Буда-online

На хуторі Буда, біля тисячастолітнього Дубу Максима Залізняка, що пам’ятає часи Ярослава Мудрого, та холодноярського пралісу, де зустрічаються рослини дольодовикового періоду, народжується нове прогресивне українське мислення. Тут повертаються до втрачених цінностей, нормальних людських відносин, поваги до землі та всього живого. Можливо, той «новий вогонь із Холодного Яру», про який писав класик, — це вогонь не боротьби, а очищення? Про потребу захистити Холодний Яр, про віднайдені цінності, а також про те, що може «оживити» село, «День» спілкувався з Нонною ДМИТРИЧЕНКО, екскурсоводом Національного історико-культурного заповідника «Холодний Яр», а за сумісництвом депутатом місцевої сільради.

— Туристичний потік до Холодного Яру постійно збільшується. Приміром, якщо позаминулого року заповідник відвідали близько 20-ти тисяч осіб, то 2010-го ця цифра зросла до 50-ти тисяч, — розповідає екскурсовод Національного історико-культурного заповідника «Холодний Яр» Нонна ДМИТРИЧЕНКО. — Тут, у нетрях холодноярських лісів, заховано чимало сюжетів української історії. Ці місця стали свідками подій козаччини, Коліївщини, Другої світової війни. Історики доводять, що тут діяли зокрема й загони УПА.

— Історія Холодного Яру — дуже актуальна тема з огляду на ситуацію довкола роману Василя Шкляра «Чорний ворон». У книзі описано, зокрема, як «лісовики» переховувалися від «червінців», а ті боялися навіть зайти до лісу. Таке враження, що для повстанців тутешній ліс був храмом, де вони отримували захист від «нечисті». Цю атмосферу Холодний Яр зберігає досі...

— Так. Якби ще не вирубки... За останні сто років площа лісу значно скоротилася. Загалом протягом минулого століття було винищено більше дерев, ніж за всі попередні. Якщо ви порівняєте мапу Холодного Яру, приміром, ХІХ століття із сучасною, то вжахнетеся. Ви можете переконатися у масштабах вирубки, якщо глянете на «залисини» Холодного Яру через систему Google Earth. У відомій книзі «Холодний Яр» Юрій Горліс-Горський оповідає, як повстанці йшли лісовою стежкою до Мотронинського монастиря та заблукали, не знайшовши дороги серед густих заростей. Зараз ви вже не загубитеся. На початку ХХ століття тут було близько тисячі джерел, тепер залишилося не більше як двадцять. Чому? Бо розорюються поля, землю нещадно труять хімікатами. Невтішна ситуація і з фауною. Найстарші жителі хутора Буда розповідають, як колись до них на городи вчащали ведмеді, вовки та кабани. Нині жодного ведмедя чи вовка немає. А в січні цього року застрелили останніх лосів, при тому, що одна з тварин от-от мала стати мамою. Цих браконьєрів затримали, але хіба воно зарадить тому, що лосів у лісі більше немає?

Кілька років тому біля, без перебільшення, знакового та символічного 1100-річного дубу Максима Залізняка виріс маленький дубочок — його прапраправнук. Це була радість неймовірна. Але невдовзі ми знайшли його вирваним із землі. Судячи з усього, постаралися нетверезі відвідувачі корчми, що в кількох десятках метрів від дубу, по суті, незаконно збудована на заповідній території, до того ж неподалік від братської могили розстріляних під час Другої світової війни жителів села.

Вирубка здійснюється Кам’янським лісгоспом на замовлення Держлісгоспу. Хоч як це парадоксально звучить, але найбільший ворог наших лісів — це Держлісгосп. Звісно, вони виступають проти створення Національного парку, пояснюючи це тим, що начебто ліс буде захаращеним. Але це лукавство. Щоправда, Держлісгосп займається і насадженням дерев, але ж, аби виростити дуб, потрібні десятки а то й сотні років.

— Саме тому ви ініціюєте створення національного парку...

— Так, саме тому. Але ця процедура не така проста. Потрібен не лише пакет документів та чималі кошти. Передусім мусять відбутися зрушення в свідомості людей. На жаль, село Мельники, на відміну від хутора Буда, виступає проти створення національного парку. Люди кажуть: «А що, ми вже не зможемо безперешкодно рубати дерева?!». Це звичайна споживацька психологія: після мене — хай хоч потоп. Ніхто не хоче замислюватися над тим, що, рубаючи кількасотрічні дуби, ми беремо в борг у власних онуків. І йдеться не лише про дерева, а й про чисте повітря, про воду.

