Чи стануть обрані до Ради журналісти законодавцями інтелектуальної моди в політиці?

Українські журналісти все частіше йдуть в політику. Зайвим підтвердженням цього є незвично велика кількість представників цієї професії, які цього року балотувалися до парламенту, — Костянтин Усов, Микола Княжицький, Тетяна Чорновіл, Наталія Соколенко, Дмитро Добродомов, Рена Назарова, Ігор Мірошниченко, Дарія Шилова та ще десяток інших. Певну конкуренцію їм під час передвиборчої гонки склали «важкоатлети» журналістики, які вже були депутатами, зокрема, Андрій Шевченко, Ольга Герасим’юк, Володимир Ар’єв, Юрій Стець, Олена Бондаренко, Ірина Геращенко. Спостерігаючи за депутатськими амбіціями представників ЗМІ, інколи складається враження, що тільки-но талановитий журналіст починає реалізовуватися в своїй професії, здобувати авторитет та визнання, як його відразу тягне в політику. Утім, оцінка політологами законодавчої діяльності депутатів від медіа поки що залишається невтішною. За словами політолога Дмитра Видріна, в українських реаліях із хорошого працівника ЗМІ, як правило, в результаті виходить досить посередній, а часто взагалі непомітний політик. Тому через людські політичні амбіції українська журналістика поступово втрачає своїх кращих представників, а політикум так і не отримує безкомпромісного й нового обличчя. Експерти застерігають, що проходження журналіста в парламент — це для нього квиток в один кінець, адже медійників, які з парламентських стін добровільно поверталися в редакційні, — одиниці. Та й журналіст, представивши в парламенті певну політичну силу, як правило, більше не може претендувати на авторитет незаангажованого медійника.

Своєрідний «сплеск» бажання відомих журналістів стати депутатами відбувся після помаранчевої революції. На виборах 2006 року депутатські мандати отримало чимало відомих журналістів, зокрема, телеведуча Ольга Герасим’юк («Наша Україна»), журналіст «5 каналу» Андрій Шевченко (БЮТ), колишній головний редактор газети «Високий замок» Степан Курпіль (БЮТ). А вже через рік — на позачергових виборах у вересні 2007 року — депутатами парламенту також стало ще кілька помітних фігур української журналістики, зокрема, Володимир Ар’єв та Юрій Стець («Наша Україна — Народна самооборона»).

«Колись сам помилково вважав, що за умови проходження політологів до Верховної Ради, вони зможуть тверезо мислити і залишатися незаангажованими експертами, тобто, робити стратегічний аналіз, розробляти необхідні концепції тощо, — розповідає Дмитро Видрін. — На власному досвіді переконався, що це не так. Фахівці в кожній сфері, а тим паче в журналістиці, на мою думку, мають працювати зовні — робити поміркований, холодний аналіз та оприлюднювати отриману важливу інформацію. Не можна одночасно об’єктивно писати про життя в країні та читати партійний статут».

Оцінюючи роботу в Раді VI скликання депутатів, які вийшли з медіа, Дмитро Видрін розповідає, що їм, за великим рахунком, так і не вдалося стати впливовими чи хоча б помітними гравцями на політичній мапі країни. «В українських реаліях я не пам’ятаю жодного випадку, щоб депутат-журналіст став модератором, ініціатором потужних тенденцій в парламенті чи загалом у країні. Журналісти не стали творцями ні нової інтелектуальної моди в політиці, ні сподвижниками необхідних тенденцій, — розповідає політолог. — Якщо б за час роботи медійників у парламенті у статусі депутата ними були ініційовані та прийняті важливі для країни рішення, чи хоча б відверто написано про всі кулуарні ігри чи, зрештою, було видано публіцистичну книжку про всі депутатські «випробування» без прикрас, — я би вважав їхню роботу позитивною. Утім, будемо відвертими, вони не створили нового — якісного — обличчя парламенту. Відповідно, й яскравих очікувань від роботи депутатівмедійників в парламенті VII скликання у мене немає. Гадаю, вони, як і попередники, здебільшого, будуть досить скромними політиками».

