Борис РАЙТШУСТЕР: «Злив» не може називатися журналiстикою»
За словами керівника Московського бюро відомого німецького громадсько-політичного тижневика «Focus» Бориса Райтшустера, його, як і інших західних журналістів, які працюють у Росії, часто підозрюють у шпигунстві — особливо представники влади. Що, втім, не дивно. Він, наприклад, був спостерігачем на виборах у Чечні, під час помаранчевої революції в Україні «брав участь» у демонстраціях «синьо-білих», стояв у натовпі учасників мітингу проти засудженого Михаїла Ходорковського тощо. Борис вважає, що, перебуваючи в натовпі, можна набратися таких сюжетів і життєвого матеріалу, яких не отримаєш в жодного високопосадовця. Головне — вміти спостерігати. Своєю майстерністю спостереження він поділився й з українськими журналістами пiд час семінару «Хороша викривальна журналістика — що це таке?», що пройшов у понеділок у Посольстві ФРН. Після скандальних публікацій про старшого сина Президента України цей жанр, напевно, стане в нас ще популярнішим. А Борис Райтшустер розповів «Дню» про специфіку застосування жанру в Росії та про свій особистий досвід на цьому терені.
— Самі журналісти, швидше за все, відчувають межу між викривальною журналістикою та «зливною». А що робити читачам?
— Між цими двома поняттями — велика різниця. Викривальна журналістика має на увазі проведення чесних журналістських розслідувань із метою добитися правди. А «зливну» я навіть журналістикою не називав би. Читачу, на жаль, досить важко відрізнити «злив» від критики. Думаю, для простого читача найяскравішою відмінною рисою між цими двома поняттями може бути наявність або відсутність у критичному матеріалі коментаря тієї людини, яку критикують. Тобто необхідно надати можливість висловитися протилежній стороні. Але все залежить від журналістської етики. Шкода, звісно, що досі багато журналістів «віддаються» і таким чином дискредитують професію. У нас на Заході поняття «зливної» інформації не існує. Є, звичайно, спроби якихось людей передати в пресу той чи інший критичний матеріал про конкурентів, але оскільки все ретельно перевіряється, я не пригадую жодного випадку «зливної» інформації. А те, що на пострадянському просторі все ще намагаються практикувати «зливи» — це, я думаю, спадщина радянської системи, коли журналістів використовували як засіб у політичній боротьбі. Дуже сподіваюся, що ці прояви незабаром вiдiйдуть у минуле.
— В ідеалі об’єктом критики для викривальної журналістики повинні бути публічні люди, насамперед політики. Але іноді складається враження, що викривальну журналістику використовують, наприклад, для того, щоб «мочити» опозицію. Як тут знайти баланс?
— Балансувати, думаю, важко. Журналіст, який себе поважає, який гідний того, щоб називатися журналістом, не займатиметься подібними справами. А «брудні» люди є в будь-якій сфері діяльності — в бізнесі, політиці, медицині і, відповідно, в журналістиці.
— Що треба для того, щоб бути сьогодні в Росії журналістом-«викривачем» «зарубіжного походження»?
— Питання в тому, що викривати. Деякі речі роблять настільки незграбно, що їх дуже легко виводити на чисту воду. Я, наприклад, сам став свідком того, як фальсифікували минулі вибори в Чечні. Коли ми приїхали на одну з виборчих дільниць, нам передали одні дані про відвідуваність виборців. А я, ставлячи численні запитання, з’ясував, скільки їх усе- таки було насправді. Набагато важче викривати великі угоди в бізнесі, бо «грошове» суспільство в Росії особливою гласністю не вирізняється. І джерела є досить закритими. Тому, я думаю, що в Німеччині, та й у всьому західному суспільстві набагато привабливіші умови для роботи. Я, звісно, не кажу, що ці умови ідеальні. Але в Росії, через цілковиту закритість суспільства, існує досить великий ризик стати жертвою дезінформації, яку досить складно перевірити.
— А наскільки взагалі ефективна, на ваш погляд, викривальна журналістика в нинішніх умовах — у Росії, Україні, Європі?