А дрова... Цю проблема можна вирішити доволі просто. У лісі багато сухостою. Якщо забезпечувати ним населення, то вистачить усім. До того ж, існують альтернативні способи опалення житла. Одна з молодих родин, що нині мешкає в Мельниках (до речі, вони — колишні кияни), спершу встановила сонячну батарею, а потім — так звану піч Кузнєцова. Вона сконструйована таким чином, що одного оберемку дровець достатньо, аби добре натопити в хаті.

— Наскільки мені відомо, спроби створити національний парк уже були...

— Були. Але жодна з них не виявилася вдалою. Минулого року одна з громадських організацій Черкас розробила план розвитку села Мельники. У плані було передбачено зокрема розвиток зеленого туризму, створення національного парку. Але на загальних сільських зборах цей план відхилили. Таке відчуття, що деякі люди в щілиночку життя бачать... Треба змінювати пріоритети та суспільні цінності. Тільки тоді змінюватиметься все довкола. Візьмімо, до прикладу, висаджування дерев. Мало хто замислюється, що таким чином ви виявляєте свою причетність до великого природного процесу, до вічної програми життя.

— Більш як чотири роки минуло відтоді, як ви з родиною, залишивши Нікополь, перебралися на хутір Буда. Що стало поштовхом для такого крутого повороту?

— Я родом із Чигиринського району. Так сталося, що свого часу довелося переїхати до Нікополя, де прожила 17 років. 2007 року ми приїхали погостювати в Мельники. Потрапивши на хутір Буда, познайомилися з молодими родинами, які на той час вже жили тут, і зрозуміли, що виховати здорових дітей в Нікополі ми не зможемо. Незабаром вже перевозили речі на хутір... Коли я звільнялася з роботи, вже колишні колеги іронічно закидали мені, мовляв, що, їдеш у глушину коровам хвости крутити? Але коли зараз, проживши на хуторі п’ять років, ми час від часу приїздимо до Черкас, то дедалі більше переконуємося в тому, що зробили правильний вибір. Бо власний клаптик землі — це не просто можливість прогодувати себе. Земля додає сил та усвідомлення того, що в тебе є майбутнє. Не політики дають впевненість у майбутньому, а земля!

Відверто кажучи, бажання повернутися до землі у мене особисто виникло ще в кінці 1990-х, коли я прочитала про ідею родових помість у книгах Володимира Мегре «Звенящие кедры России». Ця ідея, по суті, передбачає життя людини в гармонії із навколишнім світом. Родові помістя вже є у Канаді, США, Німеччині, Польщі, Росії, Молдові, Білорусі. На хуторі Буда, до прикладу, зараз живе 11 молодих родин, які переїхали сюди з Нікополя, Києва, Черкас, Одеси. До речі, з родовими помістями інших українських регіонів (а вони є в усіх областях) ми підтримуємо зв’язок передусім завдяки соціальним інтернет-мережам. Хутір Буда вже інтернетизований!

— Нонно, на останніх місцевих виборах вас обрали депутатом сільради. У програмі, з якою ви йшли на вибори, є такий цікавий пункт: «сприяти створенню на базі хутора Буда екопоселення родових помість, метою яких є поліпшення навколишнього середовища, народження здорових дітей, повернення простих людських цінностей — свіжого повітря, чистої питної води, здорової натуральної їжі, стосунки довіри та любові в родині та впевненість у завтрашньому дні»... Як це має реалізуватися?

— Головне для села, як на мене, — це розвиток зеленого туризму, насаджування дерев та залучення до землі молоді. В Україні є безліч покинутих сіл і хуторів. Ще 2000 року був прийнятий закон «Про особисте селянське господарство». Непоганий закон, але люди все одно бояться переїздити в село. Що може змінити ситуацію? Свої міркування щодо цього я виклала у запропонованому місцевій владі пілотному проекті щодо сприяння створенню родових помість. Прецедент узаконення родових помість уже є в Росії, на рівні Бєлгородської області. Закон передбачає, що спершу родині виділяють 40 соток, потім, якщо упродовж трьох-п’яти років люди починають будуватися, виділяють гектар (щоб не було авантюр із продажем землі). Минулого року мій чоловік Михайло їздив у Москву на перший Міжнародний фестиваль родових помість. Виявилося, що після прийняття закону на 60% зросла народжуваність у регіоні (за 16 років народжуваність вперше перевищила смертність), на 10% зросли показники виробництва у сільському господарстві, вдвічі зросла інтенсивність зведення нових приватних будинків. З огляду на це ми й розраховуємо на підтримку керівництва району та області.

