«Бути «над процесом» не вдасться»

Нещодавнє нагородження міністром оборони Степаном Полтораком журналістки «Громадського ТБ» Анастасії Антонюк (Станко) грамотою «За значний особистий внесок у справу розвитку вітчизняної військової журналістики» викликало чималий резонанс. Дискусія довкола цієї ситуації, та й взагалі особливостей «співпраці» Міністерства оборони України з журналістами, які намагаються бути «над процесом», порушила чимало питань у медіасередовищі. До цієї ж «системи координат» експерти відносять і співпрацю Національної спілки журналістів України з пропагандистами із Спілки журналістів Росії. Нагадаємо, незважаючи на скандали і протести в професійному та громадському середовищі, наша Спілка продовжує брати активну участь і залучати до російсько-українських програм «Дві країни — одна професія» дедалі більше нових представників українських медіа («Новий рівень «діалогу» / «День», №№ 107-108 від 23 — 24 червня ц. р.). Долучаючись до дискусії, помічаємо, що навіть під час війни з РФ у висловлюваннях деяких українських журналістів можна зустріти антидержавну пропаганду чи приховану агітацію на користь агресора. Тож якою має бути українська журналістика в час війни — з таким запитанням «День» звернувся до регіональних журналістів.

«КОЛИ СТАНДАРТИ МИРНОГО ЖИТТЯ НЕ ДІЮТЬ»

Сергій НIКIТЕНКО, регіональний представник Iнституту масової інформації в Херсоні:

— Слідкую за цим конфліктом і намагаюся подивитися на нього з обох боків. З одного — я розумію Міністерство оборони і штаб АТО. Військові вважають, що журналісти подеколи нехтують правилами безпеки і роботи в умовах війни. І в чомусь — вони мають рацію. Наприклад, коли я знімаю масові акції чи заворушення, то потім мене просять не показувати обличчя на фото. Думаю, тут важливо дотримуватися «заповіді лікаря» — не нашкодити. І таких фото, які в той чи інший момент могли комусь нашкодити, залишилось багато. Тобто журналісти самі дають привід, аби їх звинувачували в непрофесійності.

З іншого боку — я розумію Станко, котра вважає, що все робила правильно, за журналістськими стандартами. Однак я ставлю собі питання: чи так нам потрібен баланс в умовах війни, коли на супротивному боці — терористи і бойовики? Навіщо висвітлювати позицію мера, скажімо, окупованої Горлівки чи Сніжного? Не треба забувати, що там люди прийшли до влади нелегітимним шляхом, через повстання проти українських законів і взагалі проти держави. Це фальшивий баланс. Чомусь для багатьох це стало складним питанням, але для себе я вирішив, що за умов війни стандарти мирного життя діють не завжди. Те саме стосується співпраці з російськими журналістами, які нібито є ліберальними. Я проти такої співпраці й вважаю, що їм не місце в зоні конфлікту з українського боку.

«ЯКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ В УКРАЇНІ ТОЧНО НЕ МОЖЕ БУТИ, ТО ЦЕ ПРОРОСІЙСЬКОЇ»

Отар ДОВЖЕНКО, медіаексперт, Львів:

— Як на мене, головний висновок із історії про Настю Станко мав би полягати в тому, що росіянам, навіть кореспондентам «ліберальних» та «опозиційних» видань, — на передовій не місце. Сподіваюся, командування про це подбає. Що ж до журналістів, які ортодоксально дотримуються стандартів і ставлять права людини понад національні інтереси, то вони потрібні — так само, як співпричетні журналісти, які вболівають за свою країну і не можуть висвітлювати війну в нейтральному ключі. І ті, й інші роблять свою справу. Головне, щоб адепти цих підходів не влаштовували «громадянських воєн» між собою, а саме це й сталося в цьому разі.

Якої журналістики в Україні точно не має бути під час війни з Росією, то це проросійської. На жаль, влада, яка вміє бути доволі жорсткою в обстоюванні певних власних інтересів, намагається грати з проросійськими виданнями та журналістами в якусь дивну гру — то притисне, то відпустить, то роками не звертає уваги. Крім депортації Шувалова, я не пригадую якихось більш-менш рішучих кроків у цьому напрямку останнім часом. А «Інтер», який плекає культ Побєди, російсько-радянську культуру й обслуговує проросійський «Опозиційний блок», робить для України на багато порядків більше шкоди за будь-яку Настю Станко (якщо навіть припустити, що вона шкодить). Водночас «Інтер» чудово навчився балансувати на межі, де йому неможливо закинути порушення закону чи відверту антиукраїнську пропаганду. Ось у цьому, як на мене, набагато серйозніша проблема, ніж у відсторонених журналістах.

