Гарячі теми:

«Дуже важливо розуміти своїх героїв»

Станіслав КОЗЛЮК — про теми, що мають бути на передньому плані

09 жовтня, 12:01

Прийом робіт на вже ХХІІ Міжнародний фотоконкурс «Дня» триває до 18 жовтня, а ми тим часом поспілкувалися з його постійним учасником і призером (і зокрема багатьом запам’яталася його вражаюча «Лісова пісня. Реквієм» з «місячним пейзажем», знятим у місцях незаконного видобутку бурштину в Олевському районі Житомирщини), кореспондентом і фотокореспондентом «Українського тижня» Станіславом КОЗЛЮКОМ про його враження від фотороку-2020.

РОШ ГА-ШАНА В УМАНІ І СТАНОВИЩЕ БЕЗДОМНИХ ПІД ЧАС ЛОКАУТУ

— Як минає ваш фоторік? Які зйомки запам’яталися і чому? Як на ритм життя і роботи вплинув карантин?

— Карантин цього року трохи перекроїв роботу. Найскладнішими були перші місяці, коли було не так багато хворих, але в нас запровадили локаут, не працював громадський транспорт і було дуже проблемно діставатися до місць зйомок. Певні плани, які були на роботу поза межами Києва, також довелося переглянути з цієї ж причини.

Зрозуміло, що цей рік запам’ятався пандемією. Спочатку ми спостерігали за фотографіями з Китаю, тоді з Італії, дивилися історії лікарів, які борються з пандемією. Потім пандемія перейшла до нас, і вже українські фотографи почали знімати, як лікарі фактично перебувають на лінії фронту — на передовій боротьби з COVID-19. Ми з колегами мали можливість це спостерігати і через роботи інших, наприклад Євгена Малолєтки, який продовжує знімати історії лікарів з інфекційних лікарень. Насправді є дуже сильні роботи.

Другий момент цієї історії з ковідом — було зрозуміло, що держава не готова і журналістів не завжди хочуть бачити не те що у самих лікарнях, а навіть біля них. У нас із колегами були проблеми. Ми намагалися потрапити через всю офіційну бюрократію всередину лікарень, щоб познімати, і нам це не вдалося. І навіть коли ми намагалися знімати біля інфекційних лікарень, нас звідти проганяли, говорили, що це закрита територія і там заборонено знімати. Одним словом, вигадували дуже багато причин і приводів, щоб не дати нам зробити фотографії. Я, можливо, розумію, чому. Тому що і самі лікарні не в найкращому стані, і, будьмо відверті, деякі лікарі не завжди дотримуються карантинних вимог — носять неправильно маски, нехтують правилами безпеки. Я не кажу, що це роблять усі, але є випадки. Ми бачили це в Києві, коли в інфекційному відділенні лікарі були з маскою під носом.

Зі зйомок, певно, найбільше цього року запам’яталися дві. Перша — Рош га-Шана в Умані. Це була взагалі моя перша зйомка з цієї події. Якось склалося, що є певні зйомки в Україні, на які їздять усі фотографи. Це Рош га-Шана і Маланка. Я їх ніколи не робив, тому що на них усі їздять. Але цього року було цікаво подивитися, як відбуватиметься Рош га-Шана. Тому що, як ми знаємо, багато хасидів не пустили на територію України. Зазвичай у невеличкому кварталі в Умані збирається 40 тисяч людей. Цього року їх було три тисячі. Це був дуже хороший, цікавий досвід. Тому що ми мали змогу побачити Рош га-Шана в, як на мене, більш-менш адекватних умовах. У всякому разі якщо 40 тисяч людей загнати в невеликий квартал, це з об’єктивних причин буде тотальний хаос. А коли три тисячі людей, то це — відсутність сміття, про яке багато говорили, — там прибирали дуже швидко. Ми змогли нормально поспілкуватися з самими хасидами, вони нам (ми були там із колегою з «Радіо Свобода» Сергієм Нужненком) розповідали про саме свято, що воно для них значить. Було не так багато фотографій, як комунікації. Це дуже важливо у фотографії — говорити з героями, розуміти, що вони роблять і навіщо. Ми змогли це зробити, вони нам пояснили, що танці й співи — це частина їхнього обряду, адже вони радіють тому, що настає Новий рік. В Україні це сприймають у більшості випадків як open-air фестиваль, а для них це частина традиції. Вони упродовж трьох днів моляться, дотримуються певного ритуалу. Тож це було доволі цікаво й пізнавально.

