Дмитро ГАЛКО: «Я відчув, що люди в усіх регіонах хочуть реальних змін»

Майже місяць кореспондент мінської газети «Новий час» Дмитро Галко перебуває в Україні. Коли почалася російська інтервенція в Криму, він приїхав сюди, аби відчути настрої українців зсередини і писати звідси для свого видання. Як зізнається журналіст, власкори в інших країнах — рідкість для білоруських ЗМІ. Відтак інформація про світ приходить через фільтри російських чи українських видань. Дмитро — із тих білорусів, які підтримують українців з перших днів протестів на Майдані. 30 листопада, коли «Беркут» розігнав мітингувальників, він мав святкувати свій день народження. Але не зміг. «Всю добу просидів за комп’ютером, слідкував за кожною новиною з Києва і дуже переживав за вас», — каже журналіст. Потім кілька разів приїздив на Майдан у грудні та січні, писав репортажі й відкривав своїм читачам характерні риси української революції: гідність, посмішки на обличчях, твердість духу і віра в кінцеву перемогу. Власне про це та інші враження від України «День» поспілкувався з білоруським гостем.

— Ви вже відвідали кілька міст в Україні. Які враження від південного сходу?

— Ця подорож Україною відкрила мені її нові грані й зруйнувала чимало стереотипів. Я став пишатися вашим народом ще більше. Я давно слідкую за подіями в Україні. Якщо поглянути на мою стрічку новин у Facebook, то можна подумати, що я українець. Після того, як я відвідав Майдан, побачив, що там нема нацистів, якими мене лякали вдома, я не зміг спостерігати здалека. Скажу чесно, подорож іншою країною — непідйомна для нашої редакції у матеріальному плані, але звичайно бажана у професійному. Тож я написав у Facebook, що збираюся в Україну, і мені потрібна допомога. Друзі відгукнулися, зібрали кошти, — я вирушив. Вражень багато. Передусім я не побачив південного сходу України в традиційному розумінні. Кожен регіон, кожне місто — індивідуальне. Спочатку вирушив у Донецьк, але вийшов раніше — у Харкові. Там зайвої напруги не відчув, привітні люди, красиве місто...

У Донецьку я затримався довше. Мої знайомі боялися поїздки у це місто чи не більше за поїздку до Криму. Казали, що з моїми переконаннями там поб’ють. Але Донецьк мене вразив іншим. Це зовсім не «тітушкоград», як його малюють. На вулицях — чимало іноземців, студентів, освічених і розумних людей. До речі, більше «гопників» я бачив у Дніпропетровську. А в Донецьку уявіть таке: на вулиці сидять дядьки з акордеоном і гітарою і грають не «Калінку-малінку», а... Smoke On The Water (Deep Purple. — Авт.). Я йду на нібито проросійський мітинг, розмовляю з десятками людей. І від жодного не чую, що вони хочуть введення російських військ чи відокремлення. Жодної ненависті до України. Навпаки — людям не подобається, що зривають український стяг. Вони кажуть, що можна було б просто поставити поруч російський і прапор Донбасу. Коли дізналися, що хтось паплюжив банер «Шахтаря», усі дуже розлютилися. Кажуть, то були не донецькі. За цю команду тут «загризуть». Я зрозумів, що Донецьк — не проросійський регіон після випадкового спілкування з однією сім’єю. Два сини і матір. Хлопці розійшлися в поглядах щодо Європи:  — повністю за асоціацію, інший — за сильну самостійну Україну. Мати отримує шахтарську пенсію, каже, що добре живеться на рідній землі. І жодного слова про Росію. Хоча в них є багато питань до нової влади, та й у страшилки про «бандерівців» дехто вірить.

— В одному українському виданні писали, що вас затримали наші спецслужби разом із працівниками ГРУ. Що тоді відбулося?

— Це було в хостелі. Зі мною в кімнаті мешкали російські агенти ГРУ. Очевидно, СБУ відслідкували, що вони мають бути тут, але точно не знали, хто саме. Операцію провели швидко, без зайвого шуму. Я зайшов у кімнату, мене чекали кілька озброєних людей. Затримали, дочекалися іншого мешканця і його теж взяли. Потім з’ясували, що я журналіст і відпустили. Взагалі, я був у культурному шоці від ваших спецслужб порівняно з нашою міліцією. Вдома мене можуть побити ні за що, затримати просто на вулиці, образити. А тут, підозрюючи в тероризмі, мене згодом не просто відпустили, а вибачилися кілька разів за незручності, запропонували місце для відпочинку, душ, не вживали сили. Але що важливо зазначити. Я поселився у першому-ліпшому місці й одразу натрапив на російського агента. Це свідчить, що їх там дуже багато. До речі, я якось підмітив, що він дивився виступ Путіна і сприймав його слова критично, обурювався, що той говорить недостатньо жорстко.

— Одеса і Херсон — ближче до Криму. Які настрої ви відчули в цих регіонах?

— Після донецького «антимайдану» я був шокований одеським. Здалося, що від адекватних людей я потрапив до «палати №6». У багатьох людей не голова на плечах, а російський телевізор. І якщо у Донецьку були люди різного соціального статусу, то в Одесі ніби самі маргінали. Не бомжі, але з неймовірною кашею в голові, з портретами Сталіна і закликами до Росії.

Херсон мене шокував неймовірно, але в доброму сенсі. Я приїжджаю, а тут тисячі людей із українськими стягами, звалений Ленін, на постаменті написано «Небесна Сотня», в ОДА штаб самооборони... Ніби ближче до Криму мали бути палкіші голови, але Херсон — помірковано український. Тут я відчуваю себе спокійно, вільно. Люди допомагають військовим, їдуть на блокпости. І ще один об’єднавчий момент: я відчув, що люди в усіх регіонах хочуть реальних змін. Тому нова влада мусить почути і Донецьк, і Харків, і Херсон, почати нарешті працювати в інтересах всього народу. Тоді в єдності України ні в кого не буде сумнівів. Однак поспілкувавшись з очільниками Херсонщини, я відчув, що вони не готові до кардинальних змін, ще не «доросли» до свого народу. Це насторожує, а значить, громадськість не повинна засинати, контролювати владу, підказувати.

— Як у Білорусі подають новини про Україну?

— Взагалі новин про останні події дуже мало, це невеликі замітки не на перших шпальтах. Державні канали мовлять, як вигідно Лукашенку — доволі «туманно». Хоча під час окупації Криму деякі канали почали давати нейтральні новини — це вже зміни. В Інтернеті є різні думки, але оскільки незалежних ЗМІ мало, то розумні дискусії відбуваються у вузькому колі. Великою проблемою є відсутність білоруських власкорів в Україні. Медіа дивляться на світ чужими очима.

— Чи можливий Майдан в Білорусі?

— У найближчому майбутньому — абсолютно ні. Якщо протести будуть, це виллється у щось криваве і страшне. Мітингувальники на наших площах значно зліші й радикальніші, ніж у вас. Диктатура допікає настільки, що відбувається емоційний вибух. Для Майдану потрібно вікно свободи у вигляді ЗМІ, громадських об’єднань, воля мільйонів, чого нема зараз у Білорусі. Коли в 2010 році вийшли десятки тисячі людей — це була пастка, ілюзорна свобода. Потім почалися репресії. Я думаю, що цього президента можуть скинути люди з близького оточення, прикриваючись волею народу, але передбачити щось дуже складно, бо в Білорусі політики як такої майже немає.