«ЖУРНАЛІСТИКА МУСИТЬ БУТИ ПАТРІОТИЧНОЮ, МОНОЛІТНОЮ І НАСТУПАЛЬНОЮ»

Тарас ЛIТКОВЕЦЬ, ведучий програм на Волинському телебаченні, політолог, учасник АТО:

— Бути над процесом українському журналісту не вдасться, адже він, виконуючи свої професійні обов’язки, залишається і громадянином, і людиною, і патріотом. Журналіст під час війни своєї Батьківщини супроти зовнішнього агресора виконує велику місію викристалізування патріотичних почуттів у громадян. Преса на війні є містком, «очима й вухами» між військовими та цивільним населенням, саме від ЗМІ залежить сприйняття війни громадянами України, бажання або небажання служити в ЗСУ чи йти на війну. У військового медійника, як і в лікаря, головним правилом мусить бути «Не нашкодь!». Бо в іншому разі, навіть з найкращими намірами, журналіст може перетворитись на журналюгу.

Я вже не кажу про проплачених та продажних тролів, ботів та інших латентних найманців агресора. Адже всім уже відомо, що інформаційна війна як основна складова гібридної війни Росії проти України ведеться проти нас агресором не один десяток років, і анексія 2014 року Криму й сепаратизм на Донбасі є безпосереднім наслідком антиукраїнської пропаганди російськими та прокремлівськими українськими ЗМІ в інформаційному просторі самої України. Вітчизняний журналіст, який висвітлює бойові дії, не повинен допускати жодної антидержавної пропаганди. Демократичні стандарти світової журналістики за умов війни природно мають певні обмеження, адаптовуються до масової суспільної стресової ситуації, а сам журналіст для себе робить чіткий та свідомий висновок — на чиєму боці він воює словом чи відеокамерою.

Тому під час війни вітчизняна журналістика мусить бути патріотичною, монолітною і наступальною, як і безпосередні бойові дії. Лише за таких умов пересічний громадянин України буде впевнений в тому, що правда на нашому боці, ворог буде розбитий, а перемога точно буде за нами.

«ДЕЯКІ ПОВІДОМЛЕННЯ В ЗМІ СЛУГУВАЛИ ПРЯМОЮ «НАВОДКОЮ» ДЛЯ СЕПАРАТИСТІВ»

Наталія КАЛIНIЧЕНКО, голова Асоціації регіональних ЗМI Сумщини, головний редактор газети «Білопільщина»:

— За умов війни вимоги до журналістів та їхньої діяльності особливі. Головне завдання — не нашкодити! Друге — журналіст винен чітко позиціонувати свою громадянську позицію і розуміти, чию сторону він представляє. Переконана, що українські журналісти повинні працювати на Українську державу, обстоювати її незалежність і територіальну цілісність. «Над конфліктом», як пропонують деякі колеги, можна перебувати хіба що тоді, коли ти вдома лежиш на дивані й дивишся новини по телевізору або читаєш в інтернеті про події в іншій частині віту. І тоді ти, такий розумний, висловлюєш свої «неупереджені» думки, робиш висновки, хто має рацію, а хто ні. А коли на сусідній вулиці вибухають снаряди, твій однокласник повернувся пораненим, а поруч живе мама, котра втратила на війні сина, то треба не розмірковувати про «сторони конфлікту», а робити все від тебе залежне, щоби разом перемогти. Нещодавно в межах проекту «Реформована преса — Українській армії» регіональні журналісти провели на рівненському полігоні зустріч із військовими, котрі повернулися із АТО. Всі вони в один голос говорили, що 2014 року багато в чому втратам в армії сприяло чимало чинників, у тому числі непрофесійні дії журналістів, а саме — нагнітання ситуації в суспільстві щодо подій в АТО, посилення тривоги і розповсюдження паніки, ба навіть оприлюднення секретної військової інформації. Військові стверджують, що деякі повідомлення в ЗМІ слугували прямою «наводкою» для сепаратистів, якою вони користувались і знищували наші позиції. Також військові звертали увагу на той факт, що такої спеціалізації, як військовий журналіст, в Україні фактично не існує, бо ніхто не готував журналістів до роботи в зоні військового конфлікту, не готував до висвітлення питань військової тематики. Тож і маємо такий результат. Вчимось, як то кажуть, «по ходу»! Не менш важливою для обстоювання державницьких позицій є діяльність журналістів у прикордонних, таких, як наша, областях. На кордоні Росії та Сумщини 2014 року з боку Росії стояло військової техніки не менше, ніж на короні з Донецькою областю. Але далі війська не пішли. Не останній чинник у цьому — тверда позиція сумчан щодо підтримки державницької політики незалежності України. Тоді в наших ЗМІ не було матеріалів, які сіяли б хоч якісь сумніви щодо майбутнього нашої області. Журналісти зайняли таку державницьку позицію. І тримаємо її до сьогодні. Тож жодних сумніві щодо підтримки українськими журналістами державницьких позицій не має бути. Така моя позиція, і її підтримують мої колеги, редактори районних газет Сумщини.