З часткою скептицизму роботу депутатів від медіа в парламенті оцінює й голова Київської незалежної медіа-профспілки Юрій ЛУКАНОВ. «Більшість тих, хто прийшов у політику з журналістики, так і не ставали політиками першого ешелону й, по суті, не отримали реальних важелів впливу. Попри ухвалення кількох необхідних для суспільства законів, зокрема, «Про доступ до публічної інформації», загалом медійники у ВРУ VI скликання не реалізувалися сповна як політики, — вважає медіа-експерт. — Як на мене, більшість журналістів, які цього року пройшли до парламенту VII скликання, дотримуються демократичних поглядів та реально підтримують і пропагують свободу слова. Сподіваюся, що вони будуть принципові та вірні своїм виборцям депутати».

Певним «двигуном», який об’єднує депутатів-журналістів традиційно є Комітет ВРУ з питань свободи слова та інформації. Утім, за час роботи Комітету його членам вдалося забезпечити ухвалення лише... 21 закону. Серед головних заслуг — прийняття законів «Про доступ до публічної інформації», «Про інформацію» (нова редакція), «Про ратифікацію Європейської конвенції про транскордонне телебачення», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони реклами, спонсорства та стимулювання продажу тютюнових виробів». Ще 42 законопроекти, що опрацьовані Комітетом, не було підтримано у сесійній залі, а 31 законопроект депутати взагалі не включили до порядку роботи сесій, і з цієї причини їх було знято з розгляду. Згідно з офіційною статистикою, за п’ять років роботи профільного для журналістів Комітету відбулося лише 75 засідань. Інколи засідання Комітету не відбувалося через відсутність кворуму. Далеко не завжди рішення цього Комітету були оперативними та мали реальні наслідки.

Своєрідним підтвердженням поміркованих оцінок роботи парламентарів від медіа, які дають політологи, можуть бути оголошенні рейтинги активності депутатів ВРУ VI скликання. Так, згідно з результатами дослідження, проведеного всеукраїнською громадською організацією «Прозора демократія», лише з 7 лютого по 13 липня 2012 року — під час 10-ї сесії Ради — депутат Юрій Кармазін виступив у сесійній залі 445 разів. Деякі депутати від медіа стільки разів не виступали упродовж усіх 5 років. Цей же депутат Кармазін упродовж роботи Ради VI скликання подав 221 законопроект, а той же Володимир Ар’єв — 27. Та й взагалі в верхній таблиці оприлюдненого «Рейтингу активності депутатів Верховної Ради України VI скликання», який провела «Прозора демократія», депутатів-журналістів немає.

Позитивно оцінюючи спроби парламентарів забезпечити реальну свободу слова та доступ до інформації в країні, доводиться констатувати, що їм так і не вдалося виконати головної обіцянки, про яку говорили мало не в один голос, — створити в країні суспільне мовлення та завершити процес роздержавлення преси.

...Даючи помірковані оцінки роботи депутатів-журналістів у Раді минулого скликання, політологи традиційно без яскравих очікувань дивляться в майбутнє — на потенційні законодавчі ініціативи таких депутатів нового — VII — скликання. (До речі, і в минулому, і в нинішньому парламенті було близько 20 вихідців із медіа.) Можливо, даремно? А що як саме вони стануть дієвим комунікативним майданчиком між громадянським суспільством та політиками, які приймають рішення? Своєрідне перше «хрещення» у парламенті з успіхом пройшов журналіст, колишній заступник головного редактора газети «Свобода» (ВО «Свобода») Ігор Мірошниченко. Він вже на другий день роботи 1-ї сесії Верховної Ради VII скликання встиг разом з Андрієм Шевченком та Тарасом Кутовим зареєструвати у парламенті проект закону про внесення змін до Закону України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України». А ще оди політик від медіа Ірина Геращенко взагалі в перший день роботи Ради зареєструвала законопроект про внесення змін до Закону України «Про рекламу» (щодо уточнення сфери застосування Закону та удосконалення окремих положень). Сподіваємося, що така активність депутатів, якій прийшли в політику від ЗМІ, збережеться. І матиме не лише кількісне, а й якісне вираження.