«Дискотека на вулиці Морг»

Так називається одна з пісень групи «Крематорій». Саме «Крематорій» розважав молодь на рок-фестивалі в Тушино, коли прогримів перший вибух. Втім, за розповідями тележурналістів (а теракт у Москві кілька днів був темою номер один інформаційних програм усіх телеканалів), ніхто спочатку і не зрозумів, що стався вибух. Подумали, що феєрверк, і навіть кричали «ура». Але й після другого вибуху рок-фестиваль не припинили, що стало потім приводом для вивчення журналістами «етичного боку» того, що відбулося. Звичайно ж, працівники паперу і пера, камери й мікрофона полювали, насамперед, на враження музикантів — учасників концерту. Всі опитані вважали правильним рішення не переривати концерт після теракту, всі говорили, що зроби адміністрація по-іншому, паніки, тисняви, а значить, нових жертв було б не уникнути. Багато хто зізнавався, що це був найважчий виступ у їхньому житті, що знати правду про те, що сталося, і продовжувати веселити натовп нестерпно важко.

А нам непросто було дивитися на те, як по сусідству з місцем випадку, на території торгових рядів, шукали те, що залишилося від терористки, яка вибухнула, як у десяти метрах від трупів загиблих весела компанія з пивом відзначає другий свій день народження — вони вийшли за потребою із зони вибуху за кілька хвилин до нього. Взагалі практично всі телекореспонденти, що освітлювали цю подію, відзначали досить байдуже ставлення москвичів до трагедії у Тушино. Російські журналісти навіть назвали цю байдужість «презирливою». Реакція Путіна була традиційною — до переліку його закликів до «мочить» додалися «выколупывать» і «выковыривать», а от реакція людей вулиці («нас не залякати», «всіх не висадять» тощо) говорить про те, що москвичі після «Норд-Осту» прийняли правила життя в новому вимірі — може, і не змирилися, але погодилися жити в умовах щохвилинної загрози. Тому зниження порога їхньої чутливості, яке фіксується телекамерами — не тільки наслідок деякого озлоблення, але й внутрішній захист від обтяжливого усвідомлення постійної небезпеки середовища мешкання. Що стосується інших телевізійних подій, то вони через період літніх відпусток, у які масово відправилися колективи телепрограм українських телевізійних каналів, різноманітністю нас не балували. Любителі гарних легких «телезакусок» не без задоволення заглядають у «меню» СТБ — там після вітчизняних «Ні пуха, ні пера» і «Ні хвоста, ні луски» (назви говорять самі за себе) з’явилося російське «Рослинне життя», що користується широким телеглядацьким попитом, а нещодавно до цього набору додалося ще й реал-шоу «Дім». Зрозуміло, що основною «фішкою» нового проекту повинен стати «домашній» ведучий Микола Басков. Може, так і буде, якщо він стане цікавим глядачам не тільки фактом своєї участі в шоу. Поки ж і ведучий, і учасники будівництва дому для одного з них щосили стараються сподобатися — і глядачам, і один одному. Жінки всіляко виявляють свою активність і намагаються бути контактними. Коли 13 жінок одночасно намагаються бути контактними, це не всякий витримає. Але Басков тримається, тому що завжди пам’ятає, хто головний герой у «Домі». І у весільному сюжеті, коли він бажав нареченому «Бережи свою дружину, так би мовити, до гробової дошки, і в радості, і в щасті», глядачі без великих зусиль розуміли, хто на весіллі головна дійова особа. Проте підглядати за життям сімейних пар телеглядачі зможуть протягом трьох місяців, так що час для змін є.

З телепродуктів, корисних і розуму, і серцю, можна відзначити завершення циклу «Волинь. Знак біди» (УТ 1) іпрем’єрний показ документального фільму Антона Гойди, знятого за сценарієм Роксолани Процьків, «Вони його пережили» (СТБ). Фільм розповідає про загибель у передмісті Львова в 1950 році лідера озброєного підпілля, командарма УПА Романа Шухевича. Автори цього публіцистичного дослідження знайшли соратників і сина Шухевича і з допомогою їхніх свідчень, а також раніше закритих документів радянських спецслужб відновили деталі побуту і особистого життя загиблого. Зібрана інформація дійсно дуже цікава, але багато чого, не менш цікавого, на жаль, залишилося за рамками стрічки. І справа не стільки в особистості самого Шухевича, намальованій виключно люблячими його людьми, у фільмі дуже багато деталей, які, на жаль, так незначними деталями і залишилися, хоч хотілося побачити й почути про це більше. Наприклад, коротка згадка про те, що в УРСР 1950 року Західна Україна була особливою режимною зоною, про «паспортне кільце» навколо Львова, про тих, хто був засуджений не за підпільну діяльність, і навіть не за пособництво підпільникам, а за недоносництво (зовсім, до речі, неорана тема).

Одне з сильних вражень від перегляду — некваплива, спокійна і докладна розповідь двох тихих сьогодні і слабких стареньких про подробиці повсякденного життя підпільників, про тихі радощі, всім зрозумілі емоції, про кохання й відданість. І про те, як ховали на собі зброю, відривалися від стеження, робили «липові» документи, говорили останнє «пробач» полеглим. Після знищення підпілля їм «дали» по 25 років таборів. Вони вижили, пережили свого кумира і дожили до реалізації своєї мрії, втілення ідеї, за яку готові були померти молодими. У них зовсім інше уявлення про те, заради чого варто жити та помирати. Вони нічому не вчили, ні в чому не переконували, ні на чому не наполягали, вони просто розповідали. Їх хотілося слухати ще.