— У Росії — абсолютно неефективна, внаслідок того, що журналістика може бути корисною лише тоді, коли влада в цьому зацікавлена. А зараз у Росії радше все відбувається навпаки. Я неодноразово стикався з тим, що, роблячи запит, наприклад, у місцеву прокуратуру, жодної відповіді не отримував. Мене дуже лякають такі явища. Це небезпечно. У Європі ж викривальна журналістика дуже ефективна. Якщо виникають якісь підозри щодо якоїсь справи, наприклад, у німецькій пресі, тамтешня прокуратура обов’язково проводитиме розслідування. І в результаті — винуватця покарають. А в Україні, судячи з інформації, яку я маю у своєму розпорядженні, після революції ті явища, що нагадують про колишню систему, почали відкрито обговорювати. Є дискусія в суспільстві. І це обнадіює. Таким чином, преса обмежує та тримає в певних рамках прояви радянського чиновництва, свавілля та корупції. Тут для України журналістика відіграє мало не вирішальну роль.
— Деякі ваші погляди на ситуацію з мас-медіа в Україні здаються трохи ідеалістичними... А чи почало після помаранчевої революції в Україні викликати опір у російському суспільстві обмеження свободи преси?
— Відносно слабко, на жаль. У Росії діє державна пропаганда, яка переконує, що в Україні все куплене. Але, мушу зазначити, що в російському суспільстві після української революції було посіяне насіння певного сумніву — люди замислилися. Тому є надія, що їхній сумнів колись принесе свої плоди.
— Ви сказали, що в Росії викривальна журналістика неефективна. То чи варто займатися неефективною роботою?
— Викривальна журналістика неефективна для Росії. Але вона дуже ефективна для Заходу, який формує свою думку про Росію. На Заході останнім часом дуже змінилася думка про російський уряд. Я гадаю, що багато в чому тут зіграли свою роль саме іноземні журналісти, які працюють у Росії. Їхня діяльність не минає безслідно, адже вони формують думку Заходу.
— А чи бували у вашій практиці випадки, коли краще було б не ставити «незручних» запитань?
— У нас у Німеччині часто кажуть, що не буває безглуздих запитань, а бувають лише безглузді відповіді. І я так вважаю. Якщо мені, наприклад, кажуть, що це «священна корова», про це запитувати не можна, я навпаки поставлю те чи інше «незручне запитання». Не треба боятися табу. Було кілька випадків з відомими політиками і навіть із президентом РФ, коли вони досить грубо відповідали на «незручні» запитання журналістів. Я думаю, це є лише «знаком якості» журналістів, які ставлять такі запитання.
— В одній із ваших статей «Тут витає страх», ви писали про те, що після вбивства журналіста Пола Хлєбнiкова всі іноземні кореспонденти почали боятися. І ви самі неодноразово, як відомо, отримували погрози на свою адресу. Чи були у вас думки виїхати з Росії?
— Звичайно. Але поки що ці погрози мають порівняно стриманий характер. Серйозних погроз, які варто було б брати близько до серця, на щастя, не було. Утім, погрози на мою адресу впливали на мене психологічно. Я тепер кілька разів подумаю, перш нiж тим, як щось написати. Але мої колеги, які ризикували набагато більшим, ніж я, однаково залишилися щирими та продовжують говорити те, що думають. І мені було б соромно, якби я перестав писати про те, що бачу. Мені довелося б змінити професію...
— Чи здалася б вам цікавою в нинішніх умовах можливість працювати в Україні?
— Так, але, на жаль, пропозицій не надходило. Мені зараз дуже подобається тутешня атмосфера. Відчувається, що люди менш скутi в політичному сенсі. Усе обговорюють. В Україні існує політичне життя, якого так бракує зараз у Росії, де замість нього створюється імітація. Тому Росія потребує ще пильнішої уваги світової спільноти, ніж Україна. І насамкінець хотів би відзначити, що, на мій погляд, Росії зараз потрібні незалежні джерела інформації більше, ніж Україні, де вже помітний певний прогрес.
