Чому у нас немає таких своїх, прекрасних?!

Останніми місяцями я наполегливо і регулярно, захоплено і з заздрістю писав на сторінках «Дня» про далеких і близьких суперзірок ТБ і їхні чудові програми. Було представлено першого інтерв’юера світу, справжнього трудівника ефіру і мільйонера американця Ларрі Кінга (CNN) . Інформаційно-паразитичного Віктора Шендеровича . Нещодавніх сусідів по «Старій квартирі»

. Цих зухвалих блатних зі своїми щемливими піснями з тієї ще «Гавані» . І, нарешті, весь у білому одязі і високому мистецтві безрекламний і безпрецедентний канал «Культура». Усі — чужі.

Було зроблено натяк нашим: ви що — гірші? Чому не можете працювати на рівні кращих зразків? Де ваша гордість і багатовекторність, і чому прагнете до Європи та Америки не в ногу з передовими?..

Я думав, що наші одразу ж кинуться наздоганяти і переганяти, а також переймати цінний досвід класного телебачення — по-своєму. Бо сказано: «...і чужому научайтесь». Але в паузі, котра настала, і літній спеці я зрозумів (не відразу), що ідеї теленезалежності та власної гордості й бідності у наших майстрів малого екрану — сильніші. Транслювати чужих телегеніїв — будь ласка, а заводити своїх, таких чудових — навіщо?

Виходить: не треба нам таких. У нас свої є!..

— І Шендеровича дотепного не треба?

— А навіщо нам Шендерович? У нас свої Рабиновичі є. Тільки працюють не в кадрі нахабно, а там, де їм встановлено — за кадром, й іншого таланту люди. А один сперечальник поставив 100 проти одного за те, що в наших краях ніколи в житті такого свого Шендеровича і тим більше «Кукол» не буде. Не дозволять.

Чому? Тут «або — або». Якщо у нас в державному кадрі сьогодні і щодня також аналітичний Карабас-Барабас, але не «паразитичний», а лизоблюдницький, і не з чорною, а із сірою бородою, — то у нас, значить, і інше ТБ, і інша держава, і інший гумор.

Чому нашого телеаналітика я обізвав Карабасом-Барабасом? Тому що він також жахливо злий. Одного юриста з великою головою зробив ворогом народу, зрадником і морально убив. Навіть комуністів від його лайки хочеться захистити. Знаходить підозріле навіть у Держсекретаря США і немолодої жінки М. Олбрайт. Хочеться досягнути рівня Доренка, але із жмеринським колоритом. Але головна біда нашого Карабасика не тільки в тому, що телеекран в принципі не терпить злих. Ніяково чути і бачити цього виступаючого, який думає, що вміє жартувати й іронізувати.

У зв’язку з постійним перебуванням Карабаса в кадрі (а на його думку — на кухні, на кшталт шістдесятників) сталася дивна подія в галузі електроніки і телеприйому. У цей час телевізор, окрім зображення і звуку, став передавати неприємні запахи з його кухні. Або вимикай телевізор (навіть у перерві футбольних матчів), або затискай ніс і заплющуй очі. По суботах наш найбезпощадніший і відданий публіцист проводить «Прогулянку з «Акцентом» (??) і не без моралі». Нещодавно прогулянка була по святих місцях Києва. (Добре б замолити свої власні безпощадні гріхи — замість проведення азбучної екскурсії). А мораль цієї байки яка? Всує і коротким курсом не потрібно Карабасу закликати любов до ближнього. Давно помічений він у любові до дальнього, недосяжно вищого начальства. Що на кухні, що на прогулянці. Амінь!

У нас, пострадянських — власна гордість: «Перший національний був і залишається першим!» Поза конкуренцією і поза порівнянням!

Чи будуть у нас свої «Кукли» ? За грати захотіли! Над ким хочете сміятися? Над начальством бажаєте злоститися і розважатися? У нас це ніколи не віталося. Зараз — майже все змінилося. Лаяти-критикувати вже можна, а насміхатися — не можна. Тим більше без розбору виставляти напоказ. А хто дозволить грати з головною лялькою? Та ви що! Смійтеся краще над Сердючкою чи Поплавським — і досить. Для повного марабу!

