Далеко від війни

Чесно кажучи, вже остогиділо читати маячню псевдолібералів про «мову ворожнечі». Мовляв, ворогів наших треба любити, ублажати, говорити про них лише хороше, й тоді настане мир і в человецех благовоління. Особливо клеймлять псевдоліберали «поширення ненависті». Ну що ж, якщо підходити абстрактно, безвідносно до реального буття, в дусі трактату Іммануїла Канта «До вічного миру», то все правильно. А якщо виходити з практичного життя (і смерті!) народів і держав, то тут ми маємо справу з абсурдом і дурістю. Не дай Боже керуватися порадами цих діячів під час війни — поразка забезпечена.

На рівні повсякденності це цілком зрозуміло. Коли на вас у провулку нападає бандит і дубасить вас бейсбольною бітою, а ви замість того, щоб чимдуж зацідити в пику негідникові каменюкою, що трапився під руку, звертатиметеся до нього зі словами любові, він гарантовано вас приб’є. Якщо йде війна, держава зобов’язана виховати у своїх громадянах ненависть до ворога, інакше громадяни ворога не здолають. Без ненависті до противника перемогти його неможливо. Без ненависті до ворога перед ним можна лише капітулювати, стати навколішки.

У Другу світову війну США і Британія (про СРСР не говоритимемо, це особлива тема) вели потужну військову пропаганду, що поширювала ненависть до нацистської Німеччини, до гітлерівського режиму. Завдяки цій ненависті переміг не Гітлер, а Об’єднані Нації. Влада цих країн не дозволяла псевдолібералам ідеологічно роззброювати свої народи. А у нас у Криму процвітала любов і дружба до противника. Результат: українські війська в Криму капітулювали, а півострів втрачено. Те саме відбувалося на Донбасі, поки туди не прийшли добровольці, озброєні ненавистю до ворога. Один ліберальний діяч навіть добалакався до такої «мудрості»: «Ми не можемо відповідати тим самим, тією ж дубиною. Чим ми тоді будемо кращі, якщо відповідатимемо на мову ворожнечі мовою ворожнечі!» Перекладемо ці розлогі міркування людини страшенно далекої від реальності мовою буття. Це означає, що якщо ворог кинув у вас гранату, ви маєте кинути в нього яблучко. Адже не можна відповідати «тією ж дубиною». Якщо вас б’ють дубиною, то відповідайте ударами згорнутої в трубочку газети. Ну й чим закінчиться такий поєдинок? На чию користь? Нас закликають програти, але бути «кращими». Люди, промовці в публічній сфері з такими ідеями — це капітулянти під прикриттям. Під прикриттям псевдогуманістичної демагогії, яка їм дорожче реальної живої України і її народу.

Таке в історії нашої країни вже було. Українська незалежна держава початку ХХ століття з морального погляду стояла невимірно вище за російських більшовиків. Але вона програла. Поразка принесла колосальні страждання народові, масові репресії, колгоспне рабство, голодомор-геноцид. Чи не надто висока ціна за моральну перевагу? У житті слід керуватися реальними обставинами, а не безглуздими фантазіями кабінетних доктринерів.

На наших телеканалах тривають «пристрасті за Савченко». Багато тележурналістів скаржаться на те, що психологи називають «когнітивним дисонансом». Мовляв, раніше говорили, що вона героїня, а тепер як її судити? Незручно перед прогресивним людством. Історія знає безліч прикладів, коли людина, яка мала у минулому якісь заслуги, потім переходила на прямо протилежні позиції й чимось себе дискредитувала. Не ми тут перші й не ми тут останні. Минулі заслуги — це не індульгенція на майбутні злочини. Так, нам незручно, конфузно. А чи зручно було ізраїльтянам судити свого президента Моше Кацава за ганебною статтею за згвалтування? А потім колишнього прем’єра й мера Єрусалима Ехуда Ольмерта за підозрою в корупції? Але ізраїльтяни вважали за краще діяти за принципом римського права: «Хай відбудеться правосуддя й нехай загине світ». А чи комфортно сьогодні французам судити екс-президента Франції Ніколя Саркозі? Але й тут Закон скаже своє слово. А в разі Савченко є й речі вельми симптоматичні. Наприклад, «Опозиційний блок» не дав жодного голосу за її арешт, затримання й позбавлення депутатського імунітету. Ще красномовніший факт: сепари «ЛНР» заявили про готовність надати Надії Савченко політичний притулок у своїй псевдореспубліці.

Мабуть, піддавшись медіатенденції, журналіст телеканала ATR Айдер Муждабаєв запросив до студії сестру підсудної Віру Савченко. Сестра зронила цікаву фразу про те, як допомагала Надії в російському ув’язненні: «Я розібралася в російській тюремній системі, вони мене там боялися, бігали й усе робили». Це російські тюремники боялися Савченко-молодшу? Вони бояться лише свого начальства. І якщо вони його боялися з приводу свого ув’язненого, отже, мали чіткі накази про особливе ставлення до неї. Тут Віра явно проговорилася. Дійсно,  ні до кого більше з українських в’язнів так особливо, як до Савченко, в Росії не ставилися.

