Чи потрібна опозиції люстрація?

Телевечори з Миколою Княжицьким останнім часом справляють найбільш приємне враження серед усіх ток-шоу. Хоча, звичайно, не всі запрошені у студію TBi однаково цікаві глядачам.

Але остання розмова Княжицького із відомим політтехнологом, який працює на партію «Батьківщина», Олегом Медведєвим, безумовно, може бути визнана творчим успіхом ведучого.

Зрозуміло, говорили про майбутні парламентські вибори. Медведєв обіцяв суворіше підійти до формування виборчих списків. Було б добре! Адже, щоб не було масової депутатської зради, потрібно, щоб політична сила мала свій символ віри, чітку певну ідеологію, щось, що стоїть над усіма членами партії і вимагає вірності. Необхідно досягти балансу між неминучим у політиці прагматизмом і компромісністю з одного боку, і чистотою ідеалів — з іншого. Однією з найбільших проблем нашого політикуму є дефіцит незаплямованих прапорів. Врешті-решт, тим партіям, в історії яких були епізоди масової «тушканізації», не уникнути внутрішньої організаційної люстрації. Адже йдеться не лише про Верховну Раду, а про втечу з БЮТ на бік влади сотень бютівських депутатів по всій країні, від сільради до обласної ради.

Тут, щоправда, виникає неприємне питання: чи готові ці партії знову брати у свій виборчий список будь-якого нікчему, якщо він приносить кейс із грошима? Чому він не може продаватися і перепродаватися, якщо партія продає місця у списку?

На жаль, надмірно тактовний Княжицький Медведєва про це не запитав. Виникає також враження, що жодної роботи над помилками опозицією проведено не було. Будь-яка армія після поразки в особі свого командування повинна визначити причини невдачі, перегрупувати сили, накреслити новий план наступу (з урахуванням гірких уроків) і вдихнути віру в перемогу в серця своїх бійців. А на Софійському майдані стоять биті опозиційні «генерали», які продемонстрували унікальну здатність програти навіть приречену на успіх справу, — і жодного покаяння, жодних вибачень перед виборцями, жодної демонстрації розуміння того, що сталося. І жодного натяку на самовдосконалення, на те, що поразка зробила їх мудрішими і стійкішими.

Геніально висловився із цього приводу Михайло Чечетов: «Ми переможемо на виборах не тому, що ми такі сильні, а тому, що вони такі слабкі...». Опозиційні лідери ніяк не хочуть зрозуміти, що народ не лише слухає їхні красиві промови, але й уважно слідкує за їхніми руками і добре бачить, що ці руки роблять. І, дякувати Богу, зробив висновок після Майдану: політикам довіряй, але прискіпливо їх перевіряй, лови на розбіжностях між словом і ділом, звертай увагу не стільки на виступи, скільки на дії. Що ж, народ вчиться. А політики? А політики — ні. Принаймні поки результатів навчання не видно. І взагалі: що пропонує опозиція українському народові, окрім себе знову при владі? Де ідеї? Які зміни опозиціонери внесуть до державного устрою, економіки, політики, права? І які гарантії, що не буде чергового обману? Поки про це нічого не відомо...

Важко позбутися обґрунтованої підозри, що збереження себе при владі є для опозиції більш важливим завданням, ніж збереження України. Якби опозиція принципово відрізнялася від влади у кращий бік, була б носієм високої моралі, то нинішня влада не мала б жодних шансів... Особисто я голосуватиму за опозицію при всіх її гріхах. Але коли ж, нарешті, у неї з’явиться бажання очиститися? Біда в тому, що опозиція, як і влада, живе сама по собі, а народ сам по собі. Наша опозиція у своїй більшості — відірваний від мас політичний клуб, а зовсім не «магніт» для розумного, чесного і креативного в Україні. За такої опозиції нинішня влада при найбільш протестних настроях у суспільстві може почуватися досить спокійно.

Торкнувся Княжицький і румунського досвіду в боротьбі за чесну політику, запросивши до студії громадську діячку з Румунії Аліну Мунгію-Піппіді, переконану в тому, що тих, хто постійно міняє партії і фракції, потрібно виводити за межі політичного поля. З цією метою і створена в Румунії організація «За чесний парламент», яка регулярно публікує списки продажних депутатів. До речі, у нас в Україні цю важку й украй необхідну роботу почала Олександра Кужель, яка вже встигла опублікувати список найзапекліших «тушок», які, на її думку, ні в якому разі не повинні потрапити до парламенту.

М. Княжицький у зв’язку з річницею відомого дисидента і борця за Україну Олекси Тихого запросив у студію його сина, Володимира Тихого. Олекса Тихий — уродженець Донбасу. Ведучого цікавило, звідки могла взятися у такому регіоні така людина. Дійсно, на своїй малій батьківщині ці люди долають колосальний опір середовища. Що, між іншим, загартовує. Адже бути на Сході і Півдні українцем — це зовсім не те, що бути їм у Львові й Києві. Якщо вже у Криму чи на Донеччині людина стає українськими патріотом, за цим стоїть щось вельми глибоке, особисто вистражданий духовний шлях...

Кримські і донецькі (одеські, дніпропетровські, запорізькі...) ідейні українці мають цінну рису, яка не так часто зустрічається серед нашого народу, — уміння йти проти течії, не згинатися під тиском недружнього оточення, не спокушатися на сумнівні компроміси, не міняти своє ідеологічне забарвлення залежно від зовнішніх обставин. Досить пригадати уродженця Мелітополя (Запорізька область) Дмитра Донцова, Івана і Юрія Лип, життя яких було пов’язане з Керчю й Одесою, уродженця Херсона Євгена Маланюка, полтавця Кирила Осьмака й багатьох інших. В Україні (всупереч думці деяких сучасних західноукраїнських письменників) немає територій, які принципово не могли б бути інтегровані в загальноукраїнський контекст.