Концепція родового помістя передбачає, що родині надають не менше ніж гектар землі. Саме така площа є придатною для утворення самовідновлюваної екосистеми (не плутати з городом!), тобто такої, яка сама себе забезпечує (наприклад, Уманський парк, який є рукотворним, але живе вже триста років). Не вдаючись у подробиці, зазначу, що ця ідея передусім означає зміну ставлення до землі, повагу до неї. Щасливими мають бути і люди, і земля.

Хоча ідея родових помість найперше спрямована на те, аби привабити в село молодь, але в підсумку вона стає підтримкою і для старших людей. Адже переважно вони самотні, діти-онуки живуть у містах, багато хто повиїжджав за кордон. Хто, як не молоді родини, допомагатимуть їм? Деякі місцеві жителі спершу ставилися до нас як до секти, але коли врешті-решт їм довелося звертатися до нас по допомогу (когось кудись відвезти, комусь допомогти у господарстві), то ставлення почало змінюватися.

Ось вам ще одне підтвердження. Як і в багатьох українських селах, у нашому був напівзруйнований клуб. Молоді родини, поміркувавши, зібрали гроші, закупили будівельні матеріали та власноруч його відремонтували. Тепер у нас там бібліотека, відбуваються репетиції жіночого хору, на Різдво готуємо виставу, двічі на рік проводимо ярмарок (до речі, наступний відбудеться 1 травня). Зауважте, що жодної копійки ми у держави не просили.

Тому я вважаю, що чим більше молодих родин житимуть у селі — тим краще. Ми вже переконалися в тому, що сильна країна не може складатися із сильних олігархів. Сильна країна — це передусім сильні родини.

— Мені здається, от у чім тут річ. Не принципово — живеш ти в місті чи в селі. Принципово те, що ти і твоя родина самотужки створюєте свій власний простір та берете на себе відповідальність за власне життя. Можна і в селі бездарно жити...

— Безумовно. Можна і в родовому помісті бездарно жити. Родове помістя — це лише інструмент для того, аби взяти на себе відповідальність за власне життя, за життя своїх дітей та створювати власний простір.

— Добре, а як із освітою? І як мешканці хутора Буда утримують родини?

— Звісно, питання освіти стоїть у нас дуже гостро. Як дати нашим дітям якісну освіту? Адже сучасні школи (тим більше сільські) прогресивністю переважно не вирізняються, вже не кажучи про те, що вони не вчать багатьох важливих речей. Наприклад, того, що, продукуючи агресію, ти врешті-решт зіштовхуєшся з нею ж, тільки помноженою на три. Не вчать вони і того, що людина має бути не споживачем, а творцем. Знаєте, мені здається, що через природу діти почасти можуть пізнати світ значно краще та глибше, аніж через життя в місті та телебачення.

Щодо заробітків, то одна з родин, до прикладу, заробляє на вирощуванні рідкісних рослин. Чоловіки переважно займаються будівництвом. Кілька родин працюють на різних посадах у нашому заповіднику.

— Ви згадали про те, що гуртуєтеся зі своїми однодумцями завдяки соціальним інтернет-мережам. «День» колись запропонував ідею «хуторів онлайн», таку собі мрію про «просунуте» хуторянство, коли традиційні цінності сплавляються із цивілізаційними здобутками...

— Ми аж ніяк не відгороджуємося від світу. Навпаки. Ми намагаємося взяти найкраще з нього і жити з цим найкращим у гармонії. Хоча є й ті, хто віддає перевагу аскетичному способу життя. Так чи інакше, але вибір за вами.

— Бібліотека, інтернет... Що ж може відлякувати тих, хто міркує над тим, аби проміняти багатоповерхівку на хутір?

— Насправді відлякувати можуть тільки особисті страхи. Якщо людина переходить до такого способу життя, вона має бути готовою до того, що всі її страхи спливуть на поверхню і їй доведеться із ними боротися. Або — тікати туди, де їх знову можна приспати...