва побував у гостях у головного редактора «Дня».

— Ваш навчальний заклад було створено у 1993 році. Що все-таки було поштовхом до створення коледжу та з якими труднощами ви зустрічалися, коли ставили його «на ноги»?

— Почалося все з того, що в 1992 році ми (я і мій рідний брат) створили Агентство корисної інформації «Тетра» і незабаром зіткнулися з проблемою кадрів. Їх просто не було. На той момент на півдні України склалася ситуація, коли до нас перестали приїжджати випускники Київського та Львівського університетів (а інших в Україні тоді ще не було), москвичі — через зрозумілі причини — перестали приїжджати ще раніше. І ми замислилися над тим, що з цієї ситуації треба шукати вихід, бо через певний проміжок часу на місце старих журналістів нікому буде прийти. Я, до речі, свого часу був наймолодшим журналістом миколаївської преси (перша моя публікація вийшла в газеті «Зірка» й практично одночасно в місцевій «Південній правді», коли мені було шість років, а на професійній основі я прийшов працювати в газету одразу після школи, яку закінчив у 16), але за моїми плечами нікого вже не було. Крім того, я бачив, що найактивніша частина журналістів, які свого часу були залучені до перебудови, захоплювалися демократичними перетвореннями, залишають цю професію — хто зайнявся бізнесом, хто змінив місце проживання, і в українській, особливо в регіональній пресі, залишилися ті люди, які взагалі не поділяли демократичних цінностей як таких. І в цьому ми також вбачали своє завдання — в тому, щоб з'явилася група людей, які могли б усвідомлено відстоювати демократичні цінності.

Що доводилося долати при становленні коледжу? Крім традиційного опору державної машини, ще й таке собі неприйняття з боку колег, які просто ставили запитання: чому ці молоді; хіба в нас не було досвідченіших, хто міг би цим зайнятися; чому таким чином, а не інакше? Проте ми протягом усіх цих 11 років робили свою справу. До речі, варто зазначити, що наш коледж і ліцензований, і акредитований, на відміну від тренінгових програм, які то з'являлися, то зникали. Ми раді, що на певному етапі нас підтримала низка регіональних видань, які розуміли, що з кадровою проблемою ми стикатимемося знову і знову.

Тепер ми переходимо до чергового етапу нашого розвитку. Як показує практика, сьогодні недостатньо лише підготувати якісних репортерів, що ми навчилися робити. Але наш підготовлений за новими стандартами репортер нерідко приходить на роботу до редактора або видавця, які за новими стандартами працювати не готові. Й тоді виникає проблема конфлікту якості. Тому сьогодні ми вбачаємо наше завдання у формуванні трійки «репортер — маркетолог — менеджер». Тільки за умови формування цієї зв'язки можна говорити про справді незалежні ЗМІ, готові працювати в умовах ринку.

Протягом тривалого часу, а точніше з 1998 року (я став директором коледжу в 1997 році), ми співпрацювали з американськими й європейськими університетами, створивши на базі їхніх методик свої, нові. В основу лягло розуміння того, що підготовка професіоналів має спиратися здебільшого не на особистість викладача, а на технологію. І тому наш професорсько-викладацький склад — це насамперед тренери, які допомагають вчитися, але в жодному разі не повинні вчити. І сьогодні вже американці зацікавилися нашим досвідом. Наприклад, мене запросили в березні прочитати курс лекцій у рамках однієї з програм Джорджтаунського університету, бо їм цікава й наша модель.

— Це дуже важливо — творче переробляти ті методи та принципи, якими колись керувалися, формуючи систему мас-медіа в тій самій Америці чи Європі. Не можна сліпо копіювати, бо, як мене одного разу фактично змусили сказати, перш ніж створити Бі-Бі-Сі, треба створити Британію. До речі, а хто у вас читає курси та як здійснюється підготовка тих, хто вчить?

— Оскільки, коли ми створювали коледж, державна система освіти була в досить поганому стані, спочатку ми відбирали кращих викладачів із миколаївських вищих навчальних закладів. Причому один із визначальних принципів полягав у тому, що ці люди мали бути самодостатніми, оскільки була велика кількість професорів, викладачів, які зі сльозами на очах невпинно жалілися на долю. А сьогодні, як мені здається, ми вже підготували цілу команду в майбутньому блискучих тренерів із тих, хто свого часу пройшов коледж, потім здобув магістерську освіту, отримав досвід роботи в українських медіа, і сьогодні підходить до того, що він може передавати певні знання в рамках виразного технологічного процесу.

Недавно я звернувся до Президента з відкритим листом (зараз, щоправда, вже «парад» відкритих листів), у якому зазначив, що європейській країні потрібна насамперед європейська освіта. На жаль, сьогодні ми не можемо говорити про «європейськість» нашої освіти за жодним із параметрів. Я завжди наводжу такий приклад. Наших університетів немає в жодному світовому рейтингу університетів. Чому? Є один простий параметр — кількість нобелівських лауреатів серед випускників. Якщо Віктор Андрійович Ющенко справді отримає Нобелівську премію миру, тоді ми зможемо номінувати в світовому рейтингу Тернопільську академію народного господарства... Це, з одного боку, начебто й жарт, а з іншого — відображення реально наявної проблеми.