Друга зйомка, яка запам’яталася, — це бездомні люди. Коли Київ «закрили», я хотів подивитися, як їм у цій ситуації. Не всі люди обирають цей шлях і добровільно стають безхатьками. Це, в принципі, нонсенс, що хтось вирішив добровільно пожити на вулиці. Я почав трохи познімати волонтерів, які допомагають бездомним, і їх самих. Це виявилося доволі морально важко, тому що я зустрів багато дуже різних людей, які опинилися на вулиці з різних причин. Хтось перед карантином втратив роботу. Приїхав із регіонів, лишився в Києві, почався карантин, людина працювала неофіційно, її вигнали з роботи, перестали платити гроші. Людина вирішила повернутися додому, прийшла на вокзал, а він зачинений. Це абсолютно інший світ, інше життя. Локаут ускладнив життя цим людям, тому що воно й так непросте, а тут їм немає де заробити грошей, немає де помитися (якщо раніше, як вони розповідали, вони могли прийти на вокзал і за 50 гривень помитися, то під час локауту такої можливості в них не було), не було де поїсти. Транспорт не працював і декому було дуже важко діставатися до місць, де волонтери годують людей. Я бачив бабусю 60 — 70-ти років з Оболоні, яка приходила на Майдан поїсти — це 12 кілометрів пішки в один бік! Таких історій багато, і це було дуже складно знімати. Не всі хочуть, щоб їх фотографували, — у когось живуть родичі в Києві, й люди мені говорили: «Не знімай нас, будь ласка, а то раптом нас родичі побачать. Ми не хочемо, щоб вони нас такими бачили. Хай вони думають, що в нас усе добре». Багато людських історій, які дуже складно передати через фотографію. Я не впевнений, що впорався з цим до кінця. Але ця зйомка теж запам’яталася.

Якщо говорити загалом про цей фоторік, то зрозуміло, що ковід вплинув не лише на наші плани щодо зйомок, а й на бюджети. Порізали гонорари для фотографів, для відряджень, і певні плани довелося перенести на кращі часи. Варто зважати й на те, що зараз не найкращі часи для журналістів у принципі: частина видань закрилася, десь скоротили штат, десь урізали видатки.

— Які теми цього року, можливо, заступив коронавірус, а вони потребували більшої уваги? Наприклад, військовий кореспондент Олександр Клименко вважає, що війну фактично коронавірус заступив.

— Це правда. Я теж їздив знімати на схід, і військові розповідали, що до них стало приїжджати значно менше журналістів. Вояки знають, що фотографи їздять на фронт, але їх небагато. Для мене дуже показовим було те, що військові просили зробити їм портретні знімки. Можливо, я роблю неправильний висновок, але мені здалося, що прохання зробити фотографію говорить про те, що не так багато журналістів, окрім телебачення, приїжджають на лінію фронту. Хоча війна в нас триває сьомий рік, і про неї не треба забувати.

Друга річ, яка, як на мене, і в попередні роки, на жаль, була не на першому плані, — це політв’язні, полонені. Ще одна велика українська історія, якій, на мою думку, приділяють недостатньо уваги. У цих людей є купа проблем. Але це не читають, не дивляться, це «непопулярно», «нецікаво». На мій погляд, це друга тема, яку можна і треба було візуально висвітлювати, але через карантин і всі ці проблеми тема відійшла, на жаль, на другий план.

Мені здається, що ще одна тема, яку заступив коронавірус, хоч як це дивно, — медична реформа. Видання, в якому я працюю, висвітлює серед інших і проблему медичної реформи. Але в наших ЗМІ більше почали говорити про пандемію, нестачу обладнання в лікарнях, що десь лікарні зачиняють, що в нас скорочують лікарів. До речі, при цьому частина цієї інформації була неправдивою і маніпулятивною. Мені здається, що деякі видання доволі поверхово підійшли до проблеми медреформи, зокрема через призму коронавірусної хвороби.

Третя проблема — це справи Майдану. Там досі є про що знімати, є багато постраждалих із Майдану, які ще переживають цей травматичний досвід. Хтось поїхав воювати, хтось бореться в судах за те, щоб покарати винних. Але ця тема теж не дуже популярна останнім часом. Ми пам’ятаємо, коли минулого року відпускали «беркутівців», підозрюваних у масових розстрілах, то насправді не багатьом людям ця проблема була цікава. Людей, які приходили в суд, на мітинги під судом, насправді було не так багато.