Про наболіле поговорили й у Анни Безулик у «РесПубліці» на «5 каналі». Безулик, зазвичай, запрошує двох головних диспутантів — від влади і від опозиції. Гарне враження справив виступ Олександри Кужель. Як сказала політик, у нашій державі щороку йде «розпилювання» національного бюджету, збільшуються витрати на утримання влади. Не треба чекати інвесторів, вони не прийдуть туди, де процвітає безкарне рейдерство. Найбагатші люди в Україні за цей рік стали багатшими на 300—500%, а соціальні виплати постійно скорочуються. В’язниці забиті жертвами режиму. О. Кужель закликала демократичний світ закрити в’їзд на свою територію нинішній верхівці України й закінчила виступ чітким слоганом: ця влада не має права на існування в Україні.

Експерт Віктор Чумак додав: дисбаланс між бідними і багатими в Україні такий, що соціальний вибух — це лише питання часу. 90% усіх прибутків олігархів виводяться в офшори, на цьому тлі просто смішно базікати про зростання ВВП. У олігархів є лише інтереси, але абсолютно відсутні цінності.

Редактор «Коментарів» Вадим Денисенко зазначив: світ глобальний, а наша еліта провінційна. А експерт Ігор Жданов вважає, що відповідальної політичної еліти в Україні немає взагалі.

У Шустера біля мікрофона виступав юрист Андрій Портнов, колишній бютівець, а нині знаний регіонал — жива ілюстрація кадрової політики БЮТ. Портнов говорив про те, що треба зробити, аби хоч хтось в Україні вірив нашим судам. Ну, колись у БЮТ повірили Андрію Портнову... А в залі сидів і віддано дивився на Портнова нардеп Писаренко, який також колись користувався довірою БЮТ...

Регіональний законник розповів про підготовлюване масове звільнення з місць ув’язнення осіб, які скоїли економічні злочини. Зрозуміло, треба готувати вільні місця для політичних...

Портнов розповідав, як ПР збирається встановити в Україні закон і порядок. Проте Партія регіонів вже давно «в законі», а справедливості стає все менше. Хотілося б, аби ПР була здатна вирішувати проблеми не лише в межах своїх вузькогрупових інтересів. Адже добрі юридичні наміри регіональних правознавців можуть вилитися у справжній жах, враховуючи всі ті «поняття», за якими реально живе країна. Можна написати прекрасні речі на папері, але як змінити правозастосовну практику? До речі, у студії Шустера в те, що в Україні може з’явитися незалежний суд, повірили лише 28% присутніх.

З РОСІЙСЬКОЇ ГАЗОВОЇ ГОЛКИ НА ФІНАНСОВУ?

А у Євгенія Кисельова на «Інтері» знову дуже довго звітував про свою діяльність віце-прем’єр С. Тігіпко. Ведучий цікавився, чи дасть МВФ гроші уряду Азарова. З деяких особливостей відповіді Тігіпка можна було зрозуміти, що не дасть. Проте віце-прем’єр бадьоро натякнув, що проситимуть грошей у Росії. «Так ви хочете зіскочити з російської газової голки лише для того, щоб сісти на фінансову?», — зі здивуванням запитав Є. Кисельов. Тігіпко особливо не заперечував. Ведучий повідомив Сергія Леонідовича, що Партія регіонів втрачає підтримку на Півдні і Сході, і запитав, чи не бажає пан Тігіпко стати №1 у виборчому списку ПР? У відповідь віце-прем’єр закликав ПР до вибачень і покаяння перед виборцями.

Потім довго щось щебетала про нову Конституцію пані Ставнійчук. Який сенс писати конституції там, де її ніхто не виконує, а часто просто знущається з Основного Закону?

ХВОРОБА — ТОТАЛІТАРИЗМ

Поговорили у Кисельова і про увічнення у славному місті Дніпропетровську пам’яті Л.І. Брежнєва, на честь якого міська рада назвала нову вулицю. Правда, змовчали про те, що ця ж рада відмовилася перейменувати вулиці, названі на честь Косіора і Постишева, визнаних судом організаторами Голодомору. Україна хвора на тоталітаризм, і дніпропетровський казус це ще раз підтверджує. Влада всі 20 років незалежності заграє з цими силами. Якби у ФРН так загравали після 1945 р. з нацистами, як сьогодні в Україні з комуністами, то в Німеччині до цього часу ходили б під нацистськими прапорами і кричали «Зіг хайль!».

Адже тоталітарний СРСР і всі його структури до цього часу належним чином не засуджені, масам нав’язується милування совєтчиною, сталінщиною, на це працює безліч ЗМІ. А червоні імперсько-комуністичні прапори, канонізовані Партією регіонів, ще вилізуть нам боком. Тоталітаризм залишається в Україні потужною ідеологічною силою і важливим чинником електоральної політики. Ось чому ми стільки років ходимо по замкнутому колу убогості і беззаконня.

Обговорення закінчилося нервово — спічем історика Андрія Портнова, який прославляння брежнєвщини охарактеризував як пошук його дніпропетровськими земляками «власної ідентичності». А навіщо її шукати? Її вже давно знайшли в СРСР, і називалася вона — «нова історична спільність людей — радянський народ». Але до чого тут Україна ХХI століття? Портнова підтримали інші учасники дискусії і запропонували гідно увічнити й Щербицького...

Камо грядеши, Україно?