Під кінець Віра Савченко почала нести ахінею про те, що нібито Україна скочується до 1937 року, що у нас переслідують за критику. Нісенітниця. У нас навіть за демонстративно антидержавну підривну діяльність переслідують далеко не завжди. Віра — фанатка своєї сестри, носійка культу її особи, і вже тому від неї важко вимагати об’єктивності. Давайте ставитимемося поблажливо й порадіємо міцності родинних зв’язків.

На ICTV у «Свободі слова» міркували на цю ж тему. Гість від мікрофона Генеральний прокурор Юрій Луценко виголосив знаменну фразу: «Ми живемо в епоху тотальної недовіри до влади». Причому визнав, що ця недовіра не є незаслуженою.

А нардеп від «Батьківщини» Сергій Власенко для розвитку визнання прокурора республіки кинув їдку фразу: «Якби сто років тому Михайло Грушевський торгував цукерками з більшовиками, за ним би ніхто не пішов».

Так, феномен Савченко з усіма її пригодами можливий лише на тлі абсолютно дискредитованої влади. На жаль, майже немає авторитетних керівників, що викликають довіру мас. І  мова тут не про заяви, які приємно чути громадянам, а про системну політику, про сукупність практичних кроків. Нардеп Добродомов навів сумний факт: депутат Російської держдуми генерал Бабаков контролює 30% електромереж України і володіє двома обленерго України. Проте будь-який розсудливий українець розуміє, що під час війни це цілковито ненормально. То звідки ж візьметься довіра до влади, що чинить так само?

У студії «Свободи слова» було поставлено запитання: «Чи стоять за Савченко спецслужби Росії?» «Парафіяни» ведучого Карп’яка відповіли так: 60% — ні, спецслужби РФ за нею не стоять, 40% — так, стоять.

А от в інтернеті, як повідомив ведучий, ситуація інша: 68% — так, спецслужби РФ скеровують її діяльність, і лише 32% з цим не погодилися.

Чому дані в студії й в інтернеті постійно й різко відрізняються?

Утім, Карп’як, на відміну від Шустера, не стверджує щоразу, що аудиторія в його студії є точним соціологічним віддзеркаленням усієї України.

На каналі «24» обговорювали трагічні події в російському Кемерові, де згоріли живцем 64 людини за офіційними даними, серед них 41 дитина (зараз ці офіційні дані зменшилися до 60, неофіційні навпаки доходять до 150). Екс-депутат Держдуми РФ Ілля Пономарьов розповів про одного з учасників акції протесту в Кемерові, такого собі Вострикова, який втратив у торговельно-розважальному центрі всю свою сім’ю (дружину і дітей) і став активним викривачем місцевої й центральної влади. При цьому Пономарьов нагадав, що раніше пан Востриков публікував в інтернеті заклики до війни з Україною, прославляв георгіївські стрічки, проклинав США і погрожував сусідам Росії: «ми всім покажемо». Здавалося, людина — хоч і пізно — але прозріла. Проте Росія — воістину країна чудес, але не добрих, а злих, що вбивають у людях усе людське. Через кілька днів Востриков знову став собою, вихваляючи Путіна й Тулєєва, закликаючи не ходити на акції протесту й проклинаючи «майданників». Як справедливо написав московський блогер Євгеній Левкович, «це історія самої Росії. Це Росія і є. Від любові до ненависті — і назад. Від гріха до розкаяння — і назад. Від страху до мужності — і назад. І так по колу. От «винен нинішній режим» — до «на цій трагедії провокатори хочуть щось зробити». Від гніву — до раболіпства. І знову до гніву. І знову до раболіпства. Безконечне замкнуте коло».

До речі, в Києві багато людей прийшли до російського посольства з квітами і вираженням співчуття. А я подумав: скільки вихідців з Кемеровської області воювали проти нас на Донбасі, скільки вбивали й ще вбиватимуть українців? Звичайно, співчуття до загиблих, особливо до дітей, це природний прояв нормальної людської душі. Аби наш український гуманізм не перетворювався на політичний мазохізм і «мову любові» до тих, хто нас знищує.

ТРК «Київ» повідомила, що в столиці вкрай складно йде призов до лав ЗСУ. Було відзначено, що рівень громадянської свідомості дуже низький. Поставлю запитання: а у влади він високий? Якщо досі немає воєнного стану, немає розриву дипломатичних відносин з ворогом, немає закриття кордону з агресором. А «полювання» на добровольців, а відсутність патріотичної пропаганди в країні. Ірина Геращенко заявляє, що розрив дипломатичних відносин з РФ утруднить звільнення наших полонених. Але вся вкрай потрібна й корисна робота пані Ірини — це сізіфова праця. Що більше ми звільнимо своїх, то більше Росія захопить нових. Мабуть, тут треба застосовувати якісь інші методи й створювати власний «обмінний фонд», російської агентури в Україні вистачає, і серед її представників є й вельми цінні для Кремля.