«МЕНІ ЗАВЖДИ ЦІКАВО, ЩО ЗНІМАЮТЬ КОЛЕГИ»

— Плюс якісь загально соціальні теми. Яскравий приклад роботи з такими темами — Олександр Хоменко (до речі, володар «Золотого Дня»-2017 і Гран-прі фотоконкурсу «День-2018». — Ред.). Як на мене, йому дуже добре вдається відчути свого героя і показати його через фото. За його роботами я намагаюся стежити. Мені завжди цікаво, що знімають колеги.

Євгену Малолєтці (до речі, так само призеру нашого фотоконкурсу і володарю «Золотого «Дня». — Ред.) вдалося потрапити в лікарні й показати, що там відбувається. Нам із колегою не вдалося. Можливо, ми не надто добре старалися, принаймні поки. За Сашею Хоменком завжди цікаво спостерігати, тому що в нього є певна кількість ідей, які він потихеньку реалізовує. Також є Макс Левін, який, здається, на морально-вольових засадах робить проєкт про Іловайськ: фотографії, розповіді про людей, які на них зображені. Власне, якщо говорити про фотографів, за якими я зараз намагаюся стежити, — то це вони, ці троє людей.

Проблема української репортажної зйомки впирається в гроші, тобто для реалізації проєкту треба якісь мінімальні фінанси, особливо якщо проєкт знімається не в Києві. І час. Тому що зазвичай якщо ти працюєш репортером у Києві й працюєш у штаті видання, то це конвеєр. Ти знімаєш інтерв’ю, ти ходиш знімати якісь мітинги, «паркет», тобто офіційні заходи, і часом у тебе банально немає ні сил, ні бажання робити щось відмінне від картинок, які знімають усі.

ІСТОРІЯ ЗЙОМКИ «ЛІСОВОЇ ПІСНІ. РЕКВІЄМУ»

— Ви були фактично першим, хто 2015 року зафіксував на фото масштаб катастрофічної «бурштинової лихоманки» в Україні. Яким був цей досвід та що він вам дав?

— Насправді я туди випадково потрапив. Їхали знайомі активісти, це були мої колеги — Денис Казанський та Богдан Буткевич, котрі хотіли потрапити на місце, де риють бурштин. Фактично перед самою зйомкою ми з ними їздили в розвідку. Тобто ми спочатку поїхали просто навмання, подумали приїхати на блокпост і сказати, що ми журналісти і хочемо зробити історію. Нам сказали: «Так, зараз до вас приїде «ответственный человек». Він із вами поговорить, покаже, щось познімаєте». Приїхала чорна тонована, здається, «Шкода Октавіа» без номерів. Нам сказали їхати за нею, і вона нас привезе у якийсь ресторан, де ми зустрінемося з «ответственным человеком». Ця «Шкода» нас привезла в сусідній район, де нічого не відбувалося і бурштин там не копали. У момент, коли ми за цією «Шкодою» поїхали, ми зрозуміли, що історія може завершитися дуже по-різному. На щастя, сценарій випав досить вдалий — нас просто завезли в якийсь ресторан, де була дуже смачна кухня. Зрозуміло, що до нас ніхто не приїхав. Але ми непогано пообідали і поїхали додому.

А десь через тиждень чи два, ми дізналися, що туди готуються поїхати хлопці з «Автомайдану». Ми фактично були в їхній колоні, їхали разом із ними. За рахунок того, що нас було дуже багато (машин тридцять, можливо, сорок), нам удалося потрапити на місця отих «розкопок». Оскільки Денис і Богдан мене знали, то вони запропонували туди з ними поїхати. Я поїхав.

Насправді те, що ми там побачили, дуже жахливо. Знищені ліси, болото під ногами, величезні ями до горизонту, як соти, вириті. Ясна річ, більшість тих копачів розбіглася, хтось сховався по околишніх лісах, лишилося людей тридцять у таборі на 4 тисячі осіб. І це були, певно, найбільш старанні копачі. Тобто ти приходиш, а вони там по пояс у тому багні риються, з риболовецькими сачками працюють, шукають бурштин. Це реально історії, як про Дикий Захід. Тільки замість золота миють бурштин.