Адже, окрім сумнівного сатирико-аналітичного жанру, існує на ТБ і важливіший жанр — інтерв’ю. Слід сказати прямо, що за кількістю інтерв’ю в нашому ефірі ми явно попереду. У нас зараз кожна друга передача — інтерв’ю. Питання — відповідь, дешево і сердито. Але чи наблизилися ми до рівня майстерності Ларрі Кінга, до якого завжди довга черга з кінозірок, мільярдерів, політиків, королів і президентів? Щоб він їм поставив хороше запитання, а вони на нього добре відповіли і засвітилися перед його знаменитою камерою. І ми стараємося. У темпі. Вуличні інтерв’ю чи студійні, головне — швидше відповідайте. У нас закінчується ефір. — Ви за референдум чи проти, ви схвалюєте хорошу погоду чи погану? Ви «за» чи «проти» конфесій, концесій, процесій? Ви проти уряду чи за парламент? Відповідайте!

І в нашому досвіді, з моєї точки зору, була унікальна передача — інтерв’ю, в якому суворий інтерв’юер за допомогою нещадних запитань-допитів змушував свої добровільні жертви трепетати і шукати «п’ятого кута». І також, як у Кінга, була черга у цьому кутку. Гостро, рейтингово. Хоча я дуже рекомендував би безпощадному інтерв’юеру зайнятися, маючи солідне досьє, аналітичними телерозслідуваннями. Серйозно.

А якщо не дуже серйозно, то я особисто пропонував би для кожного і будь-якого інтерв’ю, особливо з можновладцями, два обов’язкових і природних запитання. 1. Чому багата і квітуча Україна нині злидарює? 2. Хто відповідає за організацію цього процесу?

Як колишній сусід повинен відзначити, що в жанрі сценарних і постановочних програм своєї чудової «Старої квартири» у нас ще немає. Це дуже дивно для міського населення (ну не всі ж поголовно у нас із села вийшли). І хіба можна забути це тісне, сварливе, веселе, трагічне, добре, дивне життя трьох-чотирьох поколінь простих радянських і пострадянських людей у спільних квартирах після 17-го року?!

Забути не можна, але відобразити в прекрасному задумі — можна. Що для цього треба? Пригадати, що все починається зі сценарію (забута субстанція), знайти у себе свого драматурга типу В. Славкіна. Потім сценарій передати в руки продюсеру, схожому на К. Прошутинську. І воскресити у себе органічного і свого, нехай і з фізичними недоліками, ведучого на кшталт Гурвича. І тоді — що нам варто свою «Стару (нову) квартиру» побудувати. Теплу і натуральну. І будь-якою мовою, природною для її мешканців, заговорити. І пригадати все хороше і погане.

Існують серйозні сумніви щодо необхідності мати в наших територіальних водах цю горезвісну блатну і підворітну музичну «Гавань». Адже нашою державною мовою немає жодної блатної чи студентської пісні.

— Пробачте, а де зародилися ці непристойні міські чи в’язничні пісні, в яких часом більше правди і поезії, ніж у сотні патріотичних поетів? Де?

— У нас в Одесі. Ще того року, коли «с одесского кичмана сбежали два уркана». І хіба і ми не клялися в тому, що «это был не мой чемоданчик». І не наші українські діди могли сказати також: «...Я помню тот Ванинский порт...»

— Тож чому хоча б до одеської гавані не зайти нашим музичним кораблям-пісням? Чому?

— Тому, що весь флот розікрали, щоб мені вік свободи не бачити!..

Про свою майбутню «Культуру»

, як про майже покійницю, треба говорити або все, або нічого. Сказали офіційно — чекайте, буде... Може, не така чиста і безрекламна, як за кордоном, але буде. Коли? Не питайте зайвого. Не запитуємо. Це ж не інтерв’ю, а інший жанр. Суто національний. Дайте нам грошей — і ми таке телебачення влаштуємо! І з «Культурою», і з багато чим іншим.

...Отже, на класному зарубіжному телебаченні є приклади для наслідування і Маяки, про які ми коротко розказали. Ці програми чудові і навіть унікальні. Висота задуму і благородство викликає до них масовий інтерес. Що буває рідко. Вони високопрофесійні і одночасно рейтингові. Мрія не тільки телевізійників, але й усього суспільства. Подумаємо в світлі цих Маяків.

І ще. У країнах і суспільствах, де існують подібні телепередачі — можуть бути і надія зі свободою, а також розуміння — за що треба боротися і що відстоювати. І телевізор може стати світлом у віконці. Хоча б іноді.