Дуже багато університетів в Україні, як і раніше, не вчать думати. У нас у цьому розумінні є цікава технологія «круглих столів», які ми ввели в процес навчання: починаючи від предметних «круглих столів», пов'язаних із їхньою навчальною діяльністю, і закінчуючи «круглими столами» на одну з соціально значущих тем. Я також пишаюся тим, що в нашій програмі підготовки є такий цікавий курс, як «теми для новин», якого немає в жодному українському університеті. Це при тому, що небагато журналістів сьогодні усвідомлено займаються тематичним плануванням. Найчастіше не журналісти шукають новину, а новини їх знаходять. А ми намагаємось наших студентів орієнтувати на випередження. А для цього треба аналізувати, чи не так? І тут з'являється ще одна найсерйозніша проблема, що сьогодні існує, — у нас дуже мало людей, які пройшли середню школу та готові до аналітичної діяльності як такої.

А в регіональній пресі аналітичної журналістики фактично немає. Зокрема й тому, що дуже часто редактори не хочуть зростання для своїх репортерів. Я неодноразово спостерігав це, оскільки ми намагаємось постійно тримати зв'язок із редакціями. У тому числі й для того, щоб знати, що, можливо, не влаштовує в підготовці наших фахівців. До речі, ми на кожен держіспит запрошуємо експертну комісію з представників миколаївських та національних ЗМІ. Тут, щоправда, іноді є подвійна вигода. З одного боку, оцінка якості підготовки, з іншого — можливе працевлаштування (якщо студенти на момент випуску ще не працевлаштовані).

До речі, ми дуже чітко відстежуємо такий показник (знову ж — американського походження), як реальне працевлаштування в перші три місяці після випуску. І впродовж останніх років цей показник не опускається в нас нижче 95%. У багатьох державних вищих навчальних закладах для звітності досить принести довідку в університет, хоча цього фахівця ніхто ніколи працюючим на підприємстві, з якого він приніс довідку, не побачить. Тому я думаю, що в основі підготовки фахівців у ХХI столітті має бути не тільки особистісний, а й технологічний процес.

Якщо говорити про це застосовно до викладачів, то залежно від технології, яка необхідна, підбирається та людина, яка оптимальна на цьому етапі. У нас, наприклад, студенти мають можливість вибирати курси, і щойно професор починає втрачати якусь кількість студентів на своєму курсі — це вже показник того, що він стає нецікавим. І тому кожного нашого викладача ми налаштовуємо на те, що він повинен боротися за інтерес свого студента, оскільки якщо він стає нецікавим студенту, ми, на жаль, не продовжуємо з ним контракту. Ще один мінус традиційної пострадянської системи підготовки журналістів полягає в тому, що багато педагогів сьогодні, на жаль, — адміністратори, вони професійні викладачі, але дуже часто не можуть зробити ні радіопрограму, ні телепередачу, ні газету. І тому в нас заохочується участь викладачів спеціальних дисциплін у журналістських проектах. Я й сам намагаюсь робити якісь журналістські, творчі проекти. Недавно, наприклад, ми закінчили фільм про вибори президента США — «Молодь обирає демократію».

— А чи робитимете фільм про те, як відбувалися вибори в Україні?

— У нас буде інший проект, що матиме назву «Розкажи Півдню про революцію» та «Розкажи Сходу про революцію». Існує велика кількість міфів, а ЗМІ свого просвітницького завдання в цьому випадку так і не виконали, і дуже багато людей сьогодні і на Сході, і на Півдні України так і не знають, що ж сталося…

— До речі, оскільки ЗМІ свого завдання не виконали, то який ваш погляд на проблему «уроки президентських виборів для ЗМІ та журналістів»?

— Досить багато було сказано про моральні принципи. Але інший аспект цієї проблеми — це відсутність професійної галузі як такої, хоча в нас є ЗМІ. Якось одного разу я розговорився з простим таксистом. І він, дізнавшись, яку галузь я представляю, сказав: «о, то у вас одна з найсамодостатніших галузей, ви самі для себе пишете, самі для себе знімаєте та самі для себе робите радіопрограми, але явно це все робите не для нас. І справді, таке враження, що певна частина наших колег робить це все для себе, а не для читача, глядача, слухача. Тобто ЗМІ не виступають виразниками їхніх інтересів. Я вважаю, що попереднє покоління редакторів і журналістів себе багато в чому дискредитувало і повинне посунутися, поступившись клаптиком місця новому поколінню. Проблема в тому, що певна частина цих людей для себе так і не відповіла на запитання: а чи є вони прихильниками України? Тут я писав би через кому — Україна, демократія. А ці люди не поділяють ні ідеї державності, ні ідеї демократичного громадянського суспільства. Кажучи про старе та нове покоління журналістів, я проводжу розділення не за віком, а насамперед за сприйняттям. Так, формально може статися, що й молодих за віком у цій галузі виявиться більше. Але водночас, знаючи реальну ситуацію, можу сказати, що багато факультетів журналістики готують сьогодні молодих старих журналістів…

— Оскільки ваш коледж існує вже досить давно, з 1993 року, то хотілося б дізнатись, де зараз можна побачити ваших випускників?

— Якщо говорити про національні телеканали, то на каналі СТБ, наприклад, працює Наталія Гаврилова, на «5 каналі» — Анжеліка Руденко, відома також із попередніх проектів «Громадського радіо» (з перших випускників). Якщо говорити про регіональні ЗМІ, то список буде дуже довгим. Адже, в принципі, ми з самого початку не претендували на те, щоб навіть коли- небудь наш коледж став університетом. Ми говорили про те, що формуватимемо класичний коледж — для того, щоб підіймати рівень регіональної преси. Ті кращі, які побажають та матимуть хист викладати або займатися надалі наукою, — отакі люди, на наш погляд, і повинні йти в університет. А якщо ти просто працюватимеш у районній газеті, тобі вистачить кваліфікації бакалавра. Але в будь-якому разі сьогоднішні розмови про нові стандарти в журналістиці не дозволять обійти й дискусію про нові стандарти в журналістській освіті…