У нас багато говорять про екологічні катастрофи — в Австралії, Сибіру, «який жах, горять ліси». Люди, у нас за кількасот кілометрів від Києва сотні гектарів лісів знищують! Це насправді жахлива екологічна катастрофа. Це треба побачити на власні очі. Найжахливіше — це реакція місцевої влади, яка теж приїхала на місце, і голова області, голова поліції робили великі круглі очі й казали: «Ой, а що це тут таке? Хто ж це зробив?» При тому, що місцеві нам розповідали, що «тут і поліція миє бурштин, і прокуратура миє бурштин, і судді теж мають свою частку з цього намитого бурштину». І це очевидно і зрозуміло, тому що в таких масштабах не може відбуватися те, що відбувається, якщо про це не знає місцева влада, поліція, прокуратура і суди й якщо вони з цього не отримують зиск. Показовою була і реакція державної влади: «За два тижні ми припинимо незаконний видобуток». Але ні! І за два тижні, і за рік не змогли цього зробити (до слова, вперше в Україні дали дозвіл на легальний видобуток бурштину на Рівненщині лише в липні 2020 року. І повідомлення про нелегальний видобуток продовжують з’являтися, серед останніх — вилучення поліцією на тій же Рівненщині під час шести обшуків понад 100 кілограмів бурштину та виробів із нього. — Ред.).

Тобто насправді я опинився в потрібному місці в потрібний час. Не було такого цілеспрямованого наміру.

НАДРУКОВАНІ СВІТЛИНИ ЗОВСІМ ІНАКШЕ СПРИЙМАЮТЬСЯ

— Як ви ставитеся до фотоконкурсу «Дня», який цьогоріч, попри всі обставини, відбувається уже 22-й раз? Які, можливо, його світлини закарбувалися у пам’яті? Яких світлин чекаєте від фотоконкурсу-2020?

— На Заході є величезна кількість фотоконкурсів, дуже різних. У нас їх не так і багато. Я знаю, що в нас є конкурси, пов’язані просто з фотографією — вуличною, художньою. Але є репортажна зйомка, це журналістська робота в першу чергу, і в нас є журналістські премії, та в більшості випадків їх виграють телебачення або журналісти-розслідувачі.

А є такі «чорнороби», хронікери, котрі фіксують момент простору і часу, це їхня робота. Вони це роблять постійно. І дуже важливо, що є конкурс фактично для фотографів-репортерів. Як на мене, дуже добре, що він продовжує існувати, і навіть попри проблеми з пандемією він відбудеться.

Передусім для репортерів це позитивно, тому що їхні роботи побачать. Побачать, що журналістика — це не лише телебачення. По-друге, для самих фотографів це важливо — зробити ревізію того, що ти відзняв, умовно кажучи, від жовтня до жовтня. Подивитися, що зняли колеги. Ти і так зазвичай, коли з репортажних зйомок приходиш, потім дивишся, що колеги назнімали. Але це коли ти з ними буваєш на одних і тих самих подіях. Проте цікаво, що вони знімали поза цими подіями. Наприклад, кілька років тому Олексій Фурман подав дуже сильну серію про військових, які зазнали поранень на війні. Це було дуже сильно. І важливо, щоб це бачили. І бачили не лише десь на сайті, на екранах смартфонів, а великі надруковані фотографії. Це тоді зовсім інакше сприймається.

Цього року, мені здається, буде достатня кількість фото, пов’язаних так чи інакше з пандемією, я насправді не здивуюся, якщо фотографії Євгена Малолєтки виграють, тому що вони справді дуже сильні, й мені здається, що він їх подасть. Також колеги, імовірно, подаватимуть фотографії з-під інфекційних лікарень, з медиками «швидкої допомоги» тощо. Однозначно має бути війна, тому що це наша історія, яка триває і від якої нікуди не дітися, і важливо про неї пам’ятати. У нас все ще є певна кількість фотографів, які їздять на схід. Хтось із них, як Макс Левін, став відеографом, але він продовжує знімати фото.

Буде частина звичайної репортажної фотографії, тим паче рік у нас був багатий на репортажні події, чого лише повінь у Карпатах була варта. Там теж були фотографи, які знімали, і нам буде цікаво подивитися на їхні роботи.

УМОВИ КОНКУРСУ

НОМІНАЦІЇ

1. Український світ

2. Політика

3. Фото з історією

4. Світ очима дітей

(до 18 років, участь для дітей безкоштовна)

* Зарахування фотографій до певної номінації здійснює журі конкурсу.

Три прості кроки для участі:

• Зробіть внесок у розмірі 200 грн* (він спрямований на покриття організаційних витрат: друк з метою відбору робіт, оформлення)

• Заповніть онлайн-анкету учасника

• Додайте конкурсні світлини в електронному вигляді та копію квитанції про оплату внеску